Глибину її особистості, неозорий всесвіт таланту, силу думки цієї тендітної з виду української жінки, певно, відкриватиме для себе ще не одне покоління землян. А по ночах десь там, у мерехтливому небі, серед зоряних побратимів і посестер – й астероїд, названий на її честь. Аристократки духу, яку сучасники нарекли «донькою Прометея» і «Мавкою української поезії», котра вже в наш із вами час єдиною серед жінок увійшла до першої десятки найвідоміших українців. 25 лютого, у день виходу цього числа «Порадниці», – 150-та річниця від дня народження Лесі Українки, яка відзначається в Україні на офіційному рівні. Та чи багато ми знаємо про геніальну українку – дочку, дружину, розумницю, патріотку, якій випало коротке, але напрочуд яскраве життя?
«НА ШЛЯХ Я ВИЙШЛА РАННЬОЮ ВЕСНОЮ»
Таких родин, які відверто підкреслювали би свою українськість, тоді було не так і багато. Петро Косач — дійсний статський радник, юрист, що в своїй праці брав бік селянства, поміщик, залюблений у мистецтво, предок якого потрапив сюди з Боснії й осів на Чернігівщині. Його обраниця Ольга Драгоманова, гадяцька дворянка з грецького роду, чий предок був «драгоманом», тобто перекладачем, у Хмельницького, — українська письменниця, журналістка, видавчиня, відома під псевдо Олена Пчілка, велика патріотка й активна громадська діячка, яку вважають першою українською націоналісткою. Саме вона, вважають, запровадила моду серед лівобережної інтелігенції на українську мову й вишиванки.
З-поміж 6 дітей молодого подружжя, яке спершу замешкало у м.Звягель (нині — Новоград-Волинський), за рік після первістка Михайла народилася Лариса. У ранньому віці малюки були настільки нерозлучні, що в домашньому колі мали одне на двох ім’я — Мишелосіє. Саму ж малючку вдома спершу кликали Зеєю та, зменшено від Лариси, Лосею, аж поки 5-річною попросила називати її Лесею.
Батьки багато читали дітям, прищеплюючи інтерес до літературної творчості. В 4 роки Леся вже вміла читати, у 5 — написала перший драматичний твір, у 9 — перший вірш «Надія», присвячений заарештованій царатом тітці, а в 12 — перекладала Гоголя! І це ще не все: мала особливий дар до вишивання, любила співати, танцювати.
НАРОДЖЕНА УКРАЇНКОЮ
«Виросте дитина прихильною до України чи стане її ворогом, залежить від національно-патріотичного виховання в наших родинах», — вважала Олена Пчілка. І хоч Волинь була частиною Російської імперії, у домі Косачів побутувала лише українська. Бажаючи убезпечити дітей від російського впливу, мати вирішила: навчатимуться вдома, рідною мовою! І якщо решта потім здобувала освіту в навчальних закладах, то Леся за станом здоров’я набувала знань лише з домашніми вчителями, не отримавши жодного диплому. При цьому самотужки оволоділа багатьма мовами, читала в оригіналі шедеври світової літератури, а 18-річною ділилася з братом задумами перекласти українською кращі твори Байрона, Гете, Шекспіра, Міцкевича, Гомера, Жорж Санд і т.д…
Її рано почали друкувати в літературних журналах. Перша публікація, вірш «Конвалія», з’явилася у львівській газеті «Зоря», коли Лесі було 13 років, а в 21 мала першу збірку «На крилах пісень». Друзів родини вражали освіченість і тонкий розум Лесі, її глибоке розуміння поезії, науки та життя. Коли ж незабаром почується затісно в рамках поезії, почне писати прозу та драми, найвідоміші з яких — «Досвітні вогні», «Одержима», «Камінний господар», «Лісова пісня».
Вплинуло на дівчину й спілкування із братом матері, Михайлом Драгомановим, який часом підписував свої твори: Українець. Тож літературознавці досі не дійшли єдиної думки, вплив патріотки-матері, а чи дядька визначив вибір її літературного псевдо — Українка.
«КОЛОДЯЖНЕ — ЦЕ ВДОМА…»
Коли 1882 р. Петро Косач придбав для родини великий маєток у с.Колодяжне під Ковелем, до домашнього «університету» Лесі додався ще й сільський: діти Косачів залюбки гралися з місцевою малечею, всотуючи нові враження, чарувалися красою волинської природи. Та чи не найбільше імпонували дівчинці ігри в… героїв творів світової літератури. У батьківській оселі одна з кімнат навіть мала сцену, на якій вона влаштовувала вистави за уривками з відомих драматичних творів, залучаючи інших дітей. Згодом для старших дітей у маєтку спорудили літературне шале-флігель — білий будинок із «рожевою» Лесиною кімнатою, де їй натхненно творилося. «Тут живе для мене Діло», — казала, маючи на увазі свої записи народних пісень. Чуйна й уважна до близьких, Леся, якій часто доводилося опікуватися малечею, за спогадами наймолодшої з сестер, Ізідори, ніколи не гримала на неї, натомість могла полишити свою працю, аби приділити сестричці увагу, а ще «з нічого» могла сотворити щось цікаве — приміром, лицаря в латах з кори і паперу. Коли ж дощова погода не сприяла прогулянкам, у родині практикували… літературний конкурс: обравши слово, кожен писав на цю тему в будь-якому жанрі, а за кілька годин, зібравшись, читали все вголос, обираючи переможця. 1949-го в Колодяжному відкрився Музей, куди можна приїхати (тел. 0(3352)9-02-24) або за допомогою інтернету відвідати онлайн.
«СЛОВО, МОЯ ТИ ЄДИНАЯ ЗБРОЄ!..»
«У дітей мені хотілося перелити всю душу і думки», — через роки зізнавалася Олена Пчілка, додаючи, що їй це вдалося. Чи не найперше це стосується Лесі, яка стала справжньою українською інтелігенткою і патріоткою, котра добре розуміла свою місію. Казала: «Всяка людина має право боронити свою душу і серце, щоб не вривалися туди силоміць, мов у чужу хату». Її енциклопедична освіченість підказувала, в який спосіб краще донести до читача ту чи іншу думку. Більшість її драм написані на біблійні сюжети, дотепер актуальні. Використовувала й сюжети з давньої історії різних народів, таким чином «зашифровуючи» свої послання до українців. Володіла українською, французькою, німецькою, польською, англійською, італійською, російською, болгарською, іспанською, латиною і давньогрецькою, перекладала з англійської, французької, німецької, польської, івриту, давньогрецької; опрацьовувала навіть… індійські обрядові гімни! Найталановитіші, найвідданіші Україні митці — Франко, Кобилянська, Коцюбинський, Хоткевич, Стефаник, Маковій та ін. стануть для неї добрими товаришами. Замешкавши у Києві, Леся навчатиметься за програмою чоловічої гімназії в приватних учителів і в художній школі Миколи Мурашка, стане душею літоб’єднання талановитої молоді «Плеяда», буде обрана до правління Київської «Просвіти», де опікуватиметься бібліотекою. Проукраїнських поглядів не приховуватиме, будучи переконаною: «Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція». Перечитавши ж «Досвітні вогні», розумієш сенс дивовижної похвали Івана Франка на її адресу: «З часу Шевченкового «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого і поетичного слова. Мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина — чи не єдиний мужчина на всю новочасну соборну Україну».
У класику вона увішла вже посмертно, після перепрочитання і переосмислення її творів. І якщо московська синодальна цензура забороняла її твори за «безбожництво» (більшість Лесиних творів у той час побачили світ лише за кордоном), то за радянських часів їх уже хвалили… за атеїзм, але… так само не допускали на сцену. Та незабаром матимемо змогу нарешті відкрити для себе Лесю без купюр. У день її ювілею в Українському домі презентуватимуть перший із 14 томів повного нецензурованого зібрання творів, включно з її листами, невиданими рукописами й чорнетками; принаймні оцифрована версія, обіцяють у Мінкульті, буде доступна всім охочим.
Та відкривати для себе її творчість можна нескінченно, свідченням чому — недавня книга «Чотири розмови про Лесю Українку» Блаженнійшого Святослава та Оксани Забужко. «Я хотів би вивести Лесю Українку на сцену сучасної культури й інтронізувати її на почесному місці», — зізнався на презентації глава УГКЦ.
«ЩОБ НЕ ПЛАКАТЬ, Я СМІЯЛАСЬ…»
Успішна в творчості, Леся не вирізнялася міцним здоров’ям. Після її народження мати захворіла й не могла годувати дитину грудьми; вважають, саме під час штучного вигодовування малеча з молоком отримала інфекцію, яка до часу не давалася взнаки. Коли ж під час водосвячення на Стирі в Луцьку 10-річна дівчинка серйозно промочила ноги, це стало останньою краплею, і невдовзі лікарі констатували туберкульоз кісток. Невдала операція на руці з видалення уражених ділянок поставила хрест на музичній кар’єрі Лесі, яка з часом могла би стати піаністкою або й композиторкою. Адже жила музикою, мала ідеальний слух, а в 5 років написала першу музичну п’єсу! Тож біль від прощання з улюбленим інструментом вилився у щемні рядки: «Мій друже давній! Мушу я з тобою розстатися надовго…» Та навіть коли з часом підступна хвороба вразить уже її легені, а потім нирки, — таки не зможе збороти силу духу цієї зовні тендітної жінки, яка вперто йшла вперед. Казала: «Коли вибирати з двох, то я вже волію бути Дон-Кіхотом, ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі». 30 років тривав її двобій із хворобою. Вона навчилася приховувати свій біль — і при цьому вірити, плекати надії й усім серцем любити…
«ЛЮБОВІ ЛЕГКОГО ШЛЯХУ НЕ ТРЕБА…»
Принаймні 4 рази впускала Леся в своє серце почуття, яке віддзеркалилося в її творчості. І хоч її серце зазнало чималих страждань, з висоти власного досвіду стверджувала: «Любов може бути чудовою поемою…» І додавала: любов абсолютної справедливості не знає, але в тім — її вища справедливість.
Уперше ж закохалася у старшого на 3 роки Максима Славінського, товариша свого брата, з яким була знайома й раніше: разом займалися перекладами на українську Генріха Гейне. Дівоче серце розквітло від любові, а на папір лягали все нові рядки поезій: «Стояла я і слухала весну…», «Хотіла б я піснею стати…», «Сон літньої ночі». Та казка першого почуття залишилася незавершеною: можливо, забракло взаємності Максима… Невдовзі він перебрався в Росію, а ще за кілька років одружився з іншою. Лесю тоді чи не найбільше вразило, що він, її однодумець, поєднав долю не з українкою, — чи ж не тому зродилися її пронизливі рядки: «Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…» Та життя не обділило її новими зустрічами…
Як радісно тріпоче її серце, Леся знову відчула, спілкуючись зі своїм ровесником Нестором Гамбарашвілі. Виключений з Московського університету, він обирає Київський, певний час знімаючи кімнату в Косачів. Волелюбний юнак із Грузії — країни, народом якої захоплювалася дівчина — видавався їй посланцем долі. Вчив її грузинської, вона його — французької… Та під час лікування в Криму Леся з листа матері довідалася про одруження Нестора з іншою. Так було поставлено крапку на цьому романтичному знайомстві й обірвано почуття, що надихнуло на нові вірші: «Так прожила я цілу довгу зиму» й «Не дорікати слово я дала…» А він через 60 років по тому, приїхавши до Києва, заплаче на Лесиній могилі…
Із Сергієм Мержинським їх познайомила сонячна Ялта, де обидва поправляли здоров’я. Довгі прогулянки сприяли щирим розмовам, і так тішило, що на Ай-Петрі разом побачили рідкісну квітку едельвейса. Здавалося, їм потрібно лиш разом перемогти туберкульоз — і стати разом щасливими… «Все, все покинути, до тебе линути…» — співало Лесине серце. Тим більше, Сергій був уважним читачем її творів, тож, роз’їхавшись по домівках (вона — до Києва, він — до Мінська), не лише листувалися, але й, бувало, гостювали одне в одного. «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», — писала дівчина до Сергія. І все життя берегла подаровану ним репродукцію з «Мадонни» Рафаеля, яку й зараз можна побачити в її музеї… Та чоловік радше бачив у ній друга, вона ж кохала його всім серцем. Певно, тому переконаний соцдемократ і марксист тоді добряче вплинув на Лесю, виховану на проукраїнських ідеалах Олени Пчілки (це вже згодом Леся підсумує: мовляв, з марксизму нового Євангелія не вийде). Можливо, й через це також мати не хотіла відпускати доньку, яка тільки-но поправила власне здоров’я, доглядати Сергія, який уже помирав від відкритої форми туберкульозу легенів. Та Леся була невблаганна: в такий час вона конче має бути поруч із коханим! І, справді, доглядала до його останнього подиху, хоч, зізнавалася, за роки знайомства між ними ніколи не було ані обіймів, ані поцілунків. Одної особливо страшної зимової ночі 1901 р. вона перелила всі свої почуття в поему «Одержима». І коли Сергій попрохав її написати прощального листа до іншої жінки — єдиної, яку він кохав, змогла виконати й це прохання. Та гострий біль утрати й надмірне напруження далося взнаки: невдовзі її хвороба повернулася…
Лише через 6 років 36-річна Леся Українка в церкві на київській Деміївці (вона збереглася до наших днів) піде під вінець із давно знайомим і так само хворим на сухоти, ще й молодшим від неї на 9 років, Климентом Квіткою. Відтепер за документами вона — Лариса Косач-Квітка. Цьому передував громадянський шлюб. Та мати не вважала молодого чоловіка надійною опорою для хворої доньки, яка, видавалося, й не кохала Квітку. Тоді вперта Леся, наполігши на своєму, зреклася матеріальної допомоги родини. Коли перші місяці спільного життя Климент іще не отримував жалування, давала уроки французької та німецької. Та час усе розсудив, і їх шлюб, який спершу так здивував багатьох, гідно витримав усі випробування, а сама Олена Пчілка через роки визнавала: що більше знає зятя, то більше доброго відкриває в ньому.
«Квіточка» або ж «Кльоня», як називала його Леся, закінчив консерваторію, отож так само любив музику, до того ж був фаховим юристом, як і її батько, а ще — першим українським фольклористом; разом записували на фонограф українські народні пісні та думи. (Завдяки цьому зберігся навіть запис голосу Лесі Українки, який можна знайти на Ютубі.) Можливо, це був радше шлюб кохання (з боку Климента) і любові-дружби (з боку Лесі)? Хоч би як, та цим двом добре велося разом. Леся дуже боялася втратити Квітку, як Мержинського. Та не без її зусиль здоров’я чоловіка покращало. Хвороба ж Лесі, навпаки, прогресувала, і Квітка розпродував усе, що міг, аби забезпечити оздоровчі поїздки дружини — до Криму, Єгипту, а потім і Грузії, де змушена була проводити принаймні зимові місяці. Але й це не стало панацеєю… Овдовівши у 33, Климент пережив дружину на 40 років…
«БУДУТЬ ПРИХОДИТИ ЛЮДИ… ЇМ ПРОМОВЛЯТИ ДУША МОЯ БУДЕ…»
Влітку 1913-го Квітка привезе кохану до гірського Сурамі, де проведе з нею найтяжчі дні, коли єдиною прийнятною для Лесі їжею стане морозиво з лісової ожини, що нагадуватиме їй ягоди дитинства… Земний шлях 42-річної Українки завершиться 1 серпня 1913 р., а за 6 днів її зустрічатиме скорботний Київ. Поховають на Байковому цвинтарі, поміж могилами батька і брата (мати переживе дочку). Нині, 25 лютого, тут відбудеться громадська панахида. Знайти це місце неважко: від першої брами ліворуч короткий шлях підкажуть вказівники. Навіть засніженої зими тут завжди — живі квіти…
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
