Його голос впізнавали одразу більш як 250 млн. чоловік протягом трьох перших секунд. Він записав понад 600 пісень і зіграв близько 150 ролей. У Санкт-Петербурзі гостям міста пропонують спеціальний коктейль «Боярський», а в екскурсіях по Неві на річковому трамвайчику гіди неодмінно показують на вікна квартири кращого Д’Артаньяна всіх часів і народів.
Можна довго розповідати про те, що зробив Михайло Сергійович у кіно й театрі, але привід для інтерв’ю був зовсім інший. З грудня 2019 роки ми намагалися взяти інтерв’ю у ювіляра, якому 26 грудня виповнилося лише 70 років. Телефон був весь час поза зоною дії або нам просто не щастило… Але в середині січня, вже 2020 року, таки додзвонилися до Михайла Сергійовича і поговорили з ювіляром по телефону.
— Який найприємніший післясмак був у вас нещодавно?
— Від зустрічі з глядачем. Нещодавно була прем’єра спектаклю, яка відбулася в театрі Лєнсовєта 26 грудня, у день мого народження. Спектакль за п’єсою Арбузова «У цьому милому, старому домі». Я, чесно кажучи, давно не грав прем’єр, тому стан був піднесений, схвильований… Ну, той самий стан, який з’являється у передчутті прем’єри. Прем’єра пройшла непогано, у залі була велика кількість молоді. У нас там дві старечі ролі, у мене й моєї дружини. Ми грали двох старих — бабусю й дідуся. Ролі вже не головні, але вони потрібні в п’єсі. Ну, а я на більше й не розраховую, адже вже восьмий десяток.
— Виходить, свій ювілей ви зустріли на сцені?
— Так точно, на сцені.
— Що для вас чоловічий вчинок по відношенню до жінки?
— Не робити безглуздих вчинків. Справа не у вчинку, а у відсутності дурних вчинків. Це найголовніше. Ставитися до неї так, щоб не викликати невдоволення. Бути уважним до жінки. До мами своєї, сестри, близьких, дітей, доньок, онучок. Не робити тих учинків, за які потім буде соромно. От і все.
— Пол Маккартні, з яким ви зустрілися, сказав, побачивши вас: «Якщо ти такий крутий, дай мені автограф». Який найбільш пам’ятний автограф ви взяли?
— Коли Пол Маккартні це сказав, він пожартував. Звичайно, ніякого автографа він у мене всерйоз не просив. Коли я пройшов через усіх його охоронців, які взагалі до нього нікого не підпускали після концерту, він посміхнувся і сказав: «Ну, якщо ти такий крутий, то дай автограф».
Це дуже тонкий гумор, я оцінив його тоді й було дуже приємно. Просто це вже стереотип — брати автографи. Взагалі-то мені не потрібен був автограф. Але оскільки я тоді розгубився і не знав, що у таких випадках відповідати, тому як же так: зустріти Пола Маккартні і не взяти у нього автограф? Я онімів від щастя і захвату. Хоча до цього сам взагалі ніколи не брав автографів. Другий автограф взяв, зустрівшись із Крісом Норманом.
— Що змінилося в очах, у поглядах сучасних людей?
— Щиро кажучи, я так сильно не аналізував, але багато чого змінилося. Зараз стали спілкуватися більше через ґаджети і телефони, ніж просто особисто, віч-на-віч. Це сумно. Це те саме, що ніколи не посидіти біля багаття, а притулившись до батареї відчувати уявне тепло. Ось ця сучасна «чорниця» заміщує душу і це сумно, дуже сумно. Це видно й у підлітків, книжки читають не ті, не в тому форматі. Почали читати у ґаджетах. Немає запаху сторінок, немає магії. Живе зникає.
— Спортсмени для досягнення більших результатів іноді приймають допінг, а що для вас зараз є стимулом для зйомок у кіно, гри в театрі?
— Я завжди спокійно і професійно ставився до того, що роблю. А зараз у мене просто менше бажання зніматися в кіно і працювати в театрі. А силувати себе робити те, що мені нецікаво, за допомогою якихось допінгів не збираюся.
На все свій час. Я вже награвся у театрі та кіно. По-моєму, достатньо того, що вже зробив. Тому найбільше задоволення зараз отримую від спілкування з онуками й онучками. Це величезне задоволення, яке стимулює життєві сили.
— У вас два онуки і дві онучки. Що найголовніше у спілкуванні з ними?
— Це і є те щастя, яке неможливо передати словами. Просто дивитися в їхні очі, зовсім святі, чисті. Слухати їхні наївні мовні звороти. А наймолодший ще зовсім не говорить, лише починає промовляти перші слова. Сподіваюся, перше слово скаже «дід» — я буду щасливий. Діти, як сонце: доки вони не прокинулися — ранок не настає. А от коли вони встають, то й сонечко сходить.
— Ви одного разу сказали, що найпочесніше звання для вас — дід. Що чуєте у цьому слові, коли його промовляють онуки?
— Розумієте, у цьому якась ланка ланцюжка, частиною якого я є. Згадую своїх батьків, дітей, коли вони були маленькими. Багатьох друзів згадую, які вже відійшли. Вони теж були продовженням чийогось життя. Тому багато усіляких міркувань і логізмів. Це прекрасно, коли дивишся на онуків і онучок і розумієш — це вершина айсберга, а все інше — величезна кількість людей, які стоять до їхнього народження. І ось їм дякую, що вони дали нам життя.
— Чому ви вчите і вчитеся у своїх онуків?
— Я, звичайно, більше вчуся, ніж вчу. Але почуття гумору ніколи передавати не пізно. Я намагаюся з ними жартувати, ні про що серйозно не говорити. До всього ставлюся з іронією і навчаю їх ставитися з гумором до всього, що відбувається. Не всьому вірити, що я кажу, адже розповідаю їм усілякі небилиці. Це весело, розвиває фантазію. Це така наша можливість пограти одне з одним. Ну, а коли вони йдуть до школи, звичайно, є настанови, що потрібно слухатися дорослих, цінувати дружбу, поступатися своїм друзям. Знати, що найголовніше — ті, хто тебе оточують, а не ти сам.
А вчуся… Простоті, чесності, щирості, відкритості. Майже ніколи у них не буває поганого настрою. Вони встають із посмішкою. І ось так навчитися сприймати світ у позитивних тонах не кожен може. Надто багато лушпиння, сміття, яке оточує нас і не дає бачити принади життя.
— Акторській династії Боярських більше двох століть. Як думаєте, хтось із онуків продовжить служити в театрі, зніматися в кіно?
— Сподіваюся, ні. Оскільки той театр, у якому служили мої предки і я, уже зник, на жаль. Якщо він відродиться, тоді Бог з ним, нехай вони послужать. Але те, на що зараз перетворюється театр, мене не влаштовує категорично, і я б не хотів, щоб мої онуки були в ньому.
— Ви якось порівнювали себе з Буратіно, а потім з Папою Карло, який зумів з поліна зробити того, ким ви зараз є. Як це відбулося?
— Я взагалі-то трудоголік. Цю рису успадкував від батьків. І сам з того поліна, як я вважав у дитинстві, зумів зробити щось на кшталт людського образу. (Сміється). Не все вийшло, але я намагався.
— Перший капелюх ви купили в Парижі, а скільки їх у вас, рахували?
— Ні, звичайно, не рахував. Зазвичай капелюхи мені дарують. Чи то шоколадний капелюх, фетровий або залізний. Тому їх величезна кількість. Це як капусник, предмет знущання наді мною. Особистих капелюхів у мене не більше двох завжди. Один для зимової й осінньої погоди, для дощу, другий для холодів.
— Перед ким готові зняти капелюха?
— (Сміється). Перед гідною людиною, перед жінкою. Для мене це не проблема.
— Капелюхи, як і одяг, мають розмір. Який розмір вашого капелюха?
— Ось не знаю, чесно скажу. Це знають лише костюмери на «Лєнфільмі» або «Мосфільмі», коли вони мене обміряють, вони знають точний розмір і не помиляються. А я ані розміру своєї сорочки, ні капелюха, як усі чоловіки, не знаю.
— «Бітлз» були для вас найбільшим потрясінням у музиці, а в кіно й театрі?
— У кіно найбільше потрясіння було від фільму «Хрещений батько», сильнішого потрясіння не зазнавав. Щодо театру, то такого потрясіння, як від «Бітлз» або «Хрещеного батька», не було. Тому що я прийшов до театру, коли ще нічого не розумів. Мені було чотири або п’ять років, і всі спектаклі, які йшли за участі мого батька, викликали серйозне ставлення, але все одно сімейне, тому що грав мій тато. Я дуже чекав на його появу і пишався, що він на сцені, а я сиджу в залі. Ось так театр прийшов поступово, не приголомшивши. Він увійшов у моє життя, починаючи з «Ескадри», «Сніжної королеви», «Дімки-невидимки» тощо. Звичайно, найсильніші враження я отримував у БДТ, театрі Товстоногова («Большой драматический театр»), де була фантастична трупа, і просто вихід Смоктуновського або Стржельчика значив більше самих спектаклів. Тому що акторська гра, на мою думку, становить сам зміст спектаклю.
— Два улюблені капелюхи, а улюблені гітари, скільки їх? Адже у вас є гітара й для лівші?
— Так, гітара Пола Маккартні. Ну, у мене є всі гітари тих виробників, які були у «Бітлз». Їх не так вже й багато, лише шість або сім. Це електричні гітари, тому вдома їх майже не використовую. А так у мене є одна 12-струнна гітара, на якій іноді граю для того, щоб вивчити мелодію. Для роботи її використовую зазвичай для спектаклів у театрі або на концертах.
— Ви відомий вболівальник, часто зараз буваєте на футболі?
— Рідше, ніж раніше. Я так звик до нашого Петровського стадіону, що їздити на новий важко. Але коли буваю не один, а з Сашком Кержаковим, Геннадієм Орловим або Едуардом Малафєєвим (старший тренер «Зеніта», коли він став чемпіоном у 1984 році — Авт.) — тоді простіше. Вони під’їжджають до мене, я беру свого онука, і ми їдемо.
— Найяскравіший спогад, який залишився у пам’яті від батьків?
— Це комплекс вражень, а не щось конкретне. Але перше, що згадується, і від цього стає тепло на душі, — комунальна квартира, у якій я народився. Це — тато, мама вдома. За столом сидимо всі разом. У чайнику варимо яйця, снідаємо. Домашня атмосфера комунальної квартири, де ми жили.
— Щасливий день для вас зараз — це…
— …відсутність роботи. Можливість провести час вдома з родиною, дружиною, з онуками. Дай Боже, щоб і діти були, але вони завжди дуже зайняті. Але іноді таке буває, коли Сергій і Ліза вдома. Усі поряд. Немає роботи, немає телефонних дзвінків — і це чудово.
— Найскладніша ситуація для вас у житті?
— Такої ситуації в мене не було. Я живу у той час, коли глобальних катастроф не існує, блокади теж немає. Були якісь ситуації в молодості, коли треба було йти до армії. Мені здавалося, що все валиться, я йду з театру, на каторгу… Все виявилося набагато простіше, відслужив спокійно, і театр нікуди не подівся, і ролі повернулися, і зміцнів фізично. Виявилося, не такий страшний чорт, як його малюють. Бувало, і від ролей відмовлявся, і знімали мене з ролей, і невдачі на сцені, але це все можна пережити. Це не страшно. Страшно втратити близьку людину. Решту можна пережити.
— Як продовжувати жити, втрачаючи близьких людей, друзів. Як виходити з цього стану?
— Мені важко виходити з цього… Але так влаштований світ, на жаль. Ніхто не вічний. Потрібно змиритися з неминучим. Прийняти неминуче як належне. І тут лише віра в Бога може допомогти тим, хто важко переживає горе. Тільки в церкві можна знайти заспокоєння.
— Який найнезвичайніший слух, історію чули про себе?
— Я не звертаю уваги на слухи. Мені досить часто кажуть, що я помер. Це неприємний слух. Таке повідомляли недоброзичливці й моїм близьким по телефону. Загалом, чутки про мою смерть були трохи перебільшені.
— Останній випадок, коли вас приємно здивували?
— Дуже важко сказати… Ну, можливо, дзвінки на дні народження, коли телефонують зовсім забуті шкільні друзі. Коли років через п’ятдесят телефонує твій однокласник і каже: «Привіт, старий, як живеш?» Це буває дуже рідко, але все ж буває.
— Ким мріяли стати в дитинстві?
— Ким завгодно, тільки не артистом. Ну, я як хлопчик хотів бути і льотчиком, і моряком або індіанцем. Загалом, усі фантазії дитячого характеру.
— Ви грали разом з Андрієм Мироновим. Поділіться спогадами про великого артиста?
— Мені поталанило, ми з ним їздили на чемпіонат світу з футболу до Мексики разом з командою. І тоді чудово провели час, були кілька тижнів. Ходили з ним на футбол, по музеях, ресторанах, барах, вулицями. І жили разом, удвох в одному номері. Він ділився своїми планами. Збирався, до речі, ставити вже спектаклі у Театрі сатири. Він був людиною з приголомшливим почуттям гумору, дуже легкий, радісний, оптимістичний, захоплюючий оповідач, із чудовою мовою викладення. Прекрасно знав і англійську.
— Ви грали з Олегом Далем, що можете згадати?
— Він був дуже замкненою людиною. У той час, коли ми грали, він мало з ким спілкувався, був у зав’язці, не пив. Відходив убік, читав книжки. Був дуже скупий на спілкування. Я розумів, що до нього краще не підходити. Він не любив спілкування з тими артистами, яких не знав. Порівняно з Андрієм Мироновим, це були абсолютно різні люди.
— При зустрічі з Богом, про що б ви Його запитали?
— Я б ні про що не запитував. Я хотів би просто побачитися зі своїми батьками.
— Які міста в Україні любите?
— Дуже люблю Львів. По-перше, там проходили зйомки, і це дуже гарне європейське місто. Ну, звичайно, Київ, Чернівці. Я був у багатьох містах. Підгірці, де ми знімали «Тараса Бульбу». Усе, що стосується видів на Дніпро, це все дуже гарно.
— У вас більше 150 ролей у кіно, яка найулюбленіша?
— Не рахував, не знаю. Але я із задоволенням згадую роль Вавілова у фільмі «Старший син». Люблю роль Мольєра (фільм «Тартюф»), вона мені дуже симпатична.
— Який випадок на зйомках запам’ятався найбільше?
— Дуже запам’яталися перегони у фільмі «Тарас Бульба», тому що все було спонтанно, небезпечно. Багато акторів не володіли навичками спортивної їзди й могли покалічити один одного. Але ось «Мотор!», «Почали!». Ми всі поскакали, і наприкінці цих дурних перегонів було звалище. Ось це запам’яталося надовго. (На зйомках фільму Михайло Боярський зламав палець на руці — Авт.).
— Ваша донька зовсім несподівано для вас стала актрисою. Ви даєте їй якісь поради, або сама у вас про щось запитує?
— Ні, ніколи. Вона перебуває в індивідуальному польоті. Ніколи з нею, та й з дружиною не спілкуюся на цю тему. Вона в іншому театрі, у неї інші друзі, інша акторська школа. У цьому ми з нею не контактуємо.
— Які книжки на вас вплинули?
— Усі оповідання Чехова. Я не дуже люблю читати п’єси, грати їх набагато цікавіше. А ось оповідання Антона Павловича — це щось неймовірне. Звичайно ж, Лев Миколайович Толстой і Гоголь. «Тараса Бульбу» і «Мертві душі» Гоголя перечитував, напевне, сто разів. Це найчастіше класика. А зараз здебільшого Маршак. Усе, що стосується дитячої літератури, читав дітям і зараз онукам.
— З ким із українських артистів ви сьогодні підтримуєте зв’язок?
— На жаль, ні з ким. Богдан Ступка пішов. Є кілька людей, які живуть у Києві, з якими ми вчилися разом у театральній студії у Санкт-Петербурзі. Олексій Петренко, на жаль, пішов з життя. Контакти перериваються не тому, що я їх уникаю або вони уникають мене… Як Биков Леонід, з яким уже ніколи не зустрітися, як Висоцький, і багато, багато інших. Ми вже про це говорили, але так уже влаштований світ. Чим старший ти, тим самотнішим стаєш. Але нікуди від цього не дітися.
— Які спогади у вас пов’язані з Леонідом Биковим?
— Тільки творчі. Я із задоволенням дивлюся його фільми і вчуся в нього, завжди з першого його фільму і до останнього. Дивуюся його акторській майстерності й таланту. І за можливості вчуся в нього і вчуся.
— У нас напружені стосунки між двома народами, що ви хочете побажати і що треба зробити, щоб усе стабілізувалося?
— У мене труднощів ніяких немає. Я як любив ваш народ, так і люблю, і любитиму. А щодо політики, я на ній мало розуміюся і нікому не рекомендую лізти у цей бруд.
— Ваші побажання читачам «Порадниці»?
— Ну, я, звичайно, як професор Преображенський, побажав би не читати газет до обіду. А якщо вони вже взялися за газету, то дай Боже, щоб у ній були ті люди й думки, які б їх не розчаровували. Ось і все. Але найкраще читати, звичайно, художню літературу. Газета — це розвага, а художня література — пізнання життя.
— Здоров’я вам і довгих років щастя!
— Дякую і вам!
Бесіду провів Сергій ЧЕРНЯВСЬКИЙ.
