Насправді є такі люди, що коли їх бачиш, чуєш, то настрій поліпшується і погляд на життя, як то кажуть, світлішає. (А чи й треба казати, наскільки це потрібно нам сьогодні, коли триває страшна війна, принесена на українську землю російськими окупантами). Саме таким є і цей чоловік, котрий і в житті, і зі сцени, і з екрану дарує людям позитивні емоції, допомагає їм відтанути душею. (Згадаймо хоча б деякі фільми за його участю – «Скажене весілля», «Скажені сусіди», «Будиночок на щастя»).
Український актор театру, кіно та дубляжу, актор Національного академічного драматичного театру імені Франка, франківець у четвертому поколінні, народний артист України Назар ЗАДНІПРОВСЬКИЙ на порадницькій гостині — зокрема про роль театру та про місце кожного в цій війні, про українців, котрими захоплюється, про продовження акторської династії Задніпровських-Ткаченків.
ПРО СВОЄ МІСЦЕ МАКСИМАЛЬНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ
Моє місце — театр. Працювати на сцені, грати вистави, бажано — комедії. Щоб піднімати настрій пораненим воїнам, котрі лікуються у шпиталях чи бувають у короткострокових відпустках і приходять до нас у театр. Приходять їхні дружини, діти. Приходять кияни, стомлені цими безкінечними ворожими обстрілами. Ось у цьому, вважаю, моя місія в даний час. Хоча в театрі й заборонені аншлаги, є певні обмеження, перестороги, нерідко змушені зупиняти виставу, коли лунає сирена повітряної тривоги і люди повинні йти в укриття, та все одно глядач має відчувати, що життя продовжується, що навіть у такому, як воно у нас тепер, є прекрасні, позитивні речі. І ці прекрасні, позитивні речі дарує їм, зокрема, й театр.
ПРО АКТОРСЬКУ ДИНАСТІЮ
Та я щасливий! Зрештою, в мене було тільки два шляхи: вмів гарно готувати і мріяв бути кухарем, мати колись власний гарний ресторан; або мене чекав театр, де я, можна сказати, виріс. Зростав і на маминих виставах, усі прем’єри в ТЮГу, де вона працювала, бачив, а в Театрі Франка ще й на бабусиних виставах бував. Отож батько сказав: «Сину, я теж люблю готувати, але це в мене — хобі. Ти — четверте покоління Задніпровських, і маєш іти в театральний інститут». Пішов.
Михайло мій хоче бути айтівцем, багато читає відповідної літератури. А от доцю, Юлечку, котрій ось буде 9 років, здається, більше тягне до театру. Тому маю надію, що Юлія Задніпровська — оце, ймовірніше, і буде наше п’яте покоління.
Можливо, Михайло Задніпровський ще передумає. Я йому кажу, що айтівцем ти можеш бути класним, але їх — мільйони. А п’яте покоління династії Задніпровських — ти один-єдиний будеш в Україні такий.
Що й казати, прикро буде, якщо син не піде батьківською, дідівською і прадідівською стезею. Та, зрештою, для мене найголовніше, аби хорошою людиною був, і не хочу, аби потім нещасним був, якщо театр — це й насправді не його.
(Батько, Лесь Задніпровський — народний артист України, провідний актор Театру Франка. Юлія Ткаченко-Задніпровська — актриса Театру Франка, донька українського театрального режисера Семена Ткаченка, колишнього директора Київського Театру Франка. — Авт.).
ПРО ЛЮДЕЙ, КОТРІ ВРАЖАЮТЬ
Наше військо, в першу чергу. Генералу Валерію Федоровичу Залужному — величезний респект. А ще, хоча я в усіх інтерв’ю кажу, що є порохоботом, і мене продовжує приємно вражати Петро Олексійович Порошенко, та мене приємно вражає і Володимир Олександрович Зеленський. Війна його дуже змінила.
Захоплююся нашою Адою Миколаївною Роговцевою, як вона поводить себе ще від 2014 року. Військові з такою теплотою до неї ставляться, горнуться до неї. Ада Миколаївна так підтримує їх.
Приємно вражають і наші актори, які попри всю небезпеку і труднощі, попри урізані торік зарплати, залишились тут і працювали. Звісно, частина — жінки з дітьми — змушена була виїхати. Це святе. На жаль, деякі актриси, дуже талановиті, класні, не повернулися й досі до нашого театру. Можливо, вже як війна закінчиться, а може, вже й там залишаться. І ми втратимо і хороших актрис, і українців.
Загалом у цій війні багато втратимо людей. І не тільки вбитими, а й тими, які залишаться за кордоном. Це дуже велика проблема…
ПРО УКРАЇНІЗАЦІЮ
Не хочу зараз говорити про різку українізацію. Бо самі хлопці розповідають, що на фронті за Україну воює багато російськомовних. Розмовляючи російською в окопах, вони, можливо, ще відважніше захищають і ще більше хочуть звільнити свій Донбас, свою Херсонщину, свою Миколаївщину, Запоріжжя. Тому я все ж таки — за лагідну українізацію. Не можна тиснути на цих бійців, які кров проливають за Україну. Вони все прекрасно розуміють. І з часом неодмінно прийдуть до української мови.
А щодо тієї вати, яка ховається від війни за кордоном і там розмовляє російською, і вивчила вже мову країни свого перебування, але не хоче вчити українську, — отам повинна бути жорстка українізація.
ПРО ЗАХИСТ ТА ОБОРОНУ
Для армії годжуся тільки для концертів і вистав нашим бійцям. Інсулінозалежний діабетик. Та й автомат двічі у руках тримав, ще коли в радянському союзі закінчував школу і нас вивозили на стрільбища. Хоча й досить непогано стріляв. Потім із гвинтівкою навчився вправлятися. Тому, якби мені дали зброю, я зі свого вікна в Києві відстрілювався б. Не дай Бог, знову таке повториться, то так і буде. З Києва нікуди не тікав і не втечу. Своє місто, свій дім оборонятиму, як кажуть, до останнього.
Знаєте, одна річ бути в київській обороні, коли вже бетеери на Оболонь прориваються. А на передовій, в окопах мають найкращі професіонали воювати. Які вміють і мають хист до того. У мене є родич, який досі воював на багатьох континентах, то він каже: воювати — це мистецтво, і це єдине, що вміє робити. Зараз, коли така війна прийшла в Україну, воює за свою країну. Нехай його Бог береже і всіх наших воїнів.
ПРО МАЙБУТНЄ
Це не остання війна з росією. На жаль. Тому що та мразь болотна спокою не дасть. І хоч ми будемо в ЄС, у НАТО, будемо озброєні, та все одно це смердюче болото завжди буде поруч. І вони все одно лізтимуть і далі намагатимуться українців убивати. Що ж, будемо відбиватися.
А майбутнє наше, звичайно, бачу світлим, гарним. Із Європою, з НАТО. Ми, Прибалтика, Польща — будемо разом, будемо триматися.
Повну версію порадницької гостини З НАЗАРОМ ЗАДНІПРОВСЬКИМ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 13 липня 2023 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».