Це число газети побачить світ між двома сумними датами. Наступного дня, 29 серпня, Україна уже всьоме схилятиме голову перед пам’яттю захисників України, котрі загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Тоді як двома днями раніше збігли 40 днів світлої пам’яті одного з таких лицарів честі — військового льотчика Костянтина Оборіна, день народження якого — ще за тиждень, стане першим без самого Костянтина Вікторовича для його рідних і близьких. Ця розповідь про його життя та його подвиг складена зі спогадів і думок тих, кому пощастило бути знайомим із Костянтином Вікторовичем особисто. Бо коли читаєш написане про Оборіна тими, хто перетинався з ним по життю, розумієш, яка це була особлива людина і якою безмежно болючою є ця втрата.
Ці слова — з кількох десятків сторінок соцмереж його друзів, знайомих, побратимів. Вчитаймося в них, аби краще уявити непересічну постать на перетині згаданих рис характеру, особливостей і чеснот. «Людина-легенда», «Легенда Одеси», гордістю якої він був і лишається тепер уже у вічності. Його шлях був яскравим, його серце — гарячим, відданим, мужнім. Приклад жертовності й незламної сили духу. Воїн, який не знав страху. Той, хто йшов туди, де інші зупинялись. Дуже авторитетний і як людина, і як профі. Взірець служіння без пафосу. Безумовно відданий Україні ентузіаст, життєлюб, романтик, поет, автор віршів, дві збірки яких побачили світ. Дуже добра, м’яка, чуйна, життєрадісна, енергійна людина, яка, здавалося, була наповнена світлом, енергією, порядністю, мудрістю. При цьому — «той, хто не терпів невігластва, казав просто в обличчя все, що думав і в чому був переконаний». «Криголам у боротьбі з нечистю на всіх життєвих фронтах. Вічний борець за справедливість». Завжди проявляв зацікавлення чужими справами, був готовий вислухати, допомогти. Щирий і справжній. Самовідданий і безкомпромісний. Закоханий у свою роботу, рідне місто і небо. Багатогранний — емоційний, відвертий, веселий. Неймовірно сміливий, порядний і людяний. Чоловік, дідусь, друг. Батько сімох дітей. «Людина-епоха. Людина-герой». «Честь, мій друг, ти справжній».
Сам він частенько підбадьорював друзів словами, які тепер залишилися для них паролем: «Разом — ми сила!!! ПЕРЕМОЖЕМО!!!» А на своїй ФБ-сторінці, де назвався Сonst Oborin, у розділі «про себе» написав, на його думку, найсуттєвіше: «Не жити… — я не боюся! Мені українську Державу треба захистити від ворога!»
УМІВ ТРИМАТИ ВИСОТУ
…У перший день осені 1962-го в німецькому Потсдамі в родині військовослужбовця народився хлопчик, названий Костянтином. До школи пішов уже на Одещині, а коли батька перевели служити до Алма-Ати (Казахстан), продовжив навчання в тамтешній школі. Отримавши середню освіту, 17-річний Костянтин став курсантом новосибірського вищого військово-політичного училища (факультет «Повітряно-десантні війська і спецназ»). «У 1980-х його, молодого лейтенанта і старлея, хрестила афганська війна. Поранення, контузії, життя за крок від смерті… Перший бойовий орден…» — розповідає про юність свого друга так само колишній «афганець» В’ячеслав Купрієнко. 21-річним Оборін почав службу в Одеському військовому окрузі, звідки через 2 роки був направлений до Республіки Афганістан у полк особливого призначення в Кабулі. Незабаром отримав нове призначення до Джелалабаду. Брав участь у 17 бойових операціях, був двічі поранений. Серед понад десятка його державних нагород того часу — орден «Червоної Зірки» і дві медалі «За відвагу». Пройшовши через самісіньке пекло, молодий офіцер не зламався, згодом ставши для багатьох прикладом стійкості й сили духу. Очолив Союз ветеранів Афганістану Одеси, допомагав, у тому числі матеріально, родинам загиблих в Афганістані… Прийде час — і цей досвід, який залишив по собі чимало активних контактів, допоможе Костянтину в небувалій справі визволення наших полонених.
Після лікування в шпиталі Оборін понад 3 роки служив у полку цивільної оборони Одеського військового округу, у складі якого 1987-го брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У його житті й надалі не бракувало екстриму. І то не через пошук нових емоцій — заради користі людям. Іще через 12 років він — серед учасників Першої української полярної парашуто-десантної експедиції «Україна — Північний полюс — 2000». Тоді ж, десантувавшись на вершину планети, встановив на Північному полюсі прапори України і вперше — Одеси. «Брав участь у миротворчих місіях, працював пілотом цивільної авіації, інструктором, займався громадською роботою», — розповідають про Оборіна земляки. А ще в його послужному списку неординарних місій варто згадати перший за сто років політ на легендарному аероплані «Farman-IV», зібраному з його ініціативи за кресленнями 1910 року. Літальний апарат, на якому піднявся в небо Костянтин, був точною копією того самого, на якому сторіччя тому здійснив свій політ Михайло Єфімов…
Близько двох років він очолював відділ збору й обробки інформації розвідвідділу ОдВО. Після того як за станом здоров’я (ІІ група інвалідності внаслідок війни) 1995-го був звільнений в запас, зайнявся підприємницькою діяльністю.
«Навчав дітей і дорослих любити небо», — так казали і кажуть про Оборіна чимало одеситів. Він став засновником і керівником авіаклубу «Одеса» в Гідропорту, який кілька років мав славу кращого парашутного клубу в Україні. Зарекомендував себе чудовим наставником і вчителем. Умів підбадьорити перед стрибком, якщо відчував страх того, хто збирався «на вихід» із парашутом.
Пам’ять про Афганістан спонукала його почати займатися реабілітацією ветеранів через парашутний спорт. Був переконаний: «Повітря лікує» — і подарував ветеранам не просто можливість стрибати з парашутом, а віру в себе, своє завтра, а отже й нові життєві сенси. Згодом про безцінність такої реабілітації казатимуть уже учасники бойових дій цієї війни, для яких Оборін організовував програми психологічної та фізичної реабілітації. Для нього було важливо залучити до парашутного спорту тих, хто втратив кінцівки, потребував дружби, позитивних емоцій, нової мотивації. Одне слово — допомогти цим людям розкрити крила. Про таку суспільно важливу працю Костянтина Оборіна 2 роки тому було знято документальний фільм виробництва Fresh Production Group «Я був народжений не для війни» (режисер Владислав Робський). А відшукавши його за назвою в ЮТУБі, знайдіть ще 70 хвилин часу на перегляд, щоб пазл постаті Костянтина Оборіна склався якнайповніше. Бо цей фільм — як книга-сповідь, на окремих сторінках якої тобі перехоплює подих…
ЛЕГЕНДА ОДЕСИ
«Легенда Одеси» — давно кажуть про Костянтина Оборіна земляки. Як льотчик він був із небом «на ти». За його плечима нараховувалося майже 5 тисяч стрибків із парашутом і 6 національних рекордів із парашутного спорту. Майстер парашутного спорту, тричі рекордсмен України, Президент Федерації парашутного спорту Одещини.
Коли прийшли скорботні дні, сотні людей у самих лише соцмережах ділилися, що мали честь бути знайомими з Оборіним. Згадували, за яких обставин хоч раз перетиналися з Героєм, який назавжди залишиться в їхній пам’яті. «Я познайомився із ним у 2012 році. Він же і показав мені небо — з борту старенького АН-2 і, власне, випхав у цей простір із парашутом на висоті 1000 метрів. Сам же він не боявся нічого. Справжній воїн і чоловік. Приклад для багатьох», — написав під гіркою звісткою про загибель Оборіна Денис Соколов.
«Ми стрибали з парашута навесні, перед війною. Я була перелякана і побачила людину, яка просто вийшла із дверей літака на висоті — і пішла у напрямку крила літака, де стояла, поки всі інші вистрибували… Це був космос для мене. Він в мене є на відео: молодий, азартний, в яскравому комбезі», — розповідає свою історію знайомства з Оборіним Яна Драгомирова. А Валерію Семенцю пригадалося, як колись його разом із дружиною «Костя катав на повітряній кулі над міжлиманням. Дуже відданий був своїй справі».
«Пам’ятаю, як ми запускали повітряну кулю на фестивалі «Руде місто» — тоді завадив вітер. А Костя сказав: «Треба завжди все доводити до кінця. На наступному фестивалі — запустимо!» Вже під час війни, коли ми випадково зустрілися, він пригадав цей момент: «Після Перемоги — запустимо помаранчеву кулю в небо!» Я йому: «Та коли ж це буде?..» А він із усмішкою — своє фірмове: «Скоро! Невсеремось! Переможемо!» Тепер ми обов’язково запустимо цю кулю. Вона злетить високо, так високо, як твій дух, Костю…» — обіцяє в соцмережі Наталя Делієва.
ВЗІРЕЦЬ НЕЗЛАМНОСТІ
Від початку російської агресії у 2014 році він активно допомагав українському війську. У 2014–2015 роках, скориставшись своїми давніми зв’язками ветерана-«афганця», керівника Союзу ветеранів Афганістану в Одесі, Костянтин визволив з полону в так званих «днр» і «лнр» 29 українських військовослужбовців. У ті часи держава ще не мала напрацьованого досвіду в цих питаннях. Ризикуючи власним життям, особисто їздив за нашими хлопцями на окуповані території. Під час однієї з таких поїздок деенерівці запропонували йому піти на розстріл замість полонених. Оборін погодився. Його відчайдушна сміливість допомогла тоді вирішити питання повернення полонених. Самого Костянтина також не розстріляли… Він і далі їздив як волонтер туди, де було найбільш гаряче, везучи власним коштом придбану допомогу дітям на сході країни.
Наприкінці червня його донька поділилася у Фейсбуці загальнодоступною розповіддю про батька, котрий у свої 63 — «на фронті. Не тому, що хоче. А тому, що не може сидіти вдома, коли знає, що може бути корисним. Він воює за нас. За тебе. За своїх дітей і внуків. Він втратив свій бізнес. Повністю. Від нього не залишилося нічого — завдяки грьобаній русні. Але він не зламався. Він не здався. Він не поїхав за кордон, не сховався. Він продовжує воювати… Він не просив про допомогу. Але зараз — ситуація така, що треба. Бо ресурси закінчуються. Бо є нагальні потреби. Бо немає з чого покривати базові витрати. І він бореться не тільки з ворогом. Він бореться з системою. З бюрократією. З тим, що не видно в новинах. І бореться успішно, але це зжирає сили, час і здоров’я».
«Без перебільшень: саме завдяки йому ми з тобою живі. І так — якби ви знали, що він робить там… Але про це ми дізнаємось вже після Перемоги… Підтримайте мого батька… Допоможіть йому продовжити робити те, що він вміє», — писала донька Костянтина Вікторовича. Її батько робив усе можливе, щоб допомогти фронту. Оповідають, під час недавнього благодійного аукціону на підтримку ЗСУ в якості лота було продано фрагмент крила ворожого безпілотника, збитого Костянтином Оборіним та його побратимами…
Для тих, хто був його учнями в небі, Оборін став особливою людиною. Як-от для Владислава Бувалкіна, молодого одесита, котрий, зокрема, займався парашутним спортом. Навесні 2014-го він став бійцем Одеського загону Морської охорони. За кілька місяців урятував український прапор на пункті пропуску «Довжанський». Обравши снайперську справу, згодом перейшов на службу до спецпідрозділу СБУ. Із початком повномасштабної війни у складі ДРГ обороняв Київщину. Повертаючись з успішно виконаного завдання 20 березня 2022 року, військові потрапили під танковий обстріл. За особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності української держави йому надали звання Героя України (посмертно). Дружині Маргариті та своєму вчителю Владислав довірив виконання своєї останньої волі: в разі, якщо його не стане, молодий військовий хотів би «стати чотирма стихіями — вогнем, землею, водою та повітрям». Маргарита Бувалкіна зробила все, щоб виконати це прохання чоловіка. А Костянтин Оборін з літака розвіяв над рідною Одесою прах свого учня — Героя України Владислава Бувалкіна. Про це у дні прощання з самим Костянтином нагадав, зокрема, його друг Михайло Колесник.
«Для Владислава Костянтин був наставником, другом, інструктором з парашутного спорту. Більше за те — саме до Влада він ставився як до сина, при цьому дуже шанував і цінував його відважні чоловічі якості, пишався ним як Захисником України. Після загибелі чоловіка Костя став величезною підтримкою для нашої родини. Сам він нещадно нищив ворога, на його рахунку було декілька тисяч вбитих орків. Першу тисячу він присвятив пам’яті Влада. Не боявся нічого і нікого, при цьому не соромився своїх сліз, коли згадував загиблих побратимів або говорив про важливі людські питання. Останніми роками він намагався бути підтримкою для всіх», — на прохання «Порадниці» ділиться спогадами про друга родини Маргарита Бувалкіна.
«КАМІКАДЗЕ»
Його позивний — «Камікадзе». «Але був він не про смерть. А про життя, віддане без залишку. Про безстрашність і готовність — завжди бути там, де треба», — з допису на Фб-сторінці «Оборона Одеси 2.0».
«Камікадзе. Саме так Оборіна назвали у 2014 році тоді ще сєпари, коли він на своїй автівці поїхав на окуповану територію на Луганщині, де вже точились бої, аби звільнити наших хлопців, що потрапили в полон. «Ти що, безсмертний? Камікадзе?» — кинули йому в обличчя зрадники України. Але його безстрашна вдача обеззброїла тоді ворогів… А псевдо «Камікадзе» причепилося назавжди, тому що точно віддзеркалювало його натуру, його воїнський дух. Він і справді був «Божественним вітром» — так з японської перекладається «Камікадзе», — згадує друга В’ячеслав Купрієнко. — Попри такий позивний, Костя і смерть — це були неймовірно полярні речі. Він був Живим — у всіх сенсах цього слова. Живим, іронічним, хуліганським і справжнім, без ноти фальші. Був настільки життєрадісним, настільки оптимістичним і безшабашним, що смерть його боялася. Вона кілька разів чіплялася до нього в Афгані, згодом — у мирному одеському небі — як до пілота і парашутиста… За останні три з половиною роки війни в нього додалося ще кілька «днів народження». Близькі підрахували: таких днів у житті Оборіна було 14. Через свій позивний багатьом він здавався невразливим, вічним, безсмертним. Та в 15-й раз дива вже не сталося…
СПРАВЖНІЙ ПОЛКОВНИК
«Справжній полковник», — так казали і кажуть про нього друзі, знайомі й просто начувані про Оборіна. З перших днів повномасштабного вторгнення Костянтин Вікторович, будучи не на службі, допомагав відбивати атаки ворога у небі. Він організував формування 126-ї окремої бригади ТрО і добровільно вступив до лав ЗСУ. Йому довелося докласти чималих зусиль, аби в своєму віці повернутися в стрій. Один із пілотів згадував, як зустрів Оборіна в перші дні повномасштабної війни в центрі Одеси — в пікселі й зі зброєю. Той пояснив: домовляється, щоб взяли в армію, попри вік. І таки домовився, долучившись до лав 11-ї окремої бригади армійської авіації «Херсон». Був командиром бригади розвідки, керував і виконував складні операції з визволення Миколаївщини та Херсона. Під час звільнення Херсонщини його група відіграла помітну роль, створивши чимало проблем для ворога. Тисячі ворожих зайд було знищено його підрозділом на Херсонському напрямку. Знищеної ворожої військової техніки — понад сотня. 11 листопада 2022 року Костянтин Оборін одним із перших зайшов у звільнений Херсон.
Не боячись приймати сміливі рішення, полковник займався й розбудовою військової авіації, зазначають його побратими. Як завжди, брався за найскладніші завдання. «Разом із однодумцями почали задіювати легкомоторні літаки авіаклубу для боротьби з повітряними атаками на півдні країни. Накопичений досвід довів, що такий варіант є можливим та ефективним», — згадують його бойові побратими. Був командиром першої в Україні ескадрильї легкої авіації зі знищення ворожих дронів. За штурвалом старенького Як-52 полковник ставав справжнім «мисливцем за «шахедами». Боронячи небо над Одещиною, знищив сотні ворожих дронів. Згодом вони з побратимами збивали вже й дрони-розвідники. За мужність і громадську відданість, особистий внесок в оборону Одеси 2022-го військовий отримав почесну відзнаку одеського міського голови — орден Григорія Маразлі III ступеня. Восени 2023-го за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Оборіна нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У лютому 2024-го він поділився у соцмережах світлиною із Валерієм Залужним, так прокоментувавши це напрочуд позитивне, тепле фото: «Ранок почався з кави та зустрічі з Головнокомандувачем»…
Поза службою ще й допомагав одеським інженерам із групи «Технарі» створювати протидію ворожим дронам. І «кожен рік він їздив до Києва, щоб отримати дозвіл (!) продовжувати захист країни. Коли сотні тисяч молодих «чоловіків» ховаються по хатах», — наголосила в скорботних рядках відома одеська волонтерка, засновниця БФ «Корпорація монстрів» Катерина Ножевнікова. Кожної зустрічі, згадує жінка, вона просила Оборіна списатися зі служби, нагадуючи про його вік, «купу онуків» і обіцянки Костянтина, на що він із щирою усмішкою відповідав: «Ні, маленька, я ще повоюю. Ти ж бачиш, як зараз із людьми. Маю захищати родину, країну і тебе з дівчатами!»
Власне, кожен одесит має право сказати: Костянтин Оборін захищав і його самого та його дім. В Одесі він мав пів міста друзів, для яких був не просто земляком, а людиною-символом, людиною-гордістю, людиною-взірцем.
І тому ціле місто було в скорботі, коли прилетіла чорна звістка: 18 липня 2025 року пілот полковник Костянтин Оборін під час виконання бойового завдання загинув на Дніпропетровщині. За даними «Цивільного повітряного патруля», разом із ним загинув і стрілець екіпажу, старший сержант Роман Куценко. Трагедія сталася внаслідок обстрілу ракетою з касетними боєприпасами.
У щиросердих прощальних словах тих, хто знав, шанував і любив Костянтина Оборіна, відкрилися на загал і ті добрі справи Героя, про які досі мало хто знав. За повідомленням Дмитра Ревуна, «саме цей справжній чоловік допомагав шукати безвісти зниклих дітей, в самих складних ситуаціях, коли поля, яри і лісові зони. Саме він організовував нам аерофотозйомки і просив не афішувати його допомогу в рятуванні дітей». Вірогідно, в майбутньому ми з вами довідаємося ще не про одну поки що закриту сторінку подвигу життя льотчика-Героя.
«Для нас, одеситів, Костянтин Оборін був не просто військовим. Він уособлював те, яким має бути чоловік у часи війни. Справжній — сильний, чесний, стійкий. Своїм життям він щодня подавав приклад — як треба боронити землю, як любити родину, як стояти за місто, в якому живеш. Він давав людям віру — в себе, у справу, в Перемогу!» — пояснює ставлення містян до загиблого земляка Ольга Квасніцька. Тисячі людей прийшли попрощатися з легендою Одеси, льотчиком, який дуже любив життя, але віддав його за всіх нас, хоч мав право не ризикувати собою. Його згадували з любов’ю і не соромилися сліз. «Жив не за віком, а за совістю… Завжди допомагав… Дякуємо, що був поруч. І що показував, як виглядає справжня висота», — певно, під цими словами з Фб-сторінки «Оборона Одеси 2.0» підписалися би всі, хто мав щастя особисто знати Героя…
ГІДНИЙ ОФІЦІЙНОГО ВИЗНАННЯ
Наприкінці липня полковника посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького II ступеня. Нова хвиля спогадів стала переосмисленням втрати тих, «хто знав його, захоплювався, дихав з ним одним повітрям, радів кожній миті спілкування. Тих, з кого він зробив справжніх чоловіків, справжніх воїнів! Тих, кого він навчив літати, любити небо, повітря, країну, свободу, незалежність!» Це — слова одного з його друзів, які переконані: Костянтин Вікторович Оборін гідний найвищої державної відзнаки. «Ми з вами живі, тому що є такі люди, як Костянтин Оборін. Кожен день його життя був присвячений боротьбі з ворогом. Колись, я впевнений, коли вже буде можливо говорити про це, всі дізнаються, яку велику справу Костя зробив для оборони неба Одеси. Він заслуговує на звання «Герой України» не тому, що загинув, а тому, що робив вчинки, які властиві тільки справжнім Героям. Віддайте йому шану, підпишіть петицію. Він справді заслуговує на таку честь», — закликає у соцмережі Віталій Кремнець. «Він — Герой, незалежно від нагород. Але офіційне визнання — це те, що ми маємо зробити, щоб вчитись на його прикладі жити, воювати, кохати», — каже В’ячеслав Купрієнко.
Відповідна петиція №22/251014-еп з 1 серпня вже є на сайті. Знайти й підписати її можна за посиланням: https://petition.president.gov.ua/petition/251014
Це наш доступний спосіб віддати шану справжньому Герою України.
Ольга ГОЙДЕНКО.
Фото з відкритих джерел.
