Родина ця на фото прекрасна. Батько, Федір Стригун, — український режисер, актор театру та кіно, народний артист України, патріарх українського театру, багаторічний головний режисер і художній керівник Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької.
Мати, Таїсія Литвиненко, — українська акторка театру та кіно, народна артистка України, провідна акторка театру Заньковецької.
Син, Назар Стригун, — український актор театру й кіно, диктор та актор дубляжу, директор і продюсер проєкту «ТЕЛЬНЮК: Сестри».
На жаль, 6 квітня цього року відійшла у засвіти Таїсія Йосипівна, осиротивши не лише своїх рідних. Ця втрата болить усім, хто її любив, шанував, хто нею захоплювався. За свій творчий вік Таїсія Литвиненко не лише зіграла з півтори сотні ролей у театрі та кіно, будучи, на думку мистецтвознавців, феноменом української природи, національного характеру, національного духу. Вона ще й створила 15 режисерських робіт. Виростила не один курс прекрасних акторів, серед яких багато заслужених і народних артистів. Тож недарма багато хто з них вважає Таїсію Йосипівну своєю другою мамою.
Напередодні Дня матері, напередодні сороковин по Таїсії Литвиненко попросилася до її сина, Назара СТРИГУНА, на нелегку для нього розмову. Аби згадати, розповісти про унікальну актрису, жінку, дружину, маму.
Завжди захоплювалася ставленням сина до своїх батьків, про яке можна було скласти уявлення, навіть читаючи дописи, переглядаючи фото у Фейсбуці, чи то спілкуючись із Таїсією Йосипівною, Федором Миколайовичем. Батьки завжди потрібні нам, ми завжди потрібні батькам. От тільки потреба ця з плином життя трансформується, переважаючи шальки терезів у той чи інший бік. Недостатньо, мабуть, бути самою по собі хорошою людиною, аби отак ставитися до батьків. Мабуть, вони — особливі для своїх дітей, і не просто батьківством.
ПРО СІМ’Ю ТА ОДЕРЖИМІСТЬ ПРОФЕСІЄЮ
Батьки в мене унікальна пара. Я не можу говорити про них, як про сім’ю, обмежуючи це поняття метражем квартири, в якій мешкають. Їхня сім’я, їхня велика родина — це був театр. Вони працювали і жили в театрі, були партнерами і весь час проводили там. Отож я і ріс такою-от нестандартною дитиною, за кулісами, в якої батьки — актори, котрі весь час на роботі. В мене не було тих самих традиційних днів народжень, про що ви ось згадуєте. Сімейні свята весь час перекривалися роботою — хтось на виставі, хтось на виїзді, хтось на зйомках чи на гастролях. І весь час у цьому безкінечному коловороті був театр, театр, театр. Театр був у нас головною темою розмов. І навіть у ті нечасті моменти, коли ми збиралися вдома за сімейним столом, все одно говорили про театр. Тобто оце, власне, і є театральна родина, і в цьому — велика особливість і, можливо, й цінність.
І цю одержимість професією батьки намагалися передати мені. Але, бачте, як склалася моя доля. Я вискочив із цього кола вогняного чи льодового, прекрасного чи страшного. Або й навіть пекельного, як у деяких випадках. Як засвідчує історія, те, що трапилося з батьками, коли їх відлучили (не хочеться вживати слово «вигнали») з їхнього власного дому — з театру Заньковецької. І не знайшлося тих, хто міг би їх врятувати, чи стати на захист. Ні, вони були не одинокі у своєму праві на життя, але критична маса була на боці спостерігання та байдужості. Певною мірою, це схоже на біблійну історію — коли учні зрадили своїх учителів. Батьки останні роки жили з відчуттям глибокої образи, хоча й не говорили про це. Але ж я це бачив. Власне, відтоді й почалося їхнє згасання, почалися серйозні проблеми зі здоров’ям…
Батьки були надто віддані своїй справі, надто безтурботні і беззахисні, сказав би. Вони й не уявляли, що з ними можуть так вчинити. Думали, що в них багато щастя, багато друзів, багато учнів. Віддавали себе цілковито, не очікуючи нічого. А все обернулося зовсім протилежним боком. Болем!
ПРО СЛУЖІННЯ ТЕАТРУ
…Працювати чесно і віддавати себе максимально — так, я завжди прагнув. Це ж нормально? По-іншому й бути не може. А я ж знаю, як, бува, працюють деякі актори в театрі, як ставляться до професії, і їхню легковажність теж знаю. Не скажу, що сам святий, що завжди, коли служив у театрі Заньковецької, викладався на повну. Але намагався не легковажити з професією. Ця професія для задоволення! А для чого ж тоді бути у ній і не викладатися, не отримувати творчого катарсису? У мене були, наприклад, навіть такі вистави, коли після першої дії виходив за куліси і просто падав там. Не міг підвестися — настільки був виснажений грою на сцені. Тепер лише, з часом, можу уявити, наскільки це було круто, але й небезпечно. Знову ж таки, це був зовсім інший театр. Зараз такого театру, вочевидь, уже немає. Так, як каже Лариса Руснак, у ньому тепер переважає форма. Форма, грим і спецефекти. Експерименти творчі. Таж в усьому повинна бути якась розумна межа…
ПРО РОЛІ ТАЇСІЇ ЛИТВИНЕНКО
Про її Галю у фільмі «Назар Стодоля» режисера Віктора Івченка, знятому в 1954 році, говоритимуть ще не одне століття. А про Химку із «За двома зайцями» Віктора Іванова! Це ж роль життя. Можуть не знати, що Таїсія Литвиненко грала королеву Гертруду в «Гамлеті» за п’єсою Вільяма Шекспіра на сцені театру, а Химку бачив чи не кожен, і її будуть згадувати й згадувати.
— Ой, а Пріська у «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука — неймовірної сили жіночий образ, у якому Таїсія Литвиненко просто купається!
— Феноменальний! А яка вона прекрасна в ролі Параски у фільмі «Григорій Сковорода» Івана Кавалерідзе чи Василинки в стрічці «Максим Перепелиця» Анатолія Граника! А Галі в комедії «Штепсель одружує Тарапуньку» режисерів Юхима Березіна та Юрія Тимошенка!
Знову ж таки, кіно і театр — це різні речі. Кіно робить людину популярною, медійно впізнаваною, як і телебачення. А театр — це душа. Будь-яка роль мами дорога для мене. А їх творенню вона віддавалася сповна. Й «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка, де грала Анну, — я пам’ятаю цю виставу! Пам’ятаю «Житейське море» за п’єсою Івана Карпенка-Карого та її в ролі Ваніної. Коли мама була в шикарній формі. Та й коли вже старшою стала, «Візит літньої пані» Фрідріха Дюрренматта, де грала Клер Цаханасян, то, перепрошую, був шедевр!
— І її дивовижна мама Ганна у «Безталанній» за п’єсою Івана Карпенка-Карого.
— Таїсія Литвиненко у кожну роль — в театрі чи кіно — привносила себе. Відколи відбувся її дебют у «Назарі Стодолі». У цьому фільмі мама знялася відразу після вступних іспитів до театрального інституту, ще до початку навчання. Запросили зніматися в епізоді, а Віктор Івченко обрав на головну роль. У цій ролі Галі була її природа, вона почувалася в ній абсолютно органічною, гармонійною. І з кожною наступною роллю не змінювала свою сутність, завжди залишалася природною. Ось вона, Таїсія Литвиненко, — така як є, і ніхто інший. Й це, мабуть, най-най-найважливіше у всій її творчій кар’єрі — її природність. Навіть королева в «Різдвяній ночі» (режисер-постановник Федір Стригун, режисерка Таїсія Литвиненко). Це остання роль, яка залишилася була у мами перед її звільненням із театру. Її появу на сцені у цій виставі публіка зустрічала оваціями…
ПРО ТЕ, ЩО ГНІТИЛО, ПРО МАМИНЕ ОЧІКУВАННЯ ВЕСНИ, ПРО ВИСТАВИ В ТЕРНОПОЛІ…
Розумієте, ось ці відчуття незайнятості та непотрібності дуже її гнітили. Коли до неї мало телефонували, мало цікавилися життям, здоров’ям її студенти. Ну, власне, ті, від кого сподівалася належної уваги та шани. Я бачив ці обличчя під час чину похорону мами і не міг їм нічого сказати. Вони всі плакали і їм було боляче. Так, усвідомлення втрати приходить пізніше. Та, знову ж таки, чи зробили вони якісь висновки після того, як батьків «пішли» з театру? Ні-ні, я абсолютно все розумію, їм було вже за вісімдесят, але їх так грубо відлучили від того, чим вони жили. Не дали можливості навіть особисті речі забрати! Коли в актора забирають театр, він помирає… Зараз я тата рятую. Ось, власне, готуємося до постановки вистави у Тернополі. Це вже буде його третя постановка за три роки. Спочатку він там поставив «Ісус — Син Бога Живого», потім була вистава «Андрей». А десь наприкінці травня ми хочемо поїхати до Тернополя на читку нової п’єси, ну, тобто вистави, що йшла колись у Львові. Допоки робота не почалася, я не можу озвучити назви. Це буде така собі реінкарнація львівського шлягера на тернопільській сцені. Спробуємо. І, звісно, це продовжує життя. Батько готується, займається спортом, наскільки те для нього можливо, тренується.
А от у мами такої цілі не було… Ми її виходили після інфаркту, хоча лікарі давали на життя від кількох днів до кількох тижнів. Вона ж у мене, зозулька, вже 5 квітня сиділа в кріслі, задерши ноги на пуфик, їла морозиво і дивилася фільм із Одрі Хепберн. Нічого не віщувало біди. Абсолютно нічого. Ми знали, що йде похолодання, що в Карпатах випав сніг. Я й сфотографував їй цей сніг зранку, хотів показати… Цей сніг, видно, й забрав маму з собою 6 квітня. Відійшла уві сні… Вона так чекала на весну. Почувала себе щодня краще і краще. В ній знову прокинувся командир… Казала мені, що оці кущі вже треба буде підстригти, а ті гілляки зрізати. Чекала, коли на винограді, що в’ється по нашому будинку, листочки розпустяться і, як завжди, лізтимуть їй у вікно. О, казала, подивись, які бруньки вже понадувалися… А зараз я сам дивлюся на ті листочки, на ті гілочки, де вже й виноградинки зав’язалися…
ПРО ВЛАСНІ ТРИГЕРИ СЬОГОДЕННЯ
Тригерів, насправді, дуже багато. Розповім про один із них. Мене зачіпає те, що в цей важкий, страшний для України час люди дозволяють собі купувати дорогі машини, квартири… Подивіться на фейсбучну стрічку — скільки людей влаштовують собі розкішне життя. Я соромився публікувати фото з дня народження батька, показати наші щасливі обличчя 1 листопада, коли йому виповнилося 85. Мені було якось незручно. Від того, що хтось у цей момент переживає страшне горе, хтось ховає сина, доньку, чоловіка, а ми маємо можливість тут святкувати і виставляти фотографію у Фейсбук…
ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ
Це абсолютно прекрасна країна, з прекрасними, вважаю, людьми, мудрими та талановитими. На жаль, велика їх кількість, цвіт нації, уже склали свої голови на полі бою за Україну. А якою вона повинна бути? Вільною. Квітучою. Цінною. Щоб кожен, хто тут живе, її зрозумів і полюбив такою, якою вона має бути — Українською. Я хочу бачити Україну українською!
Повну версію порадницької гостини з НАЗАРОМ СТРИГУНОМ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 8 травня 2025 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
