Термін «народна педагогіка» наукові джерела здебільшого тлумачать як сукупність традиційних форм і засобів виховання, навчання та підготовки дітей до життя і праці, вироблених упродовж віків. Їх ередають від покоління до покоління. Додамо, навіть впливи чужих культур, політичної ідеології, пропаганди (яку СРСР), намагання штучно створити «радянську спільноту» і позбавити людей прагнення навіть по думки визнавати свою національність, а тільки говорити «гражданин Советского Союза» не змогли повністю завадити збереженню архаїчних (у доброму сенсі) традицій виховання дітей.
Основа української народної педагогіки – трудове виховання поряд із духовним. «Починай працю з молитви!» (народна мудрість). Згідно з народною мораллю праця – найвища чеснота, найголовніша засада життя. Вітаючи народження дитини, завжди бажали, щоб вона росла-батькам на втіху, охочою до роботи, не стала «пустоцвітом», ледачою.
Важливу роль у вихованні дітей та молоді традиційно відводили громаді, та основною ланкою у цій важливій справі була сім’я. Якщо дитина втрачала рідних, їх заміняли хрещені батьки. Так веліла християнська мораль, суспільний обов’язок! Турбота про здоров’я, фізичний розвиток дітей, прищеплювання їм любові й охоти до праці, набуття необхідних трудових навичок – усе це зазвичай покладалося на матір. Утім, у батька було не менше обов’язків, особливо щодо синів. «Поганий той батько, який не хоче виховати сина, кращого за себе…» (народна мудрість).
Дітей залучали до посильної праці: в 5-6 років вони пасли гусей, колисали молодших братів та сестер, коли батьки працювали в полі. Поступово їх привчали до виконання постійних, інколи нагальних робіт, насамперед сільськогосподарських: дівчатка прибирали в хаті, доглядали грядки на городі, бавили менших дітей, м’яли коноплі, прали білизйу тощо, а хлопчики заготовляли та рубали дрова, випасали худобу, молотили збіжжя… Ніхто
не заперечить, що не забували й про дитячі ігри та пустощі.
Молодь у 16-18 років (а інколи й у 14) працювала нарівні з дорослими, брала участь у громадських толоках, що було для них за честь! Після них, як і після того, як хлопці навчаться косити, дівчата вправно жати хліб, можна було відвідувати вечорниці. Вік «доступу» на них зменшувався для тих, хто співав у церковному хорі.
Виховними функціями українська народна традиційна педагогіка наділяла дитячі й молодіжні ігри, розваги, під час яких неодмінно імітували виробничі процеси: сіяти льон, коноплі (у ніч на Андрія), жито жати, гриби збирати (на Святий Вечір). У колядках та щедрівках також оспівано селянську працю, а що вже казати про різдвяні обряди – вертепні дійства, Маланку тощо. Саморобні іграшки часто копіювали землеробський реманент. Бувало, біля дитини клали молоток, серп, інше знаряддя і спостерігали, до чого потягнеться. До серпа – буде хліборобом, до молотка – ковалем, до батога – пастиме корів, овець… Кожна «професія» потрібна, над вибором не насміхалися.
Дитину змалку привчали ходити до церкви, застерігали від гріховних вчинків («Бог усе бачить»), Та насамперед розповідали про Ісуса Христа, Діву Марію, Святого Миколая, який приходить тільки до слухняних діточок і приносить їм подарунки, про ангелів, Боже Милосердя, навчали молитвам і як правильно молитися. Найвеличніші ерковні свята – Святий Вечір, Різдво Хрисове, Василя (старий Новий рік), Великдень та інші зустрічали в сімейному колі, де діти ставали повноправними учасниками обрядових дійств. На прибирання могил померлих родичів теж брали за помічників дітей, аби знали свій рід аж до сьомого коліна.
За поведінкою у церкві могли визначати й характер дитини: вона врівноважена, спокійна чи «круть-верть»; кмітлива, допитлива, якщо уважно слухає Богослужіння, які емоції у неї викликала проповідь священика. Потому розпитували, що вона запам’ятала, як потрібно жити?..
Водночас батьки будь-що намагалися віддати дітей «в науку» до школи, бурси, доброго майстра, аби навчив ремеслу. Мовили: «Колись заробить і віддячить».
Належне місце у народній педагогіці українців займало фізичне виховання. За допомогою нескладних ігор батьки стимулювали фізичний розвиток дитини, її спритність, навіть гартували тіло (ранкова рухлива фіззарядка, хто швидше пробіжить босоніж по росі, або хто не боїться вмитися снігом тощо).
В етнографічному довіднику «Українська минувшина» читаємо: «У сім’ї дітям намагалися прищепити певні естетичні уявлення та смаки. Починаючи з колискових і далі через обрядову поезію та народне мистецтво дітей прилучали до світу прекрасного. За звичаєм, молодь навчали грі на музичних інструментах (сопілці, дримбі, скрипці), малюванню, різьбленню, вишиванню тощо. Участь дітей та молоді у календарних святах та обрядах виховувала в них емоційність, поетичне світосприймання, розуміння зв’язку людини і природи».
Бережімо своє!
Тарас ЛЕХМАН.
