Чи можна виміряти просте людське щастя — довідатися, що твій рід буде продовжений? Тішитися батьківством, як Богом даним Даром, і спостерігати, як зростає дитя, радіючи першому кроку, першому слову, першому успіху?
Усе це пережило подружжя Грушевських, ревно плекаючи нову гілочку свого родинного дерева, яка з’явилася 125 років тому в особі їхньої донечки.
«Найдорожча наша Кулюнечка, моя солодка потішечка! Сьогодні день твоїх уродин, правда? Я не поздоровив тебе наперед, але сьогодні святкую з усею природою. Поставив на честь твою букет з білих піоній, що цвіли коло веранди. Слухаю дзвони на дзвіницях, тішусь пташкам і сонцю і кажу їм, що сьогодні уродини Кулюнці», — і нині щемливо звучать ніжні слова Михайла Грушевського, якими він вітав 1926-го свою 26-річну доньку. 21 червня 2025 року Дім Грушевських на столичній вулиці Паньківській, 9, заквітчаний півоніями, трояндами й мальвами, які символізують любов до землі й батьківської хати, відзначив 125-річчя від дня народження «зірки першої величини української науки». Про дитинство Катерини Грушевської, її перші «виходи в світ» і подарунки до дня народження, які збереглися до наших днів, вишукане оточення й незабутні подорожі, перші лекції й першу публікацію, про її лебедину пісню й букет мальв, які подарувала Матусі перед арештом, йшлося на унікальному дійстві від Київського історико-меморіального музею М.Грушевського — імпрезі «Золота Кулюня». А потім тут іще й відбувся концерт, який український бандурист, імпровізатор, композитор, заслужений артист України Володимир Войт присвятив пам’яті талановитої дослідниці текстів українських народних дум і репертуару професійних народних співців. І то не випадково: як виявилося, напрями творчих пошуків пана Володимира збігаються з уподобаннями в науці самої Катерини Грушевської, а часом — і з її дитячими зустрічами та забавами.
Два великих періоди в житті Михайла Грушевського, його дружини та доньки — львівський і київський — знайшли відображення у двох музеях Михайла Грушевського у Львові й Києві. Обидва зацікавлюють своїми розвідками та архівними знахідками. Якщо львівський, багатий на світлини й листівки, свого часу дуже порадував досі доступною на сайті віртуальною виставкою в 6 частинах з нагоди 120-річчя від дня народження Катерини, то «фішкою» київського видаються насамперед особливі заходи, як-от започатковані тут свого часу «Кавові історії Грушевських» — із кавуванням на відкритій веранді, кавовим деревцем і неймовірними родинними історіями відомого сімейства з вуст директорки Світлани Панькової та її колег. Так завдяки музеям (див. їхні сайти — https://immh.kyiv.ua/ і https://dmh.lviv.ua/) набуває у наших душах нових рис портрет особистості Катерини Грушевської, котру її батько порівнював із міфічним Мідасом: хоч би за що бралася, все перетворювалося на золото.
УЛЮБЛЕНА «ПОТІШЕЧКА» СІМЕЙСТВА
Батьками подружжя Грушевських — Михайло і Марія — стали у червні 1900-го. Вони так чекали на це дитя, що навіть найближчих родичів сповістили вже після пологів. На той час Михайло Грушевський от уже 6 років як за розпорядженням австро-угорського цісаря став професором першої кафедри історії України у Львівському університеті, а потім очолив Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Тут і познайомився із громадською діячкою, перекладачкою і вчителькою Марією Вояковською — й почувся надзвичайно щасливим, коли вона прийняла його пропозицію. 1996-го їх вінчає у Скалі над Збручем тамтешній священник о. Олександр Левицький, чоловік старшої сестри рано осиротілої нареченої. Марія — активна просвітянка, тож це шлюб однодумців. Ставши матір’ю, 32-річна жінка з радістю поринає у клопоти про довгождану донечку, названу Катериною. Із таким іменем її охрещують у церкві Св.ап. Петра і Павла на Личаківській. Утім, вдома дівчинку ласкаво іменують Кулюнею. А ще вважають «викапаним татусем», бо ж дивовижно схожа на батька. «Най же Вам Бог благословить ваше отроча, най здорова і велика росте ваша Дівка, Вам на потіху, а на славу Руси», — вітає, віщуючи дитині родичів добру долю, О.Левицький.
Коли малечі виповнилося два роки, родина переїздить до першого власного житла — вілли, спорудженої на зеленій Софіївці, неподалік церкви св. Софії та Стрийського парку. Ця затишна домівка стає родинним гніздечком Грушевських, а водночас — осередком наукової роботи глави родини і спілкування однодумців подружжя. (Зараз тут, на нинішній вулиці Івана Франка, 154, — Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові). На радість малечі, будинок оточений деревами і квітами. «Потішечка» — кажуть батьки про єдину дитину, яка з першого дня і надалі стала для них величезною втіхою. Кілька ранніх світлин Катерини завжди нагадуватимуть батькам про ці насправді щасливі роки в житті родини.
Грушевські прагнуть зробити все можливе для дитячого щастя. У три роки портрет малечі малює відомий львівський художник Іван Труш, який згодом назве дівчинку «Золотою Кулюнею». Якийсь час малеча терпляче позує, а потім митець завершує роботу вже за світлиною. Портрет вийшов дуже вдалим. Тривалий час він зберігався у віллі; в наші дні — після довгих перипетій потрапив до Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві, тоді як у Львові тепер експонується його копія. В одному з листів до Марії Сильвестрівни художник напише: «Якби я був в иньших обставинах, то бажав би Колюні вийти за мене — но тепер сего бажання висказати не можу, тим паче, що я в 15 разів старший за неї. Проте бажаю їй, щоби була гарненька і щаслива уже з ким іншим».
Кожного дня народження Кулюні в оселі Грушевських збираються рідні та друзі. Товариські батьки радо спілкуються зі своїми родичами, тож і донька тішиться товариством двоюрідних братів та сестер — дітей рідних братів і сестер Михайла та Марії, з якими подружиться на все життя. У чотири роки здійснюється дитяча мрія про песика: тепер у Кулюні є чотирилапий друг Рікі. Хоч особливо небайдужа вона таки до котиків. З огляду на це батько з відряджень, на радість доньці, часто надсилав листівки із цими тваринками. Кілька таких листівок із цікавими історіями представлені в експозиції Львівського музею і доступні для перегляду на його сайті.
…Та повернімося у 1904-й… Того самого року дівча тішить батьків першими прочитаними словами, викладеними кубиками. Це «море» і «русин» — у тодішній Галичині відповідник слова «українець». Одна біда — дитина дуже слабенька. Через вроджену хворобу легень початкову освіту здобуває вдома. Цим переважно займається матуся, яка мала славу знавця багатьох мов і допомогла набути глибоких знань своїй одиначці. Французьку опановує із дружиною Труша, Аріадною, яка закінчила університет у Сорбоні. Інколи має уроки малювання від батькового товариша, художника Михайла Бойчука. Уроки історії Кулюні дає татко. Під його впливом формується й характер дитини. Дівчинка вчиться визначати свою мету і, попри все, йти до неї. Батьки — найдорожчі для неї люди. Грушевського змалечку називає «Мій Татусьо». До матері звертається: «Матюсю». Себе ж іменує: «Кулюня Грушевська». Ще з того часу, як малеча не вміла писати, мати згадувала про неї, надсилаючи листівки родичам. Цей родинний підпис виглядає як «М.М.К» — «Михайло, Марія, Кулюня/Катерина».
Вони й справді нерозлучні: під час недовгих відряджень Грушевський неодмінно пише хоч кілька слів до дружини й доньки. Малеча рано починає подорожувати. Разом із Марією і Михайлом донька побувала в Римі й Неаполі, побачила Везувій і Помпею, була в захваті від Венеції та Флоренції… Багатий світ зустрічей у батьківському домі обдарував 6-річну дівчинку спілкуванням з Марією Заньковецькою, Миколою Садовським, Гнатом Хоткевичем…
СТАНОВЛЕННЯ «ПРОФЕСОРІВНИ»
Але не самі лише «заморські» краєвиди ваблять Грушевських. Не раз квартируючи влітку в мальовничій Криворівні, за кілька років купують там садибу над самим Черемошем, на присілку Бережниця. Із вікон відкриваються дивовижної краси краєвиди на всі чотири сторони. Дівчинку ваблять довколишні пейзажі (Грушевські практикують прогулянки в гори), привертає увагу колоритне святкове вбрання гуцулів у сільській церкві, де бувають Грушевські зі своїми гостями. Разом із матір’ю і дорослими гостями дівчинка пробує себе в жіночому рукоділлі. Можливо, саме там, у Криворівні, де вона на власні очі побачила чимало народних обрядів і почула стільки співів, — витоки її подальшого інтересу до наукової ніші, котру обрала для себе згодом? У пору дорослішання вона дослухається до думок гостей і друзів родини — І.Франка, М.Коцюбинського, О.Кобилянської та ін. — і це, безумовно, впливає на її національну свідомість: зростає патріоткою. Натомість щоосені та щозими по кілька місяців Марія з донькою проводять у Києві. Різдвяно-новорічні свята Кулюні минають у візитах «на ялинки» до друзів родини, включно із Лисенками і Стешенками. Перебуваючи в Києві, дівчинка відкриває для себе красу й вишуканість тамтешніх музеїв і театрів, велич Святої Софії. Так відбувається становлення українки, її самоідентифікація.
У чотирнадцять її щасливе дитинство закінчується. Саме тут, у цьому райському куточку Карпат, Катерину Грушевську з батьками застає Перша світова. Ситуація на фронті змушує їх вибиратися звідти манівцями — через Відень, Італію, Румунію. Пізньої осені родина дістається Києва, де вже кілька років володіє новозведеним прекрасним 6-поверховим прибутковим будинком з мансардою на Паньківській, 9. Його фасад милує українське око: оздоблення виконали за проєктом Василя Кричевського. Поряд — старий триповерховий будинок, де мешкають родичі й куди згодом повернуться самі Грушевські. 14-річній Катерині час вступати до гімназії, але… Коли після несподіваного арешту Михайла Сергійовича відправляють у заслання до симбірська, потім — казані, а зрештою — москви, мати з донькою вирушають до найріднішого, який у ці роки прагне об’єднати українську опозицію. Відома цитата з листа 14-річної Катерини того часу: «Ми їхали з радістю…» Підтримати, подати руку, підставити плече одне одному — так працював неписаний закон цієї родини. Та нові випробування відбиваються на здоров’ї дівчини: важка хвороба змушує її з матір’ю терміново повернутися.
Новий 1917-й приносить дивовижні зміни. Заочно обраний Головою Української Центральної Ради, у березні Михайло Грушевський повертається до Києва. У листопаді УЦР своїм 3-м Універсалом проголошує Українську народну республіку (УНР). Донька Грушевського приєднується до «Просвіти», вступає на правниче, а потім і природниче відділення Українського університету в Києві. Свою першу публікацію 18-річна дівчина підписує псевдо — «Професорівна». Прагне займатися наукою, та подальші події не дають закінчити навчання. Після переходу влади до гетьмана Павла Скоропадського Грушевський переходить на нелегальне становище. За якийсь час переїздить до столиці ЗУНР — Станіслава (тепер Івано-Франківськ), звідки емігрує до Праги. З ним, як завжди, донька і дружина. Усім трьом пам’ятні події січня 1918-го, коли під час наступу на Київ більшовицьке військо зумисне знищило обстрілами їхній красень будинок, а в ньому — і багатющу колекцію старожитностей Михайла Сергійовича.
ЇЇ СВІТ НАУКИ
У Празі Катерина стає аспіранткою Українського Соціологічного Інституту. Окреслюється сфера її наукових інтересів — примітивна культура та порівняльна етнографія. Її перша видана друком наукова робота має назву: «Примітивні оповідання, казки і байки Африки та Америки». Пізніше опановує римське право у Женевському університеті. Кілька років родина мігрує між європейськими столицями. Дівчина відкриває для себе багато нових сфер для самореалізації, але… ностальгія за Україною й фінансові ускладнення спонукають її батьків повірити в чудове життя, яке чекає на них у радянській Україні. 1924-го вони повертаються — як завжди, утрьох…
Обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу й археографічної комісії ВУАН, Михайло Грушевський паралельно працює професором історії в Київському державному університеті. Згодом його обирають дійсним членом Академії наук СРСР, він стає на чолі низки історичних установ ВУАН. Його донька також знаходить собі працю при ВУАН: очолює тамтешній Кабінет примітивної культури та народної творчості, стає науковим співробітником Культурно-історичної комісії та Комісії історичної пісенності. Вона — активна учасниця етнографічних експедицій. Реалізує себе й у нових ЗМІ, ставши редакторкою часопису «Первісне громадянство і його пережитки на Україні» й долучившись до видання журналу «Україна», відновленого Грушевським. Понад 60 її наукових праць побачили світ у тодішніх часописах. Її зусиллями українська етнографічна школа досягає європейського рівня. Та головним результатом тодішніх наукових розвідок Катерини стають два томи «Українських народних дум» (1927 і 1931 рр.), де нею було зібрано, систематизовано та проаналізовано 33 тексти і 293 варіанти дум. Цю працю і досі вважають унікальною. Чимало перекладала на українську. У Київському інституті народної освіти викладала історію України, а також методологію збирання етнографічного матеріалу.
«Одну потіху маю — в своїй доньці, котра гарно працює науково і в декотрих галузях наукової праці починає мене зовсім добре заступати», — тішиться Михайло Сергійович.
ВІРНІСТЬ ЗА ЧАСІВ ЗРАДИ
Навесні 1929 року 63-річний Грушевський, який 3 роки тому відзначив 40-річчя наукової діяльності, на засіданні загальних зборів АН СРСР ставить питання про потребу створення при ній Інституту української історії. А за кілька місяців починається розгін усіх створених ним історичних установ. Більшість його недавніх співробітників невдовзі вже звільнено або й заарештовано. Розпочинаються масові репресії проти української інтелігенції. Погляди Грушевського піддають нищивній критиці. Щоправда, на нього самого чекало лише «почесне заслання» до москви. Та вже за кілька днів його арештовують зі звинуваченням у керівництві «Українським націоналістичним центром» (які лише назви не підказувала хвороблива фантазія чекістів!). Знаючи про його ставлення до єдиної доньки, на допитах Грушевського шантажують погрозами відправити її на 10 років на соловки — та згодом Михайло Сергійович відмовляється від «вибитих» під тиском свідчень. Справу закривають на початку 1933-го з поясненням, від якого холоне кров у жилах: мовляв, із огляду на смерть Грушевського. Насправді він житиме ще понад два роки, у цей час усе більше втрачаючи зір. Увесь цей час поруч із ним буде Катерина — права рука, вірна однодумиця, особистий секретар, незамінна батькова помічниця при роботі в архівах і бібліотеках.. Чи ж здогадувалася, що нагляд за нею, як і за рештою родини Грушевських, було встановлено, ще коли працювала над другим томом своїх «Дум…», котрі після її арешту називатимуть «сочинением ярко националистического характера»?
1934 року в Михайла Сергійовича, який відпочивав у санаторії в Кисловодську, виявили карбункул. Грушевський просить доручити операцію з його видалення своєму доброму другові, та головний лікар місцевої лікарні, відмовивши в цьому, сам береться за операцію. Дивовижне й страшне уточнення: за фахом він — не хірург… Після операції розвивається зараження крові. Катерина, попри власну анемію, здає свою кров для переливання батькові. Та через 3 дні після операції серце Грушевського зупиняється. На долю доньки випадають сумні клопоти. За розпорядженням раднаркому, Михайла Грушевського ховають у Києві. До відповідної урядової комісії входять, зокрема, Богомолець і Палладін. Родині призначають персональну пенсію — «500 крб на місяць». «Враховуючи заслуги», Грушевського ховають державним коштом біля Вознесенської церкви на Байковому цвинтарі.
Після похорону Катерина — на той час уже старший науковий співробітник — намагається систематизувати його рукописи, опрацювати і видати незавершені томи. Збувається пророцтво Грушевського, який казав про доньку: в ній «зістанеться на землі моя краща частина». Його справа продовжує жити. Таким чином виходить перша частина 10 тому «Історії України-Руси», підготовлено до руку й 5 том «Історії української культури». За її словами, у той період ні з ким не контактуватиме, аби не відволікатися від роботи, але… як гірко жартували у ті, та й подальші, роки, «була би людина — а «стаття» знайдеться»… Зрадники знаходилися в усі часи; один з них, «вовком в овечій шкурі», свого часу увійшов до оселі Грушевських на правах друга Катерини, тривалий час доповідаючи владі про все в них бачене й чуте.
МАТІР ПРОСИЛА «НЕ ГОРЮВАТИ»
Розправившись із батьком, репресивна система взялася за доньку. Попри загострення туберкульозу, її заарештували у ніч з 10 на 11 липня 1938 року — як згадувала мати, забрали в легкій літній сукні, навіть без пальто. Відомо, що арешт стався «за доносом колишнього викладача Ніжинського інституту народної освіти, а згодом Київського університету Костя Штепи». В Лук’янівській тюрмі 38-річна Катерина пройшла через допити, знущання, побої… Оголошену «ворогом народу» доньку видатного українця звинуватили в участі «в антирадянській націоналістичній повстанській організації, яка готувала збройне повстання, повалення радянської влади та створення самостійної буржуазної націоналістичної держави». У квітні 1939-го Військовий трибунал Київського особливого військового округу засудив Катерину до позбавлення волі у виправно-трудовому таборі на 8 років, позбавлення політичних прав на 5 років та конфіскації особистого майна. У своєму останньому слові донька Грушевського відкинула ці звинувачення, зауваживши, що за допомогою свого батька проводила наукову роботу з вивчення давньої історії і просить суд потурбуватися про збереження його наукових праць.
Катерину відправили до жіночого табору «ельген» (у перекладі з якутської — «мертвий»), що в бухті нагаєво магаданської області. Після арешту її не бачив уже ніхто з рідних. Старенька мати залишилася без засобів існування й опіки. З дому «конфіскували» навіть постільну білизну і ліки. Та найбільше Марію Сильвестрівну гнітило інше — як вона проживе стільки часу без любої донечки, з якою за все життя розставалася один лише раз, та й то на один місяць?..
П’ять із її листів до Катерини, надісланих до магадану, повернулися неврученими до Києва. Писала, як і вимагали, російською, зрідка «мережачи» текст рідним українським словом. Надсилала доньці власні теплі речі… Куди лише не зверталася мати, намагаючись врятувати свою кровинку, — до президії вр срср, урср, депутатів, прокурора, сталіна, прохаючи помилувати доньку. 1940-го, після року таборів, Катерину конвоювали до Києва, та через 3–4 місяці знову відправили до москви. На Вербну неділю 1941-го мати отримала власноруч написаний Катериною доволі обнадійливий лист, де йшлося й про перегляд її справи. Вони листувалися два місяці — до червня 1941-го. В доставленому 20 червня 1941-го Катерина просила матір не горювати і берегти здоров’я. Більше листів Марія Сильвестрівна не отримувала. Над усе хотіла дочекатися доньку. Останні роки свого життя вона часто сиділа на балконі, наче приглядалася, чи не йде до будинку Кулюня…
За матеріалами кримінальної справи, життя 42-річної Катерини завершилося 30.03.1943 в тюрмі неподалік новосибірська. Її поховали в цьому місті. Але жодна спроба істориків з’ясувати бодай щось про місце й обставини поховання не мала успіху. Неозора пащека радянської імперії звикло ковтала вільнолюбивих українців, намагаючись не лишити по них жодного сліду. Та людська пам’ять влаштована інакше. 30 липня 1959 року Катерину Михайлівну Грушевську посмертно реабілітували. У будинку, з якого вона пішла у вічність і в якому вже 19 років працює історико-меморіальний музей, багато розповідають про неї та її родину. Знищена тоталітарною системою наймолодша гілочка відомого роду, чий «гріх непростимий», за словами Оксани Забужко, полягав у тому, щоб «бути Грушевською духом», не забута. І ця розповідь — теж тому свідчення.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
