«Давати силу іншим – ось найбільша радість. Будьте добрими. Пам’ятайте, що найкраща справа на землі – творити добро». Так на схилі літ казала Марія Капніст, уроджена Марієтта Капніст-Сірко – жінка рідкісної душевної краси, яка з честю пройшла крізь найтяжчі випробування.
ПАМ’ЯТЬ РОДУ
…Рід Капністів походив із грецького острова, яким володіла Венеційська республіка. За військову звитягу один з Капністів отримав графський титул, що передавався спадково. «У вогні непохитний» – написали на родинному гербі. Пращур по батькові, Василь Капніст, який мешкав в успадкованому маєтку Обухівка на Полтавщині, був відомим українським поетом і драматургом, борцем за відродження козацьких вольностей. За віки багатодітні Капністи породичалися із Апостолами, Голенищевими-Кутузовими, Полуботками, а граф Ростислав Ростиславович Капніст взяв за дружину прапраправнучку запорізького отамана Івана Сірка, Анастасію Дмитрівну Байдак. Молодша з 5 їхніх дітей, Марієтта, по-домашньому Міра, народилася 22 березня 1914 року.
«Моя мама знала 18 мов, була дуже красива, в неї навіть закохався Федір Шаляпін», – згадувала Марія. Часто навідуючи їхній розкішний будинок у Санкт-Петербурзі, великий співак давав Мірочці уроки вокалу і вже тоді був певен: вона стане актрисою!
Попри те що заможний інтелігент Капніст провозив через кордон «Іскру» і допомагав більшовикам грошима, після революції разом із родиною змушений був переїхати до кримського маєтку в Судаку, де 1921 р. його розстріляв каральний загін ЧК. Старша донька померла, довідавшись про розстріл батька, брати зникли безвісти. Шануючи графа, кримські татари допомогли втекти його вдові з меншою донькою, одівши їх у своє національне вбрання.
ЖИВА «ПИЛИНКА» БЕЗЗАКОННОЇ ЕПОХИ
З дитинства Міра мріяла про театр і 1931 р. таки вступила до театральної студії Юр’єва при театрі Пушкіна в Ленінграді. Їй обіцяли велике майбутнє, та після вбивства 1934 р. Сергія Кірова, який був другом родини Капністів, розпочалася «чистка від неблагонадійних елементів» – і 20-річну Марієтту виключили з навчального закладу, заборонивши проживання в місті на Неві. Уперше отримавши умовний термін 1937 р., 1941 р. на рівному місці мала вже вирок: 8 років виправно-трудових робіт у таборі в Караганді. Перед тим змусили визнати, буцім її справжнє ім’я – Марія.
«Я одна з тих мільйонів, яких у часи сталінського беззаконня хотіли у пекельній машині стерти на табірний пил. А ми, ті пилинки, були живі. У нас були серця і душі… Коси мої вже відрізали, вибили зуби. «Не будеш кусатися», – казали, а я відповідала своїм мучителям: «Буду», – через роки згадувала Капніст.
У Джезказгані працювала в шахті; під землю опускали ще затемна, а піднімали, як смеркне. Жорстокі допити, побої з тортурами, намагання захистити не лише свою людську, а й жіночу гідність, – усе витримала з честю. Там же в колі ув’язнених діячів мистецтва пройшла свою табірну акторську школу. А почувши, що не стало Сталіна, почала танцювати вальс…
ТОРТУРИ І ЩАСТЯ МАТЕРИНСТВА
Одного разу вона опинилась в епіцентрі великої пожежі, аж раптом крізь полум’я, ризикуючи життям, до неї прорвався на коні інший ув’язнений, польський інженер… Чим має віддячити йому? – спитала врятована Марія. І почула: народити доньку. Він щиро кохав її, а Маріїне серце належало іншому. Та обіцянки дотримала. Радислава – так назвала донечку, якій згодом казала: «Ти у мене вогненна!»
Це було неймовірне щастя! Та, побачивши, що вихователька знущається над 2-річною донькою, кинулася її захищати. За це 1951 р. Марії дали новий термін, заславши до Сибіру; малечу забрали до дитбудинку. Із новою подругою, ув’язненою Валентиною Базавлух, Капніст про всяк випадок домовилася: хто вийде на волю раніше, знайде в дитбудинку дівчинку і виховає її – а там час покаже. Першою звільнилася Валентина…
Коли Марія вийшла на волю, Рада вже звала мамою іншу, а в 14 років на суді підтвердила: залишиться з Валентиною Іванівною. «Я випробувала такі страшні табори, але більш страшні тортури відчула, коли зустріла свою дочку, яка не хотіла мене визнавати», – згадувала згодом Капніст. Пройшло чимало часу, поки їхні стосунки покращилися.
ЛЮБОВ, ПРИРЕЧЕНА НА ДРУЖБУ
…Після звільнення, повертаючись додому пасажирським потягом, вперше за тривалий час Марія подивилася в люстерко – і злякалася: звідти дивилася стара жінка зі зморшкуватим обличчям, в яке в’їлася вугільна пилюка… На київському вокзалі її мав зустрічати давній друг серця, Георгій Холодовський, який усі ці роки ув’язнення підтримував її, надсилаючи рятівні бандерольки. Вони познайомилися ще в дитинстві, а коли їй було 20, 30-річний Георгій закохався. Тепер він чекав на пероні з величезним букетом, та вручив їй, як чужій, зі словами: «Вас не зустріли, і я не зустрів ту, на яку чекав». Отож вона постаріла до невпізнанності…
Потім Холодовський не раз пропонував поєднати їхні долі, але Капніст пам’ятала той жах в його очах, коли усвідомив, що перед ним – Марієтта… Залишилися добрими друзями, при зустрічі він завжди цілував їй руку, але…
ПОСПІШАЛА ЖИТИ ЯК НАЛЕЖИТЬ
У Києві починала двірничкою, потім масажистом, довго ночувала, де прийдеться, а душа прагла сцени… І сталося диво: її взяли на роль! Адже в 45 мала вигляд на всі 70. Відтоді пропозиції знятися в кіно йшли одна за одною; її дивовижна колоритна зовнішність асоціювалася в режисерів із сценічними образами монахинь, відьом, чаклунок, старих аристократок. Наїна в «Руслані і Людмилі», яку слухався навіть справжній тигр, економка в «Бронзовому птаху», Міліца з «Шансу»… 120 унікальних ролей зіграла актриса, з 1988 р. – заслужена артистка УРСР. Спілкуючись із дітьми, часом сама називала себе Бабою Ягою, уміла посміятися над собою, але ж який біль бринів у її застережливому: «Не смійтеся над старістю людини, чиєї молодості ви не бачили»…
Шануючи свій рід, стояла у витоків відродження Харківського дворянського зібрання, домоглася повер- нення із забуття імені славетного предка, Василя Капніста; не раз бувала в Капулівці поблизу Нікополя, де похований інший пращур – Іван Сірко. У старшому віці вона, член Спілки кінематографістів України, навчала манерам молодих актрис, не розуміючи: як це – «важко», «немає настрою»?! 65-річною після занять у танцкласі при студії кіноактора здатна була робити кульбіт.
Одягалася естравагантно; як риба в воді почувалася у довгих спідницях. На голові часто була чалма: вона економила час і змушувала високо тримати голову. Часто повторювала: «Поганим думкам скажи: «Брись!» А ще розмовляла із квітами, як із людьми, і завжди рятувала їх. Часу не помічала: могла прийти в гості й після опівночі. А одержавши в бухгалтерії матеріальну допомогу, їхала з гостинцями до інвалідів у Пущу-Водицю чи Боярку, давала благодійні концерти, аби скрасити життя знедолених людей. Ще опіку- валася хворими й немічними парафіянами Володимирського собору, до якого ставилася по-особливому: на його будівництво Капністи свого часу робили значні пожертви. Глибоко віруюча людина, зізнавалася: «Молитва – моє спасіння. Щоденні молитви давали мені сили, а оточуючим – примирення».
12 жовтня 1993 р. Марія Ростиславівна побувала в Будинку кіно, звідки поїхала на кіностудію ім. О.Довженка. Довго ходила там, віталася з усіма і, тихо наспівуючи, збирала осіннє листя. Уже в сутінках вийшла на вулицю…
Свого часу через підземну працю в таборі на 60-метровій глибині в неї розвинулася клаустрофобія: боялася перебувати під землею. Тож не користувалася підземними переходами, і цього разу так само рушила просто через проспект Перемоги. Та біля самого тротуару з-за легковика просто на актрису вилетіла вантажівка…
– Водій не винний! – шепотіла вона в «швидкій». А за кілька днів пішла з життя через набряк легенів. Рідкісна честь: усю ніч її труна стояла у Володимирському. Відспівали її там у день народження Василя Капніста. Поховали, згідно із заповітом, у Великій Обухівці на Миргородщині поряд із його могилою. А навесні 2019 р. слухачі радіо «Культура» мали змогу почути неймовірний 2-серійний радіофільм Нелі Даниленко з циклу «Світочі епохи» – «Під вогнем незворушна, або Графиня чи Баба-Яга», присвячений пам’яті Марії Капніст.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.