Торік Україна святкувала 30-річчя своєї Незалежності, яка, на думку багатьох, далася нам легко, безкровно після розпаду Союзу. А рівно через 6 місяців, за 8 років від початку російсько-української війни на сході, українцям довелося занадто високою ціною, великою кров’ю виборювати собі право жити в рідній незалежній країні, чинячи супротив уже повномасштабному вторгненню окупантів.
– Як у вас відізвалася ця абсурдна жорстока війна? – запитую Костянтина Грубича, відомого українського тележурналіста.
– Величезним болем, страшенним розчаруванням. У мене й досі таке враження, що я чи то уві сні, чи в якійсь іншій реальності. Не хочеться й вірити. Водночас розумію, що це й колосальна можливість нарешті раз і назавжди закрити питання, яке впродовж кількох століть заважало Україні жити, розвиватися. За тисячоліття маємо чи не найкращий шанс побудувати нормальну країну.
Ця війна – як хірургічне втручання без наркозу. Нам дуже боляче. Та мусимо весь той гній вичистити. Багато ще роботи й попереду. Відбудова – то само собою. Але оскільки ми не є монолітною нацією, нам ще дуже довго треба буде націоналізм виховувати. Ми занадто асимільовані, в нас ще багато того, що створює небезпеку повторення війни. Порвати оцю ментальну пуповину з росією, відгородитися від неї назавжди непросто, і тут на нас теж великий труд чекає. Кажу вже про майбутнє, бо впевнений у нашій Перемозі, ми приречені на неї. Це просто наш цивілізаційний вибір. Зараз ідеться не лише про Україну. Тут закопане яйце, де голка, яку треба зламати. І нормальні, притомні люди це все розуміють, і нас підтримують, і нам допомагають.
– Від брехні загарбників про цю війну – ницої, підлої, безсоромної – який психологічний захист можна собі поставити? Розум відмовляється сприймати, що так можна брехати своїм громадянам, усьому світові.
– Що тут порадити, я й сам дуже емоційно її сприймаю. Починаю психувати, злитися, в мене підвищується тиск. Можливо, комусь і вдається бути страусом – заховати голову в пісок і нічого не слухати, але ж, з іншого боку, треба бути в курсі, до якої межі дійшов їхній абсурд. То – хворі, дуже безсовісні антилюди. Приклад абсолютного зла. Ніколи не думав, що може бути ще щось гірше за фашистів. Зрештою, в тих була хоч якась ідеологія, хоч якась вибірковість, якесь виправдання. А тут – оскаженілість і брехня. Вони абсолютно не шкодують навіть своїх людей. А пригожін їздить по виправних колоніях і особисто агітує найманців для війни в Україні, прямим текстом кажучи, що в них не країна, а «опг» – «организованная преступная группировка». І шалені гроші пропонує рецидивістам, аби тільки йшли на Україну, де їм буде «хорошо и привольно».
Це говорить права рука путіна, який є уособленням цілої шайки… От знову починаю нервувати…
– Маєте знайомих, родичів у країні, що пішла на нас війною?
– Маю родичів на сході України. Одні проукраїнські, інші – проросійські. Дядько живе в Станиці Луганській, а його рідня – в Луганську. Не спілкуємося. Єдине, що знаю – місяць тому були живі. Але якихось розмов, тим більше виховних, не може й бути. Мені один родич у перші дні вторгнення написав: «Я тебя умоляю – только не высовывайся». Ось таку пораду, підтримку я отримав. Але не можу «не висовуватися», й, напевне, був би в перших рядах на знищення, аби, не доведи Боже, дійшло до окупації.
– Страхів війна вам додала?
– Смерті не боюся. Коли дитина загинула – ото була для мене війна, ото був найстрашніший момент в житті. Я вже трішки загартований, підготовлений тим страшним 2014-м роком. Хто пережив втрату дитини, може мене зрозуміти. Але зараз страшенно боюся за сина, за доньку, за дружину.
– Останній довоєнний номер «Порадниці» вийшов 24 лютого під промовистим, сказала б, символічним заголовком моєї порадницької гостини з актором Віктором Ждановим, котрий свого часу змушений був покинути окупований Донецьк: «Посійте в душу кожного українця мрію про єдність». І ось ця єдність, уже й не мрія, явилася нам із початком повномасштабного вторгнення.
– Отакий момент єдності, який був у перші тижні, – то найцінніший момент цієї війни. Проте коли вже ворога почали виганяти, коли не бачиш смерті перед очима, знову повертається наша нетерпимість, заздрість, політичні амбіції повилазили на поверхню. Що порятує? Освіта, культура, наші перемоги, хороша молодь, наші прекрасні захисники. От за такими – майбутнє, і завдяки таким встоїмо. А диванні критики, що ховаються за чужими іменами, – оце тягар. Хоча війна дуже пришвидшила процес очищення й цього гнилого нальоту, накипу стало менше. Певний еволюційний зсув маємо.
– А ще ми вкотре зрозуміли, усвідомили, що живемо в не найгіршій країні і багато чим можемо пишатися. Особливо ж це відчули українці, котрі рятуються від війни за кордоном.
– Це теж наша ментальна риса – трішки прибіднятися. Після того, як багато будинків, обійсть загарбники зруйнували, просто зрівняли із землею, починаєш розуміти, які ж у нас хороші були квартири, які красиві двори, городи, сади, як українці вміють облаштовувати свій простір життєвий. Ця їхня здатність робити затишок і красу навколо стала очевидною для всього світу. І той, хто сюди приїздить, бачить це нескінченне джерело краси всілякої – і людської в тому числі. А знищене окупантами ми відбудуємо, й буде ще набагато краще, ніж до війни. На тому ж Донбасі, скажімо.
– Дебати ще ті ведуться, зокрема в соцмережах, стосовно того, чи маємо ми сьогодні, коли триває війна, право на усмішку, на радість, на щастя?
– Маємо таке право і повинні тим користатися, але не дуже виставляти напоказ, на широкий загал.
– Ваші пости у ФБ під хештегом «Підтримай своїх» – дуже потрібна справа. А ще вражає довіра людей із окупованих територій, котрі діляться з вами, а відтак і з нами усіма, своїми історіями.
– На жаль, доки наші території залишаються в окупації, щодня є що розповісти про той чи інший населений пункт. Роблю це не тому, що мені потрібно особисто чи для моєї професії. Це всім потрібно. Хоча й сам спочатку не вірив у ефективність, але люди настільки вдячні! Адже там зневіра дуже велика йде. Бо один день в окупації – це як місяць поганого життя. Для тих людей дуже важливі увага, добре слово, запевнення, що вони – наші, і що неодмінно будуть звільнені. Важливо, аби вони витримали, не зламалися. Адже там, окрім ворога, багато ще й зрадників – учорашні друзі, сусіди, які виявляють слабкість, гниль і стають на бік окупантів. Як їм із цим далі жити – теж не зрозуміло. Треба бути дуже акуратним в оприлюдненні фактів із окупованих територій. От, наприклад, днями на численні прохання зачитав гумореску про те, як «віджимали» автівки в селян, але згодом прибрав цей пост. Чому? З’ясувалося, що мої пости читають, відео дивляться й вороги, і таким чином я ставлю під загрозу безпеку людей, про яких розповідаю. Хоча там немає ані назви села, ані прізвищ, але ситуації описані точно. Опублікую знову, коли вже звільнять території.
– Із численних, так би мовити, окупаційних історій, що вас особисто найбільше вразило, зачепило?
– Їх і насправді дуже багато. Розповім ще не оприлюднену, яка мене і вражає, і пригнічує, і засмучує. Це тростянецька історія. Місто на Сумщині майже місяць було в окупації. Місцева влада начебто керувала ним, дистанційно. А господар ресторану-магазину, молодий хлопець, 23 років, організував на своїй кухні пекарню і почав випікати хліб для місцевих жителів. Щодня по 500–600 буханців просто роздавав. Тому що в місті реально міг би бути голод. Люди вдосвіта займали черги, доводилося й по пів буханця ділити, аби всім вистачило. А коли місто звільнили від окупантів, повернулася влада і почала шукати в цій благородній, на моє переконання і переконання більшості жителів міста, справі чорний бік. Одне слово, «шиють» цьому хлопцю та його команді колабораціонізм. Мовляв, до них приходили окупанти, брали собі хліб, скільки хотіли. А хіба могли їх не впустити?! Коротше кажучи, це був своєрідний компроміс, але цей компроміс урятував частину населення від голоду. Тепер же на хлопця відкрили кримінальну справу, а один із його команди вже кілька місяців сидить у СІЗО. На мою думку, вони герої, бо про них говорить усе місто. А проти – тільки влада, якої, кажуть люди, на місці не було у важкий для них час. Ось що на зворотному боці цієї медалі: хлопець набув популярності й фактично став лідером думок. Я про це готую сюжет, і то буде прецедент, коли його покажуть в ефірі телемарафону. (Коли номер готувався до друку, ця тростянецька історія була оприлюднена в телеефірі. – Авт.).
На жаль, розумію, що подібних історій буде тим більше, чим більше територій ми звільнятимемо. От де межа між волонтерством і колаборацією! Де звичайне виживання, а де героїзм?
Не можна всіх, хто був в окупації, судити за те, що якісь все ж таки взаємодії з окупантами могли бути. І тут, як кажуть у народі, твоє слово проти мого слова. Мене дуже турбує, щоб люди не зводили рахунки, щоб не вступала в силу оця якась політична конкуренція. Бо, виходить на те, що зручно під прикриттям звинувачень у колабораціонізмі усувати своїх потенційних конкурентів.
– Чого найперше вам хочеться після Перемоги?
– Великою радістю для мене буде відновлення програми «Твій день» на каналі 1+1. Адже встиг лише місяць насолодитися роботою у прямому ефірі. А це була моя мрія впродовж 20 років. Дуже хочу, аби припинився нинішній телемарафон, щоб знову повернулося телебачення в звичному форматі. Хоча воно теж у метаморфозній трансформації, і хтозна, яким буде. Але таким, як до війни, вже точно не буде. Отож найперше, чого хочеться після Перемоги, – насолодитися професією. 24 лютого ми ще були в ефірі, а вже 25 почався телемарафон. Свою грамульку енергії я таки віддав на перший воєнний ефір.
– Що порадите читачам?
– Терпіння, терпимості, віри – в Бога, в себе і, найперше, в наших захисників.
Провела розмову Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
