27 липня Україна вшановує медпрацівників. За визначенням — людей, небайдужих до чужого лиха, готових нас лікувати, оперувати, допомагати одужати. Тих, кому часом за найскладніших обставин доводиться рятувати життя людське. Щира вдячність наша й вітання кожному з тих, хто обрав цей шлях! Особливо тим, хто прагне зберегти Богом дане кожній людині життя і в умовах страшної війни, що триває. От уже 10 років ця війна немилосердно, невтомно вбиває цивільних громадян і захисників України, але фронтові медики намагаються протистояти їй, так само невтомно й відчайдушно борючись за кожне життя, і нерідко виходять переможцями з цього двобою, — хоч, буває, ціною власного життя… Перегорнути сторінки життя одного з таких лікарів, хірурга, ветерана цієї війни, майора медичної служби, військового медика-добровольця Михайла Стасіва з Тернополя спонукала і надихнула присвята його дружини та колеги за фахом, лікаря-лаборанта Ольги Стасів — зворушливе зізнання в любові, яка ніколи не перестає і триває у вічності.
«Знаю, що він помер! Що ж, по-твоєму, я не знаю чи що? І все одно я можу його любити. Від того, що людина померла, її не можна перестати любити, особливо якщо вона була кращою за всіх живих, розумієш?» (Дж.Селінджер «Над прірвою у житі»).
«Михайлику мій! Люблю тебе, як у наш перший день. А тих щасливих днів з тобою було стільки! Я дякую Господу за те, що нагородив мене тобою. Ми прожили хороше життя, і це буде зігрівати мене як пам’ять про добрий час.
Минулої осені ми зіграли би своє срібне весілля. Я одягнула б гарну сукню. Ти усміхався б мені. Друзі співали б нам «Многая літа!» Не судилось. Натомість приїхали твої побратими, розказували, як ти оперував хлопців, яких привозили з Дебальцевського котла, як їздив, забирав поранених з-під обстрілів, за два дні вивіз із пекла 187 бійців, як вивозив тіла загиблих, щоб рідні могли їх поховати. А потім повертався і знову оперував. Ці розповіді бувають болючі для мене. Скільки ж ти пережив! Яке серце витримає! І жодним словом не прохопився. І жодного разу не поскаржився.
Звісно, ти ж задля цього і пішов туди. Рятувати людей. Допомагати тим, хто страждає. Бути там, де ти найпотрібніший. Де ніхто, крім тебе, не зможе.
Я не заперечувала, коли ти вирішив їхати на схід. Розуміла, що інакше не можеш. У твоєму серці ніколи не було браку любові…
Зі своїм лікарським досвідом і зв’язками з медиками ти виявився незамінним… Скільки життів врятовано завдяки цьому…»
УСПІШНИЙ І З ВЕЛИКИМ СЕРЦЕМ
Із скупих пазлів біографічних джерел складається довоєнний портрет лікаря. Уродженець с.Гайворонка на Теребовлянщині, де побачив світ 21.11.1968, Михайло після 8 класу вступив до Бучацького радгоспу-технікуму. Коли призвали до армії, потрапив до Афганістану. На тій страшній війні й відчув своє покликання — рятувати людські життя. Так і потрапив до підготовчого відділення тодішнього Тернопільського державного медінституту. Вже з третього курсу по ночах працював медбратом у хірургії міської лікарні швидкої допомоги. Із вибором життєвого шляху не помилився, у ті роки буквально жив хірургією. Його брат, Тарас Стасів, пригадує випадок, коли Михайлу не давалися післяопераційні шви, і він цілу ніч відточував цю майстерність на… ніжках стільців.
За два десятиліття пройшов шлях від лікаря-хірурга до завідувача хірургічного відділення, заступника головлікаря Тернопільської міської комунальної лікарні швидкої допомоги. 2013-го став заступником головного лікаря з експертизи тимчасової непрацездатності ТМКЗ «Центр первинної медико-санітарної допомоги». Високі професійні якості в ньому гармонійно поєднувалися із такими само моральними. Крім пацієнтів, турбувався про родину, дбав про батьків, до останнього був із ними поруч, завжди підтримував брата. «Людина з великим серцем і шаленою працездатністю», — так характеризував Михайла Стасіва колишній однокурсник Василь Мельникович. Уже срібними стали скроні колишніх студентів, коли прийшов на українську землю лютий ворог…
ПОРАДНИК, НАСТАВНИК, РЯТІВНИК…
«Він першим пішов захищати нас», — каже про Михайла Стасіва одна із землячок. У серпні 2014-го 45-річний лікар став добровольцем ЗСУ. Таке рішення остаточно прийняв після загибелі сина колеги, згадує його дружина. В зоні АТО тоді дуже бракувало фахових лікарів. Ольга не зупиняла: Михайло був патріотом, відчував своє покликання — допомагати іншим, та й досвід служби в Афганістані мав значення. Розумів, що потрібний на фронті, був готовий віддати життя не лише за найдорожчих, але й за Україну. Мобілізований у рамках третьої хвилі, після навчання вирушив на схід 28 серпня у складі медичної роти 128-ї Окремої гірсько-піхотної бригади. Іще тоді побратимам впали в око відважність і впевненість у собі цього чоловіка, згадує хірург Тиберій Островка.
У найгарячіші дні старший ординатор медроти надавав допомогу в Попасній, селищі Луганському на Донеччині, згодом — у Станично-Луганському районі Луганщини. Потім підрахунок покаже: його військова служба тривала 292 дні. На фронті ж було не до статистики: оперував у наметах, машині, бліндажах, деякий час — у Світлодарській лікарні. Мріючи врятувати на війні бодай одне життя, врятував сотні, часто — під вогнем і обстрілами. Траплялося, зашивав поранених буквально на ходу. Був учасником боїв за Дебальцеве. Не знаючи страху, часто сам проводив військово-медичну евакуацію, вивозячи поранених у безпечне місце, хоч це не було його обов’язком. 187 бійців вивіз із Дебальцевського котла — це ж скільки родин завдяки йому дочекалися найрідніших!
Як надійного і відважного бойового побратима згадує Стасіва тодішній начальник операційно-перев’язочного відділення медроти Роман Доскач. Під час одного з найважчих танкових боїв під Санжарівкою 25.01.2015 стало відомо, що серед воїнів є поранені й загиблі. Бракувало інформації, у чиїх руках позиція, і чи закінчився бій. Вирушивши назустріч пораненим, медики потрапили під мінометний обстріл, тож віддати наказ рушати далі за таких обставин було неможливо. Михайло Стасів сам визвався поїхати, за мить сів за кермо, разом з одним із фельдшерів зустрівши групу поранених бійців…
З-під Дебальцева не раз привозив хворих до Світлодарської лікарні. Приїздив туди при першому ж проханні, коли в лікарні бракувало рук хірурга, згадує анестезіолог Михайло Ткачук, притому завжди зберігав спокій, врівноваженість, відповідальність, безцінні в бою.
«Гарантом спокою і професіоналізму» став Михайло Стасів і для хірурга цієї бригади Олександра Данилюка, якого часом консультував по телефону.
У Станиці-Луганській за участі тернополянина було створено лікарську хірургічно-реанімаційну бригаду. За спогадами медсестри Оксани Сохань, там Стасіву довелося багато допомагати й цивільному населенню. Не відмовив нікому, хоч це були сотні людей.
Для побратимів на фронті був і порадником, і наставником. А ще — психологом, здатним підшукати «ключик» до кожного. Ставився, наче батько чи старший брат, і за найменшої можливості намагався допомогти. На фронті разом із усіма рив бліндажі, колов дрова. А після кожної операції завжди казав медсестрам: «Дякую».
Дуже скромний, ніколи ні на що не нарікав, не ставив свої інтереси вище за решту. До нього зверталися з наболілим, не замислюючись, що йому теж може боліти. Адже ніколи не розповідав про свої проблеми зі здоров’ям, навіть запалення легенів на ногах переніс…
Що більшала небезпека, то рішучішим ставав, і не боявся смерті. Коли приїхав у коротку відпустку, виглядав втомленим, ще більш посивілим, схудлим, проте щасливим. Коли ж перебував у небезпечних місцях, приховував це, аби дружина не хвилювалася, адже вона постійно моніторила новини на його ділянці фронту…
ВІЙНА НАЗДОГНАЛА ВДОМА
Через 13 місяців служби, у вересні 2015-го, Михайла Стасіва демобілізували. Перед тим отримав нагороди: медалі «За мужність і милосердя» від ВГО «Країна» і «Захисникам Вітчизни» від ВГО «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «ЗВИТЯГА». Увійшов до рейтингу Топ-100 кращих тернополян-2015. «Ти для мене Герой!» — зізнавався багато хто з тернопільських колег при зустрічі з лікарем. Зовні залишався таким, яким його знали, — життєрадісним, завжди усміхненим, великодушним, уважним — як людина; висококваліфікованим, скурпульозним, компетентним — як спеціаліст. Лиш Ольга знала, як часто після повернення з війни розмірковував: чому так багато людей довкола лишаються байдужими? Можна лише здогадуватися, наскільки боліли йому ці думки…
Війна наздогнала 47-річного лікаря-патріота через пів року. Серце Михайла Стасіва зупинилося 1.04.2016 внаслідок гострого інфаркту. Військово-лікарська комісія Західного регіону визнала: захворювання і причина смерті лікаря пов’язані з його військовою службою. Сотні тернополян прийшли попрощатися з Михайлом Стасівим. Приїхало й чимало військових, підтримавши сім’ю лікаря — дружину Ольгу і сина Тараса. «Золота людина! Лікар, хірург від Бога»; «Великий патріот нації»; «Людина і Друг з великої літери»; «Найщиріший, найдобріший»; «Людина-світло»; «Промінь добра і совісті»; «Маємо на кого рівнятися»; «Янгол, який повернувся на небо», — так згадували спочилого фронтові побратими і посестри…
Посмертною даниною подвигу лікаря, похованого на Алеї Героїв Микулинецького цвинтаря у Тернополі, стали ордени «За заслуги» і «За спасіння життя» ім. Академіка Л.Я.Ковальчука та посмертно присвоєні звання почесного громадянина міста Тернопіль і Тернопільської області.
«ТАКИХ, ЯК ВІН, НЕ ЗАБУВАЮТЬ»
«Минає уже рік, як ти відійшов у вічність, уже рік без тебе. Але ти — зі мною. І будеш поряд до останнього мого подиху. Ти живеш у нашому сині. Частинка твого серця б’ється у грудях кожного врятованого тобою бійця. Тебе згадують у своїх молитвах тисячі матерів, чиї сини вижили тільки завдяки твоїм умілим рукам і доброму серцю.
Близькі люди відходять. Любов залишається.
Я знаю, що ти помер. Що ж, я не знаю, чи що? І все одно я можу тебе любити. Від того, що людина померла, її ж не можна перестати любити, особливо якщо вона була кращою за всіх живих». Такими словами через рік після болючої втрати завершила Ольга Стасів свою присвяту світлій пам’яті Михайла Стасіва, майора медичної служби, громадянина, батька й чоловіка, з якої було розпочато цю розповідь.
— Не було б мого чоловіка там — багато хлопців могли би не повернутися додому живими. А вони — чиїсь чоловіки, батьки, сини! Дякую Михайлові за врятовані життя. І вірю, що він зараз у світлій вічності. Бо в його серці ніколи не було браку любові: до родини, друзів, колег, знайомих і незнайомих людей, до Батьківщини, — каже Ольга Стасів. 2017-го вона присвятила пам’яті чоловіка поїздку на схід добровольцем-волонтером у складі ПДМШ ім. М.Пирогова, місяць відпрацювавши медсестрою в хірургічному відділенні Станично-Луганської районної лікарні. Наразі підтримує донатами переважно тернопільських волонтерів, друзів, у т.ч. й побратимів чоловіка, яким довіряє і особисто знає. Бере участь у благодійних аукціонах на підтримку ЗСУ. А ще — очолює ГО «Родини полеглих воїнів Тернополя», яку створили з родинами полеглих захисників-тернополян для взаємопідтримки й належного вшанування Героїв. Наголошує: роботу в організації присвятила світлій пам’яті свого чоловіка. І стає зрозумілим, який же правий був побратим Михайла Стасіва, що найсумнішого квітневого дня 2016-го промовив, наче прорік, про лікаря: «Таких, як він, не забувають»…
«БУВ НАШИМ СПОКОЄМ»
Про те, яким був Михайло Стасів поза роботою — подружжям, батьком, особистістю — прошу розповісти Ольгу Стасів.
— Із чоловіком ми разом навчались на підготовчому відділенні Тернопільського медінституту, потім 1990-го разом проходили практику. Тоді й почалась наша сімейна історія. Михайло першим збагнув, що я — його половинка: запрошував на побачення, запропонував разом поїхати на весілля до нашого одногрупника. Зрештою остаточно зрозуміла, що Михайло — це моя доля. Він став чудовим сім’янином, дуже добрим, турботливим і лагідним. Попри те, що робота залишала небагато часу для сім’ї, усе робив, аби це не відчувалося: міг приготувати щось смачненьке, почитати казку синові, вивчити з ним віршики в садочку. Утрьох ми проводили всі вихідні й відпустки, разом відпочивали і гостювали. Вдома теж сам до всього брався — чи щось поремонтувати, чи змайструвати. Усе вмів робити. Ніколи ні на що не скаржився. Завжди підтримував у всіх складних життєвих ситуаціях — чи коли я хворіла, чи коли мої або його батьки. Сина виховував своїм прикладом. Михайло був нашим спокоєм, із ним було спокійно і легко: будь-які проблеми, що виникали в житті, коли він був поряд, вирішувалися і не здавалися вже проблемами.
Улюбленим заняттям його було розв’язування кросвордів. На відпочинок ми завжди їздили з книгами. Дуже багато читав — і професійну літературу, й художню, історичні книжки та фантастику. Потім зацікавився й духовною літературою. Якось удячні пацієнти-монахи подарували йому книгу «Духовна Спадщина Святих Отців». Після її прочитання наше життя набуло нового сенсу. А доглядаючи за своєю хворою мамою, Михайло зацікавився Біблією. Згодом ми разом бували на реколекціях і часто дякували за те, що ми є одне в одного.
Разом почали практикувати засади християнської родини. Щоранку віталися християнським привітом і благословляли одне одного (навіть коли він був на війні, робили це по телефону). Практикували спільну вечірню молитву: спершу дякували Богові за прожитий день, потім молились вервичку миру. Разом відвідували недільні та святкові Літургії, святили паску.
Михайло завжди покладався на Божу волю і сам творив її. На війні багато молився, читав Псалтир, або принаймні Ісусову молитву, часто під час обстрілів. Коли приїхав у відпустку після виходу з Дебальцевського котла, одразу побіг до церкви — подякувати Богові за все. Мав глибоку віру, яку підтверджував ділами милосердя. З Божою допомогою був людиною незламної волі, не зраджував покликанню, здійснював своє служіння. Людина-світло, сама доброта, він у всьому був неперевершений…
Коли згодом дивилася фільм про святого лікаря Джузеппе Москаті, знову проводила паралелі з чоловіком. Він усе життя декларував, що найголовніша сила — то любов…
ЛАНЦЮЖОК ДОБРИХ СПРАВ
Про міжнародний соціальний проєкт «Книга добра» Ольга Стасів почула навесні 2017-го від людей, із якими познайомилася на міській Алеї Героїв. Вони й надихнули жінку до участі й створення в рамках проєкту розповіді про Михайла. Сприйняла це як частинку Божого плану, Боже провидіння, котре дає можливість розповісти про Любов у широкому розумінні слова, про Світло й Добро, про її, нашого, всієї України Героя, аби таких, як Михайло Стасів, наслідували. Бо саме такі українці є прикладом служіння, жертовності, любові до людей і до своєї Батьківщини.
Строк подачі текстів для участі в проєкті вже добігав кінця, тож пані Ольга, яка не мала філологічного досвіду, склала історію на конкурс із давніших своїх, присвячених коханому, дописів у соцмережі, а з остаточним редагуванням їй допомогли друзі. Так народився текст під назвою «Кращий за всіх живих», наведений на початку цієї розповіді.
На той час акцію благословив Любомир Гузар, підтримав міністр закордонних справ Павло Клімкін. Понад 3 тис. людей надіслали історії про добрі вчинки, кращі з яких і зараз доступні для ознайомлення за посиланням: http://knyga-dobra.blogspot.com Є там і Ольжина історія, яку було визнано в числі сотні, а потім — і 50 найцікавіших Літературною радою проєкту на чолі з письменницею Марією Матіос. Отож розповідь про Михайла Стасіва увійшла до «Доброї книги», виготовленої в Центрі української культури в Таллінні з унікального саморобного паперу. Коли видання презентували в «Мистецькому Арсеналі», Ольга Стасів, як і інші переможці, отримала точну копію своєї історії з книги, відтворену на сторінках ручної роботи. Нагородою кожному з авторів кращих історій стала дитяча путівка на відпочинок в Угорщину. Жінка вже знала, кому хоче її подарувати…
…З війни Михайло Стасів привіз додому дитячий малюнок, іще 2014-го отриманий ним на фронті. Такі дитячі презенти завжди давали воїнам відчуття підтримки, примножували їх відвагу. Та цього разу лікаря вразив і текст. На звороті аркуша незнайома дитина довірливо зверталася до незнайомого воїна, складаючи в нерівні рядки щемні й щирі слова.
«Дорогий солдатику! Мені 9 років. Мене звати Денис. Раніше я був веселим, усміхненим хлопчиком. Я думав, що війна десь далеко, але декілька днів тому я зрозумів, що вона зовсім поруч. Під Іловайськом загинув мій тренер Роман Ільяшенко. Я був на похороні, там були тисячі людей.
Бережи себе, солдатику. Пам’ятай, що вдома тебе теж чекають. Малюнок малювала моя мама. 14.09.2014».
Відтоді військовий лікар мріяв розшукати автора листа. А згодом цю мрію підхопила вже пані Ольга.
…Відшукати уже 11-річного Дениса Обшарського з Чорткова допомогли друзі по соцмережі. При зустрічі, подякувавши хлопчині та його мамі, Ольга Стасів презентувала підлітку путівку. Але заключною ланкою в цьому ланцюжку добра стала звістка від Дениса: він знову повернувся у фрі-файт…
«ВІН, ЯК НАШ АНГЕЛ…»
У квартирі Стасівих під малюнком Дениса, на поличках комода та журнальному столику — світлини Михайла. Одну з двох, особливо дорогих для Ольги Стасів, зробили журналісти, коли він після виходу з Дебальцевського котла приїхав у відпустку. Другий портрет вона зробила сама, коли чоловік мав повертатися на схід після другої ротації. Тепер це фото — на пам’ятнику й меморіальній дошці.
— Я відчуваю, що зв’язок між нами триває, що Михайло і зараз підтримує мене. Він, як наш ангел, допомагає мені, нашому синові, — каже пані Ольга. Додає: не вірить у сни, але спершу чоловік часто снився їй — перед днем народження, днем Ольги. Приходив, вітав її — і знову йшов. Наснився і перед повномасштабним вторгненням, і тому вона має надію: все буде добре. Щоранку вітається з чоловіком на портреті й просить його молитов — за родину і за Україну.
Портрет Михайла Стасіва на столичній «Стіні пам’яті полеглих за Україну» — у 8 секції, 3 ряді, на 23 місці. Світла пам’ять лікарю від Бога…
Ольга ГОЙДЕНКО.
