У наш час пора весіль — не лише осінь, як здавна було прийнято в українців. Багато хто мріє піти під вінець, коли все квітує, зокрема після Великодня, коли Церква знову починає вінчати наречених. А де українське весілля — там і танець, і пісня, у т.ч. — обрядова, весільна. На всіх етапах весільного дійства — свої пісні, які передаються з покоління в покоління. Бо є ті, чия пам’ять дбайливо береже ці діаманти народної творчості, огранюючи їх власним талантом. Про одну з таких давніх Берегинь гуцульських співанок нині й піде мова.
Марія Кречунєк прийшла на світ 26 квітня 1836 р. в родині Василя та Євдохи в Ясенові Горішньому (нині — Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). Певно, що краса рідної землі вплинула на її душу та світогляд — та й хто, хоча б раз побувавши у краю синіх гір, зможе залишитися до нього байдужим?! — і що народна пісня змалку окрилювала її, ставши одним із сенсів на все життя. Та це — лише логічні припущення, бо про Маріїну молодість знаємо небагато.
Вона заробляла на життя, співаючи на весіллях. Її радо запрошували: співанок знала неміряно, складала й сама. Оповідали, буцім могла співати три доби — причому саме обрядові співанки, які стосуються весілля — і при цьому жодного разу не повторитися. «…А я собі заспіваю, вит типер до рано, Єк си будем розходити, шо би нам ни банно», — її улюблені рядки зі співанки. Дзвінка і прудка, гуцульська співанка наче кличе тебе до швидкого танцю, і сама ритміка слів змушує до прискорення виконання: «Послухайте люде добрі, шо хочу казати, Та я хочу про весілє співанку співати…» Згодом через багато років не один старожил з Верхнього Ясенева згадував, що малим бачив майже 100-річну Марію, яка радо співала на прохання дітей. Але був «нюанс»: мусили конче звертатися до бабці Марії як до «молодички» — й по тому могли її слухати–не переслухати. Коли ж просили заспівати щось «файне», назвавши «бабочкою» — сердилася; про співанки тоді й мови не було.
Але відомою на весь світ Марію зробив таки не її дар до співу, а… А й справді, — що є причиною її популярності? Колорит гуцульського вбрання, який у похилому віці вже контрастував із зовнішністю, через що її називали «іконою» гуцульського стилю? Воля випадку чи дарунок долі — опинитися в певному місці й у певний час? А чи натхнення й уміння фотомайстра? Принаймні усі ці чинники спільно дають привід згадати гуцулку Марію Кречунєк, її предків та нащадків.
БІОГРАФІЯ РОДУ
Відомо, що до шлюбу Марія Кречунєк пішла 10 листопада 1867 р. із Йосипом Полєком із Ясенова Горішнього (сучасна назва — Верхній Ясенів), на 6 років старшим від неї. А що кликали його Чукут, то й дружину почали звати Чукутихою. «Чукут» у гуцулів означало «замкнений у собі, відлюдькуватий, скритний». Та є й інша версія: Чукутом чоловіка могли прозвати, бо коли данцував (так гуцули казали про того, хто танцює), то під час цього запального гуцульського танцю час від часу вигукував: «Чук!»
…Пів сторіччя прожило разом подружжя Йосипа й Марії, здобувши славу взірцевого. Мали п’ятеро дітей. Юрій, Євдоха, Іван, Миколай, Олена — так подають біографи їхні імена. Найменша донька, яку Марія народила в 45 років, потім так і залишилася жити в батьківській оселі. Як далі склалося життя Олени, вдалося з’ясувати відомим краєзнавцям з Верховини, на той час науковцям філії «Гуцульщина» Науково-дослідного інституту українознавства (НДІУ) — Івану та Ярославу Зеленчукам. Отож Олена Полєк двічі була заміжнею, в першому шлюбі з Никифором із с. Устеріки мала двох синів. Та стати дорослим судилося лише Василеві, який до останнього дня мешкав у рідному селі. А от його сина, теж Василя, доля закинула аж на Херсонщину, до Високопільського р-ну, і саме від нього Зеленчуки по телефону свого часу довідалися про інших нащадків цього роду.
…Удруге, овдовівши, Олена вийшла заміж за Дмитра з Ясенова Горішнього. Із трьох дочок, народжених у цьому шлюбі, вижити пощастило лише найменшій, Василині. Хоч шансів на те було небагато: їй було лише 11 днів, коли матері не стало після важких пологів. Спершу опікувалися немовлям батько з бабцею Марією. Тож можна сказати, саме Чукутиха й урятувала онучку. Згодом Дмитро одружився на вдові Насті з Красноїлля — і та хоч і не замінила рідну матір, але малечу не ображала. Пролетіли роки, і сама Василина вже пішла до шлюбу, народила діточок. Уперше видали її за вдівця з дитиною, а коли овдовіла, побралася з іншим чоловіком. Казали, вона мала гарний голос, співала в церковному хорі у Верхньому Ясенові. Уже в літах, судячи зі світлин, була напрочуд схожа на свою бабцю Марію. Один із синів Василини, Микола Максим’юк, і зараз живе неподалік.
Самій же Марії Господь щедро відміряв ціле сторіччя. Та наприкінці земного життя Чукутихи сталися події, через які тепер знають про стару гуцулку не лише нащадки, але й незнайомі люди, які за віком годилися б їй у правнуки чи й праправнуки…
ДОЛЕНОСНА ЗУСТРІЧ
Зі спогадів її нащадків та старожилів, опитаних краєзнавцями, відомо: заробляла на життя співом, а співала — про все, що бачила. Чукутиху наймали співати на всі сільські події, що супроводжувалися народним співом, — від весілля й хрестин до толок і похоронів. Співанки для кожного випадку були свої окремі — навіть при зборі грибів і ягід! Співала й у церковному хорі. Траплялося, її кликали й до корчми в Жаб’єму (давня назва Верховини), аби поспівала для панів.
Тож пісня стала її найпершим талантом, але не єдиним. Із молодих років була Марія знаною красунею, настільки ж вродливою, як і талановитою; вміла одягнутися до лиця. Змолоду і до глибокої старості крутила кучері, прикрашала головний убір квітами. На свята в яскравому, багато вишитому гуцульському вбранні їй не було рівних серед місцевого жіноцтва. Аж дотепер іще запитують верховинці, побачивши котрусь землячку в пишних строях: «А шо ти так вивбираласи, єк Чукутиха?»
Певно, що саме бажання гарно виглядати навіть попри роки стало першим кроком до майбутньої слави Чукутихи. Мала вже близько 90 років, коли потрапила в поле зору військового фотографа, уродженця Полтавщини Миколи Сеньковського, під час відомої «фотосесії», коли той знімкував життя гуцулів — їхні портрети, вбрання, побут, ремесла, красу Карпатських гір і стрімкого Черемошу. У числі інших гуцулів 1926 року Сеньковський сфотографував і колоритну вже 90-річну Марію з люлькою, святкове вбрання якої підкреслювали намиста і дукачі, назвавши світлину «Стара гуцулка з люлькою». За припущенням Івана Зеленчука, фотосесія відбувалася в ательє Сеньковського у Жаб’єму. Тоді ж зробив іще дві її світлини — «Стара гуцулка в намітці» та «Стара гуцулка з палицею». Усі три потрапили до збірки «Гуцульські типи». Чимало цих світлин у наш час можна переглянути в інтернеті. У кожній відчутний характер зображеної людини, її відкритість світові, і разом із тим — певна загадковість, чарівність образу, створеного поєднанням автентичного вбрання й нерідко — якихось предметів у руках. Ці знімки справді хочеться розглядати. Сеньковський відчув це першим — і збагнув, що має з тим робити далі.
У 1930-х фотограф видав у Європі серію листівок під такою назвою, які користувалися великою популярністю. Особливе місце в творчій спадщині фотографа займали жіночі портрети. Світлина «Стара гуцулка» на Міжнародній європейській фотовиставці в Парижі (1931) була відзначена найвищою нагородою — премією «Гран-прі», на яку фотограф зміг придбати маєток на Косівщині. А от світлина старої гуцулки стала… поштовою маркою — й розійшлася по всьому світу, який, вдивляючись у фото жінки з люлькою, відкрив для себе не лише гуцулку Чукутиху, але й етнічну групу «гуцули». Ось так Чукутиха прославила рідну Гуцульщину. До речі, тут майже кожна жінка поважного віку в ті часи курила люльку; це була ознака її знатності, бо тютюн дорого коштував, коментує легендарну світлину історикиня і краєзнавиця Тамара Гергелюк. Листівки зі знімками Чукутихи в деяких родинах зберігають і досі.
СЛІДАМИ МАРІЇ
Зо два десятиріччя тривав пошук вже згаданих верховинських краєзнавців, Івана і Ярослава Зеленчуків, яким завдячуємо українознавчою реконструкцією біографії Чукутихи. А починали з легенд про красу цієї гуцулки і з публікації її світлини роботи Сеньковського у «Верховинських вістях». Розраховували на співпрацю з мешканцями Верховинщини, які прочитають — і, можливо, щось пригадають. Багато років тривали українознавчі експедиції Зеленчуків, та на слід Маріїного роду натрапили майже випадково, шукаючи у Верхньому Ясенові інформацію про іншу людину. Один зі старожилів підказав двох старших за себе земляків, які мали що згадати про Чукутиху, бо дітьми ще бачили її, — і далі інформаційний клубочок став поволі розкручуватися… Знайшлася й могила співачки, й садиба у с.Рівня, де колись проживала її онучка. Вийшли науковці й на Василининого сина Миколу, який також дещо схожий на свою прабабцю, і також має мистецькі таланти: він керівник верхньоясенівського народного ансамблю дримбарів «Струни Черемошу».
Пізньої осені 2012 року за рішенням Верховинської РДА та відділу культури у Верховині започаткували і провели перший районний фестиваль-конкурс гуцульських співанок імені Марії Кречунєк (Чукутихи). Тоді ідею його проведення підтримали світлої пам’яті легендарний музикант-віртуоз Роман Кумлик і син легендарного фотографа, львівський учений Юрій Сеньковський. Надалі фестиваль мав би відбуватися що три роки, сприяючи популяризації автентичних гуцульських пісень, особливо серед молодого покоління. До речі, учасники конкурсу — виключно з Верховинщини, і мають виконувати співанки неодмінно на гуцульському діалекті.
Згодом фотопортрет «Стара гуцулка» став центральною світлиною фотоальбому «Микола Сеньковський. Карпатські листівки 1925–1932» (2016). Так само він — і на обкладинці книги Миколи Савчука, Валерія Ковтуна, Мирослава Близнюка «Гуцульщина очима Сеньковського» (2016).
Упізнаваний образ Чукутихи було відтворено й на плиті, яку 2020-го освятили і встановили на її могилі, що на цвинтарі біля церкви в Ясенові. Тоді ж відбулася і перша екскурсія Миколи Максим’юка в тільки-но відкритому музеї у с.Рівня.
МУЗЕЙ СПІВАНОК ЗАПРОШУЄ
Коли Зеленчуки розшукали правнука Чукутихи, пан Микола і гадки не мав, що він — її нащадок. Та думка належно вшанувати пам’ять легендарної прабабці шукала виходу, аж поки виникла гідна ідея: створити музей! І то не музей Чукутихи, бо ж жодних речей від неї не мав. Та й хату, де мешкала останні роки, за словами Максим’юка, «1947 року спалили москалі — за те, що син діда був в УПА». Тоді ж спалили й другу хатину — на присілку, звідки була Марія. Все майно згоріло тоді дотла, так що родина залишилася з тим, у чому вискочила з оселі, згадує Максим’юк. Тож Музей співанок, який би носив прабабчине ймення, вирішив створити в півторасторічній хатині, де жила колись його бабця Василина і народився він сам.
От уже 5 років, як у Рівні, що неподалік Верховини, відкрито Музей співанок імені Марії Кречунєк. Звісно, перед тим довелося займатися й ремонтом старої хатини, але зсередини обмежилися суто косметичним, аби відвідувачам нічого не сипалося на голови; ззовні ж будівля зберегла автентичність. Лише терасу вирішив добудувати пан Микола — якраз із того боку, де вдалині відкривається неймовірно прекрасний краєвид Карпатських гір. А щоб відвідувачам комфортніше було, то й про крісла для них подбав, аби могли сісти на тій самій терасі — й пити очима цю красу, слухаючи його розповідь про прабабцю. А ще з цього місця вдалечині можна побачити на правому березі Чорного Черемошу присілок Лихонький, звідки була родом Марія Кречунєк…
Експонати для інтер’єру Максим’юк збирав по людях. Допомогли й родичі, тож на стінах і попід ними є на що подивитися: від вишиванок і до кошиків. У центрі експозиції — великі світлини його прабабці Марії. Роздрукували їх із інтернету, бо доля оригінальних знімків невідома. А нижче на стіні, наче для порівняння, — й світлина бабці Василини… Тут же — родоводи батька пана Миколи і самої Чукутихи — із безліччю давніх знімків та записів із церковних книг. Пан Микола упевнений: поклик до творчості він, як і його мама, успадкували від Чукутихи. Не всі знають: зі своїм ансамблем дримбарів він встановив рекорд гри на дримбі. Коли ж починає співати гуцульських співанок — не заслухатися не можна! Бо й голос чудовий має, й артистичності йому не позичати.
Подбав господар і про належний вказівник, аби гості Рівнею не блукали. Та наголос він робить не на матеріальних експонатах: йому важливо популяризувати тут гуцульську культуру. Максим’юк цікаво розповідає про гуцульський побут і має чимало ідей, чим зацікавити гостей. Із самого дитинства граючи на дримбі, прагне проводити майстер-класи, навчаючи гостей музею цьому мистецтву. А ще — навчати гуцульських співанок, аби гості здалеку відкривали для себе його чарівний край і почерез пісню, бо ж у співанках найперше йдеться про життя гуцулів.
Є в музею й сторінка у соцмережах, яку можна знайти за його назвою; на головній світлині там — одразу три знімки легендарної гуцулки, зроблені Миколою Сеньковським. Там же — уточнення: «У музеї Марії Кречунєк «Чукутихи» дізнаєтесь, як жила, про що співала найвідоміша співачка з гуцульських Карпат» — і контакти музею. Один із дописів адресований усім потенційним відвідувачам: «Чукутиха чекає на гостей!» А от вихідних у цьому музеї немає. Бо ж і гуцульські співаночки — й на будень, і на свято.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
Фото з відкритих джерел.
