Ці слова сказав перший космонавт незалежної України ще майже 20 років тому, під час нашої зустрічі. Годі було тоді й уявити, наскільки актуальними виявляться вони за кілька років по тому. І що таку страшну війну розпочнуть проти України російські загарбники. І що стогнатиме рідна українська земля від вибухів та руйнувань. А думку цю Леонід Костянтинович висловив, відповідаючи на запитання щодо віри людини, котра побувала у Космосі: «Так, я — віруючий. Я вірю в існування Вищого Розуму. І космічний політ додав упевненості у моїй вірі, у тому, що наша прекрасна планета створена ним. Бо тільки Вищий Розум міг створити таке диво, з цими фізичними умовами, з такою біосферою. Нам треба дуже обережно ставитися до неї. Але ж ядерна зброя, бактеріологічна, хімічна спрямовані не просто проти людини, а проти всього живого на нашій планеті, проти неї самої. Це страшний злочин, час людству схаменутися, роззброюватися, а не роздмухувати все нові й нові конфлікти та війни»…
Тим, своїм космічним, як називаю його, знайомством, спілкуванням пишалася й пишаюся понині. Навесні 2007 року зателефонувала Леоніду Костянтиновичу, запросила до редакції на порадницьку гостину. Запрошення він прийняв одразу. А коли прийшов, вразив усіх нас своєю простотою, відсутністю бодай якогось натяку на власну зірковість, винятковість. Цікаво й захоплено розповідав про свій шлях до омріяної з дитинства космічної подорожі, про її здійснення і про мрії нові, як-от, скажімо, створення загону українських космонавтів. І в його голосі, в його очах було стільки молодечого запалу, навіть, сказала б, хлоп’яцтва. Попри те все, що випало йому пережити, через які випробування та надлюдські навантаження пройти.
Згодом, готуючи до друку другу книжку розмов із відомими, знаменитими українцями «Порадницька гостина. Історії життя та успіху», запропонувала Леоніду Костянтиновичу, аби до неї увійшла і наша з ним бесіда, на що він із задоволенням погодився.
…А невдовзі, 31 січня 2018 року трапилася біда: здавалося б, настільки загартоване серце астронавта не витримало — він раптово помер під час традиційної ранкової пробіжки. За кілька днів до того, 28 січня йому виповнилося лишень 67…
Після річниці трагічної події, напередодні Дня космонавтики я запросила до редакції його рідних. Дружина, Віра Юріївна поділилася своїми теплими, світлими спогадами про чоловіка. Й деякі з них також додам до нинішньої розповіді про першого і поки що єдиного українського космонавта, Героя України Леоніда КАДЕНЮКА.
«МРІЯ ЦЯ НАДЗВИЧАЙНО ВИСОКА, КОСМІЧНА»
Мрія хлопчика із села Клішківці Хотинського району Чернівецької області, котрий разом зі своїми двома братами зростав у сім’ї сільських учителів, народилася 12 квітня 1961 року — коли людина вперше полетіла в Космос. «Мені було десять років, і навчався у третьому класі. До цього бачив себе льотчиком-винищувачем, — згадував Леонід Костянтинович. — Дитинство мого покоління збіглося з початком космічної ери, і, справді, багато ровесників мріяли стати космонавтами. Такий був час. Я знав, що задля цього треба багато працювати над собою. Одного бажання замало. Адже мрія ця надзвичайно висока, космічна. Змалку вона якось дисциплінувала мене, спрямовувала. Спочатку носив це в собі, а згодом зізнався своїм рідним, що також хотів би злітати в Космос. Через це і школу закінчив зі срібною медаллю, вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків. Це був перший серйозний крок до здійснення моєї мрії. Мама не хотіла, аби я став льотчиком. Пам’ятаю, коли пройшов медичну комісію в льотне училище, надіслав їй телеграму про це, а вона у відповідь: «Завалюй екзамени і їдь вступати до медінституту».
Та маму він не послухав… Після закінчення училища п’ять років працював льотчиком-інструктором у Чернігові. А коли проходив черговий набір до загону космонавтів у 1976 році, написав рапорт про те, що хоче бути космонавтом. «По військових частинах роз’їжджала спеціальна медична комісія з москви, до складу якої входили лікарі, котрі працювали у Зоряному містечку з космонавтами, і фахівці з Центрального науково-дослідного авіаційного госпіталю, який ставить крапку — бути чи не бути. Спочатку комісія відбирала тих, хто підходив за станом здоров’я. Дивилися, звичайно, і документи, особові справи. З нашої частини нас пройшло двоє, потім я залишився один. Сказали, що за всіма показниками підходжу і мене хотіли б бачити у загоні космонавтів».
На той час йому було лишень двадцять п’ять. Подальший відбір був ще більш прискіпливий. Із кількох тисяч льотчиків, котрі літали на винищувачах, відібрали з усього союзу 254 чоловіків, згодом їх залишилося дев’ятеро. Особливо високими були вимоги у фізичному плані. Недарма ж у народі кажуть: «Здоров’я — як у космонавта». Хоча, як зауважував Леонід Каденюк, відбирали ж їх не просто, аби полетіли в Космос і повернулися звідти живими та здоровими, а ще й мали працювати там. Отож космонавт повинен був дуже багато знати і вміти. Готували їх і як медиків, біологів, астрономів, астрофізиків, геологів. А ще командир корабля чи орбітальної станції повинен був досконало, на «відмінно» знати бортові системи.
«Вчився я добросовісно, і коли приходив складати іспити на фірму, що випускає космічні кораблі, мав один знати про них стільки, скільки оті всі двадцять конструкторів екзаменаторів. Про мене вже говорили: «Приїхав Каденюк, його можна й не питати, знає все», — усміхаючись, згадував Леонід Костянтинович.
ЙОГО КОСМІЧНА ОДІСЕЯ ВИДАЛАСЯ ТЕРНИСТОЮ
І тривала вона багато років. У 1977 році закінчив Центр підготовки льотчиків-випробувачів, згодом пройшов загальну космічну підготовку. Упродовж наступних років працював космонавтом-випробувачем групи багаторазової космічної системи «Буран». 1989 року здобув другу вишу освіту, закінчивши московський авіаційний інститут за спеціальністю «інженер-механік».
У 1988–1990 роках проходив інженерну та льотну підготовку за програмою «Буран» як його командир. Брав участь у відпрацьовуванні глісади зниження та заходження на посадку космічного корабля «Буран» на літаках МіГ-31 та МіГ-25. У період 1990–1992 років за повною програмою пройшов підготовку як командир транспортного корабля «Союз-ТМ».
Вивчив космічні кораблі «Союз», БТКК «Буран», орбітальну станцію «Салют», частково орбітальний комплекс «Мир» і американський багаторазовий транспортний космічний корабель (БТКК) «Space Shuttle». Брав участь у розробці та випробуванні авіаційно-космічних систем, у їх ескізному та макетному проєктуванні, а також у льотних випробуваннях систем.
Літав на більш ніж 50 типах та модифікаціях літаків різного призначення, зокрема й на найсучасніших — МіГ-29, МіГ-31, СУ-27, а також на американському тренувальному літаку Northrop T-38. Загалом провів у небі більше 2400 годин! Тобто пройшов унікальну підготовку — інженерну, наукову, льотну, космічну.
…А коли Космос був для нього так близько, закрили програму «Буран». Та попри все не переставав вірити у своє космічне майбутнє. Тож коли дізнався, що між Україною і США підписано угоду про розвиток космічного співробітництва, вирішив повернутися на Батьківщину, аби взяти участь у цій програмі. Звісно, ризикував, адже за плечима — двадцять років напруженої праці. Й був вдячний долі, що з тридцяти претендентів на політ на американському «Шаттлі» українська конкурсна комісія вибрала саме його — як найбільш досвідченого та підготовленого.
«ВОНА ДІЙСНО КРУГЛА. І… ТАКА БЕЗЗАХИСНА»
19 листопада 1997 року на космодромі у Флориді на мисі Канаверал стартував космічний корабель «Шаттл». Разом із чотирма американськими та одним японським астронавтами на його борту був українець. Він став першим космонавтом незалежної України, повернувшись додому зі славою для своєї рідної країни. Так здійснилася мрія хлопчика з буковинського села — він таки підкорив Космос.
«Поглянувши вперше в ілюмінатор одразу після старту, побачивши Землю, я не втримався від цього фантастичного видовища і сказав командиру екіпажу, котрий був поруч: «Кевіне, отепер я бачу, що вона дійсно кругла». Але дещо мене й стривожило дуже — надзвичайно тоненький прошарок атмосфери, в якому існує наша планета. Загалом з Космосу вона видалася такою беззахисною, надзвичайно вразливою, бо єдиний захист для неї — отой тоненький прошарок атмосфери. У разі якихось космічних катаклізмів ніщо не зможе захистити Землю. А ще наше, м’яко кажучи, недбале ставлення до екології, довкілля додає свого», — переймався майбутнім нашої планети астронавт.
«СВІЙ НОВИЙ ДЕНЬ У КОСМОСІ РОЗПОЧИНАВ ПІД ЗВУКИ ГІМНУ УКРАЇНИ»
«Особливих побутових умов, аби шикувати, не було. Космічний корабель мав дві палуби: верхня — командирська і середня. Площа кожної — близько 9 кв.м. Основні ілюмінатори, через які ми спостерігали за Землею і Космосом, були на верхній палубі. У цьому плані «Шаттл» кращий — має великі вікна, така панорама відкривається, надзвичайно гарно, — ділився незабутніми враженнями космонавт. — Тоді як у космічному кораблі типу «Союз» вони завбільшки як ілюмінатори літака. З собою брали багато всілякого обладнання. Зокрема я повинен був проводити десять різних експериментів з трьома видами рослин (які, до речі, чудово почувалися у Космосі), а також ще кілька експериментів, запропонованих мені вченими Інституту системних досліджень людини, що в Києві. Щоправда, потайки від американців, бо для офіційної роботи треба було дозвільні договори підписувати.
А ще кожен з нас у вільний час повинен був фотографувати, знімати на камеру поверхню Землі і те, що відбувається на борту корабля.
…Літаючи на винищувачах, виконуючи фігури вищого пілотажу, я випробував на собі великі перевантаження — п’яти-, шестикратні. Це мені було знайоме, а от що таке невагомість — ні. Хоча ми й тренували вестибулярний апарат. Ці обертання я виконував із задоволенням, мені навіть сказали, що маю унікальний вестибулярний апарат. Проте коли летів у Космос, хвилювався, як перенесу невагомість, адже знав, що для декотрих космонавтів вона ставала серйозним випробуванням, кожен по-своєму на неї реагує. Медицина ще не здатна так глибоко проникнути в людський організм, аби вивчити її вплив на нього. Мої хвилювання були марні — невагомість я переніс нормально.
…Із точки зору невагомості поняття «стеля», «підлога», «стіни» не існує. З точки зору фізики ходити можна скрізь і спати — також. Я, приміром, спав на стіні. Корабель облітає довкола Землі за 90 хв. зі швидкістю 7,9 км за секунду. У нас випадало приблизно 50 хв. на день і 40 — на ніч. 24 години доби спресовуються у 90 хвилин, і до такої частої зміни дня і ночі треба було звикати. Ми жили за Х’юстонським часом (у Х’юстоні знаходився Центр управління польотами). О сьомій ранку піднімалися, незалежно від того, на якому боці Землі перебували — темному чи світлому. Нам вмикали музику, хто яку собі замовив. Я розпочинав свій новий день під звуки Гімну України. До речі, американці записали дуже гарний кліп: звучить Гімн нашої держави на тлі планети Земля».
ПРОВОДИ В ЗОРЯНУ ДОРОГУ
Хоча американці пропонували Леоніду Каденюку запросити маму, проте, вважав, для неї то було б занадто тяжке випробування — і дорога до Америки, і старт корабля. А дружина і син його проводжали в зоряну дорогу.
“Ми поїхали всією сім’єю до США за рік до польоту і прожили в Х’юстоні, де працював Центр управління польотами, загалом півтора року, — згадувала Віра Юріївна. — Діма ходив до школи, я допомагала чоловікові з англійською. На відміну від Байконуру, куди нікого з родин не пускають, у США для нас усе було відкрито. Що мені ще сподобалося в американців — вони дуже згуртували перед польотом екіпаж та нас усіх. Ми з жінками, дітьми багато часу проводили разом, ходили в якісь гуртки, фітнес-клуби, кафе. Стали вже наче єдиною великою родиною. За тиждень до старту космічного корабля (чоловіків забрали раніше) нам виділили окремий літак, яким доставили на мис Канаверал, і поселили в готелі на березі океану, за 40 км від місця, де наші чоловіки були. Але нам до них уже не можна було. Напередодні польоту був день офіційного відвідування «Шаттла» дружинами, без дітей. За кожною приїздить кадилак з відкритим верхом, окрім водія є супроводжуючий. Ось так шістьма машинами об’їжджаємо всю територію космодрому, нам показують, де стоїть «Шаттл», а вночі ліфтом піднімають до його кабіни; далі не пускають, можна було тільки у віконце зазирнути, бо ж усе стерильно. У Х’юстоні є копія «Шаттла», тренажер, і нас, жінок, по черзі пускали до кабіни, навіть дали можливість його «посадити». Я була єдиною, кому це вдалося. (Усміхається). Незабутні враження. Наступного дня дорогою на космодром ми побачили море народу, нас тепло вітали. Було дійсно національне свято. Не полишало відчуття гордості за свою країну, чогось неймовірного.
У центрі НАСА ми спостерігали за стартом із відкритого балкона, за кілометр від епіцентру подій. То наче фантастика була, така сила, міць.
За кожною родиною весь цей час стояли два астронавти в костюмах. Тоді ми ще не знали, навіщо. Згодом нам пояснили, що на випадок катастрофи, загибелі екіпажу. Різне могло статися на старті, тому біля нас, наприклад, були Хайді Стефанишин і Рік Хазбент (згодом він полетить командиром на тій самій «Колумбії» і загине разом з Калпаною Чавлою). Їх, з’ясувалося, вибрав для нас із сином чоловік».
Сам же космонавт так описував свої емоції на старті космічного корабля: «Коли стартує «Шаттл», від землі відривається понад дві тисячі тонн ваги, а ти наче сидиш на жерлі вулкана. Сам космічний політ складається з кількох етапів. Старт, виведення корабля на орбіту — це, мабуть, найнебезпечніший, найнапруженіший момент. Запускається двигун, згорає багато палива. «Челенджер» вибухнув якраз під час старту. Як фахівця мене вразило величезне прискорення — не встиг зафіксувати якусь мить, а ти вже в іншій. І так — до самого Космосу… Мене часто запитують, чи було страшно? Була напруга, але й цікаво ж як! Думки про те, що міг загинути, відкидав».
Рідних астронавтів кожні два дні возили в центр на зв’язок, вони бачили їх на великому екрані у Космосі, розмовляли. «А за 15 днів нас знову привезли на космодром. Приземлявся «Шаттл» без двигунів, які відключили ще на орбіті, й у вільному падінні рухався до Землі. Сідав безшумно. А потім, дивимося, виходять астронавти. Двох попід руки тримали. А наш батько вийшов сам. Не передати словами ті емоції, відчуття…» — згадує дружина космонавта.
Леонід Костянтинович гідно представив Україну в космічному просторі. Там він і прапор український підняв, там звучав наш державний Гімн. У Космосі разом із ним побував оригінальний томик Тараса Шевченка, звучали його улюблені пісні у виконанні Миколи Кондратюка.
ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПОЛЬОТУ
Про свої враження після польоту Леонід Каденюк згодом написав у книжці «Місія — Космос», яка вийшла 2009 року у видавництві «Пульсари» й отримала перше місце на конкурсі «Книжка року 2009». У 2017-му її було перевидано «Новим друком».
Після повернення до України працював у військовій авіації, з 1998 року — генерал-майор ЗСУ, обіймав посаду начальника авіації військ ППО України, помічника Президента України з питань авіації та космонавтики, був заступником Генерального інспектора Генеральної військової інспекції при Президентові України з питань авіації та космонавтики.
У 2002 році обрали народним депутатом України. Займався питаннями покращення соціального забезпечення військовослужбовців і авіаторів. Входив до складу парламентської слідчої комісії «з розслідування причин кризового стану в авіації в Україні».
У 2006 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата технічних наук. Леонід Каденюк є автором п’яти наукових праць.
У січні 2011 року став радником Прем’єр-міністра України з питань авіації та космонавтики.
А незадовго до трагічної смерті отримав запрошення увійти до складу екіпажу місії на приватній космічній станції в 2021 році — НАСА розглядала його кандидатуру на командира «Шаттла». Та побувати вдруге у Космосі йому вже не судилося…
«МИ ПРОЖИЛИ У ШЛЮБІ 36 РОКІВ, І ЖОДНОГО РАЗУ ВІН МЕНЕ НЕ ОБРАЗИВ»
«Леонід Костянтинович — мужня, щира, добра людина, прекрасний чоловік, батько. Ми прожили в офіційному шлюбі 36 років, і жодного разу він не підвищив на мене голос, не образив, — згадувала Віра Юріївна. — Бувало, приходила з роботи роздратована (жінки ж емоційні), Льоня відчиняє двері радісний: «Ой, мамуля прийшла!» А я рахую про себе: один, два, три… — аби заспокоїтися. Він продовжує: «Може, тобі те, те…» Починаю рахувати вже вголос: раз, два… Тоді мої чоловіки вже все зрозуміли, розійшлися по кімнатах, а я до тями приходжу. Рівно за 10 хвилин відчиняються двері: «Мамулю, ти будеш чай?» Ну, як можна вже сердитися?! А коли чоловік приходив додому засмученим, щось там не вдавалося — нічого не казав, був стриманим…
Для кожного з нас це був другий шлюб. Я вперше вискочила заміж у 21 рік, коли ще вчилася в інституті іноземних мов. За три роки розлучилася. Виросла ж у родині військових, мама з Василькова родом, батько — з воронежа, а я народилася в білорусі, у перший клас пішла в Києві. Потім батько працював головним інженером стратегічної авіації (служба льотно-випробувальної-2). Я теж там працювала, перекладачем.
А Льоня в ті часи з групою космонавтів приїздили із Зіркового містечка на випробування літаків у рамках космічної програми. Одного разу пізно ввечері телефонує моя колега: «Віро, молю, прийди до мене. У нас у гостях четверо космонавтів, а чоловіка кудись терміново викликали. Як я одна їх прийматиму?!» А я ж уже до сну зібралася. Та куди було подітися, погодилася. Як була — без зачіски, макіяжу, й пішла. Добре, що хоч будинки поряд. Посиділа хвилин 15, поспілкувалися, зібралася додому тихенько. І раптом піднімається симпатичний чоловік: «Можна я вас проведу?» То був Каденюк. Провів, перекинулися словом, поки йшли. Ось таке випадкове знайомство. А за три роки ми з Льонею одружилися.
Чи вдалося нам із чоловіком побудувати ідеальні стосунки? Гадаю, вдалося. Для того важливі не лише почуття, а й повага одне до одного.
А ще, на моє переконання, ідеальні сімейні стосунки можливі, коли в кожного є своя справа. Льоня мав мрію і наполегливо йшов до неї. І в мене завжди була робота. Я перекладач (вивчала англійську, німецьку мови) з понад 40-річним стажем. А у зайнятих людей немає часу на якісь дрібниці. Для мене дуже значущим було, що він прагнув полетіти в Космос ще з дитинства… І так багато для того зробив!.. Він усе життя вчився. Приходив з роботи і сідав за письмовий стіл, за комп’ютер, постійно щось читав, писав, кудись телефонував, ходив на різні зустрічі. І при цьому вмів підлогу помити, щось приготувати. Ось таким він був».
Усі, хто особисто знав Леоніда Костянтиновича, говорили про його надзвичайну скромність. Він завжди ходив пішки, без охорони, їздив у метро чи громадським транспортом.
Йому судилося пережити тяжкі втрати у своїй родині. «Льоня поховав усіх своїх рідних. Батько помер у 1989 році, мав поранення ще з війни, за кілька років захворіла мама, старший брат Володимир доглядав за нею, а невдовзі після її смерті не стало і його. Потім Сергій, брат-двійня Льоні, котрий переїхав до Києва, помер під час пробіжки. І ось так само, під час ранкової пробіжки, за 200 м від дому Льоню підкосив інфаркт, «швидка» не встигла врятувати. Він казав, що не може не бігати, і робив це 40 років через день, по 10 кілометрів… Ми з сином тяжко переживаємо втрату, підтримуємо, як можемо, одне одного, — ділилася Віра Юріївна.
СИН
Син Каденюків Дмитро з відзнакою закінчив юрфак Київського національного університету імені Тараса Шевченка, магістратуру, а перед захистом відмовився, сказав, що йому те не цікаво. Своє життя син космонавта присвятив науці та розвитку української космічної галузі. Працював провідним спеціалістом Державного космічного агентства України.
До слова, під час нашої зустрічі Леонід Костянтинович говорив, що дітей не слід змушувати до якоїсь професії, брати на себе відповідальність вирішувати їхню долю. Інша справа підказати, підштовхнути, щоб особистість розвивалась, мрія якась зародилася. Не обов’язково про космонавтику, у світі так багато всього цікавого та незвіданого, заради чого варто і жити, і діяти. А ще вважав, що кожна професія гідна поваги: чи то космонавт, чи юрист, чи двірник.
…Трагічно і рано обірвалося життя 41-річного Дмитра Каденюка. 10 грудня 2025 року його знайшли мертвим у власній квартирі з ознаками насильницької смерті…
ПАМ’ЯТЬ
19 червня 2018 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про увічнення пам’яті першого космонавта України, Героя України Леоніда Каденюка».
28 січня 2019 року в Київському планетарії було представлено нагороду «Зірка космонавта Каденюка», а також шеврон космічної місії STS-87 з колекції музею та сувенірний годинник виробництва Київського годинникового заводу.
30 серпня 2019 році у селі Клішківці Хотинського району Чернівецької області на площі перед школою імені Каденюка відкрили пам’ятник космонавту.
5 грудня 2020 року на Байковому кладовищі (ділянка №42а) було відкрито пам’ятник Леоніду Каденюку, в церемонії взяв участь Президент України Володимир Зеленський.
Вулиці імені першого українського космонавта з’явилися в багатьох містах і селах України. У столиці колишній проспект Гагаріна перейменовано на проспект Леоніда Каденюка.
Вулиця в рідних Клішківцях, на якій знаходиться родинний будинок Каденюків, також носить його ім’я. А на фасаді місцевої школи встановлено меморіальну дошку. Ім’я першого космонавта присвоєно Чернівецькому центру юних техніків «Кварц».
26 листопада 2020 року Нацбанк України випустив першу сувенірну неплатіжну банкноту з вертикальним дизайном «Леонід Каденюк — перший космонавт незалежної України».
Вічної та нескінченної, як сам Всесвіт, пам’яті і шани нашому першому космонавтові.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
