Назар Задніпровський: «Хочу залишатися оптимістом»

Моє місце — театр. Працювати на сцені, грати вистави, бажано — комедії. Щоб піднімати настрій пораненим воїнам, котрі лікуються у шпиталях чи бувають у короткострокових відпустках і приходять до нас у театр. Приходять їхні дружини, діти. Приходять кияни, стомлені цими безкінечними ворожими обстрілами. Ось у цьому, вважаю, моя місія в даний час. Хоча в театрі й заборонені аншлаги, є певні обмеження, перестороги, нерідко змушені зупиняти виставу, коли лунає сирена повітряної тривоги і люди повинні йти в укриття, та все одно глядач має відчувати, що життя продовжується, що навіть у такому, як воно у нас тепер, є прекрасні, позитивні речі. І ці прекрасні, позитивні речі дарує їм, зокрема, й театр.

Та я щасливий! Зрештою, в мене було тільки два шляхи: вмів гарно готувати і мріяв бути кухарем, мати колись власний гарний ресторан; або мене чекав театр, де я, можна сказати, виріс. Зростав і на маминих виставах, усі прем’єри в ТЮГу, де вона працювала, бачив, а в Театрі Франка ще й на бабусиних виставах бував. Отож батько сказав: «Сину, я теж люблю готувати, але це в мене — хобі. Ти — четверте покоління Задніпровських, і маєш іти в театральний інститут». Пішов.

Михайло мій хоче бути айтівцем, багато читає відповідної літератури. А от доцю, Юлечку, котрій ось буде 9 років, здається, більше тягне до театру. Тому маю надію, що Юлія Задніпровська — оце, ймовірніше, і буде наше п’яте покоління.

Можливо, Михайло Задніпровський ще передумає. Я йому кажу, що айтівцем ти можеш бути класним, але їх — мільйони. А п’яте покоління династії Задніпровських — ти один-єдиний будеш в Україні такий.

Що й казати, прикро буде, якщо син не піде батьківською, дідівською і прадідівською стезею. Та, зрештою, для мене найголовніше, аби хорошою людиною був, і не хочу, аби потім нещасним був, якщо театр — це й насправді не його.

(Батько, Лесь Задніпровський — народний артист України, провідний актор Театру Франка. Юлія Ткаченко-Задніпровська — актриса Театру Франка, донька українського театрального режисера Семена Ткаченка, колишнього директора Київського Театру Франка. — Авт.).

Наше військо, в першу чергу. Генералу Валерію Федоровичу Залужному — величезний респект. А ще, хоча я в усіх інтерв’ю кажу, що є порохоботом, і мене продовжує приємно вражати Петро Олексійович Порошенко, та мене приємно вражає і Володимир Олександрович Зеленський. Війна його дуже змінила.

Захоплююся нашою Адою Миколаївною Роговцевою, як вона поводить себе ще від 2014 року. Військові з такою теплотою до неї ставляться, горнуться до неї. Ада Миколаївна так підтримує їх.

Приємно вражають і наші актори, які попри всю небезпеку і труднощі, попри урізані торік зарплати, залишились тут і працювали. Звісно, частина — жінки з дітьми — змушена була виїхати. Це святе. На жаль, деякі актриси, дуже талановиті, класні, не повернулися й досі до нашого театру. Можливо, вже як війна закінчиться, а може, вже й там залишаться. І ми втратимо і хороших актрис, і українців.

Загалом у цій війні багато втратимо людей. І не тільки вбитими, а й тими, які залишаться за кордоном. Це дуже велика проблема…

Не хочу зараз говорити про різку українізацію. Бо самі хлопці розповідають, що на фронті за Україну воює багато російськомовних. Розмовляючи російською в окопах, вони, можливо, ще відважніше захищають і ще більше хочуть звільнити свій Донбас, свою Херсонщину, свою Миколаївщину, Запоріжжя. Тому я все ж таки — за лагідну українізацію. Не можна тиснути на цих бійців, які кров проливають за Україну. Вони все прекрасно розуміють. І з часом неодмінно прийдуть до української мови.

А щодо тієї вати, яка ховається від війни за кордоном і там розмовляє російською, і вивчила вже мову країни свого перебування, але не хоче вчити українську, — отам повинна бути жорстка українізація.

Для армії годжуся тільки для концертів і вистав нашим бійцям. Інсулінозалежний діабетик. Та й автомат двічі у руках тримав, ще коли в радянському союзі закінчував школу і нас вивозили на стрільбища. Хоча й досить непогано стріляв. Потім із гвинтівкою навчився вправлятися. Тому, якби мені дали зброю, я зі свого вікна в Києві відстрілювався б. Не дай Бог, знову таке повториться, то так і буде. З Києва нікуди не тікав і не втечу. Своє місто, свій дім оборонятиму, як кажуть, до останнього.

Знаєте, одна річ бути в київській обороні, коли вже бетеери на Оболонь прориваються. А на передовій, в окопах мають найкращі професіонали воювати. Які вміють і мають хист до того. У мене є родич, який досі воював на багатьох континентах, то він каже: воювати — це мистецтво, і це єдине, що вміє робити. Зараз, коли така війна прийшла в Україну, воює за свою країну. Нехай його Бог береже і всіх наших воїнів.

Це не остання війна з росією. На жаль. Тому що та мразь болотна спокою не дасть. І хоч ми будемо в ЄС, у НАТО, будемо озброєні, та все одно це смердюче болото завжди буде поруч. І вони все одно лізтимуть і далі намагатимуться українців убивати. Що ж, будемо відбиватися.

А майбутнє наше, звичайно, бачу світлим, гарним. Із Європою, з НАТО. Ми, Прибалтика, Польща — будемо разом, будемо триматися.