Життя не зупинити! Триває війна, але в наших родинах народжуються діти, а багато хто із закоханих українців беруть шлюб. Є й такі, котрі єднають долі в бойових умовах, аби надалі разом боронити рідну землю. Одну з таких щирих і щемних історій кохання та одруження між боями розповідає військовий медик, у минулому – волонтерка з Києва.
– Я на фронті з 2016-го, – каже Леся. – Із Петром (імена змінені) познайомилася в маршрутці. Мені нахамив водій, а він заступився. Розговорилися. Виявилося, в перші роки війни служив у моїй бригаді. Відтоді стали друзями в соцмережі. Коли поверталася на фронт, провів на потяг. Невдовзі там стало гаряче, було чимало поранених. Він телефонував, питав, як ми. І не залишав без уваги, коли згадувала про потреби, які могли полегшити моє життя на війні, часом витрачаючи на це останнє. Це було так зворушливо…
Потім прийшли важкі часи. Перенесла три нейрохірургічні операції, по кілька місяців перебувала в госпіталі, пересувалася на візку. Він тоді служив у поліції швидкого реагування, та, попри добові чергування, допомагав мені. Думала, що, зрештою, йому все це набридне, навіть не реагувала на дзвінки. Та він не зник! І одного дня попросив дозволу заїхати до мене додому, привітати нас із донькою. А коли вручив подарунки, безапеляційним тоном повідомив: зараз поїдемо знайомитися з його батьками!
…У його родині мене прийняли дуже тепло. Наприкінці гостини Петро дістав обручку й освідчився… Я сказала «так». А за кілька днів знову потрапила в госпіталь… І знову були операції… І він – завжди поряд…
Поступово біль почав відступати. Ми вже мріяли, що незабаром одружимося, створимо райський куточок у селі, прийматимемо в гостях друзів і бойових побратимів… Хоч він і тоді нагадував: війна ще не закінчилася. І… готувався до служби.
…Напередодні заснули пізно, прокинулися від вибухів. Не встигли подивитись новини, як зателефонував мій родич – він у складі бойової бригади перебував на Київщині. Кричав, щоб забирали малу й тікали з міста, бо почалось…
Петра викликали за лічені хвилини, аби висуватись до стратегічно важливого об’єкта. Взяв обіцянку, що ми з донькою поїдемо з міста. А за кілька годин, уже зі зброєю, був у загоні тероборони…
Мені ж того дня пощастило вийти на побратимів. Разом дісталися Лівого берега, там отримали зброю. Підписала контракт…
Петро сварився за це. Я ж попросилася до нього. За пару тижнів це вдалося. Весь наш підрозділ увійшов до складу Петрового. Але він у цей час перебував на завданні. Зв’язку не було три дні. Я плакала… і чекала. Повернулися не всі. Це було щастя – побачити його. Відтоді служимо разом. А потім з Київщини нас перекинули на Схід…
Перед тим він пішов до найближчої сільради. Повернувся й каже: якщо не передумала виходити заміж, то бери паспорт – і ходімо. І я пішла – просто в камуфляжі… Сільська голова, реєструючи шлюб, плакала, та й у нас самих виступили сльози. Так ми стали подружжям. Петро так і мріяв – без суєти, гостей, урочистостей. Часто каже: щастя любить тишу. Зараз він – у складі окремої роти спецпризначення. Говорить, що служитиме до Перемоги. Я ж, як і раніше, рятую поранених. Але контузія дається взнаки, тож якщо спишуть, піду волонтерити. І чекатиму! А поки ми разом, постійно допомагаємо одне одному. Гадаю, мені як жінці так легше, аніж чекати на нього вдома: принаймні знаєш, де твоя половинка, що з нею. Ми не прагнемо ані звань, ані нагород. Аби тільки Україна швидше здобула Перемогу, й українці почали жити нормальним життям, народжувати дітей. Хоча завжди будемо напоготові, аби захистити своє.
Знаю, цей номер газети з історією фронтового кохання буде особливо дорогим для однієї з давніх читачок і відданих шанувальниць «Порадниці» – Анастасії Іванівни, Лесиної мами. У передсвято Дня Матері – низький уклін вам за доньку!
Ольга ГОЙДЕНКО.
