Катерина Бужинська: “У тяжкі для України часи я повинна бути зі своїм народом”

Те, що після повномасштабного вторгнення скрізь зазвучала українська пісня, мене не здивувало. Бо ми насправді — не просто співуча нація, ми — сильна нація.

А, скажімо, «Україна — це ми» — пісня, яка єднає українців усього світу. Тепер єднає і в боротьбі задля нашої Перемоги. Написав її ще задовго до початку російсько-української війни Юрій Рибчинський — Герой України, поет-пісняр, мій творчий хрещений батько. До речі, цю пісню називають неофіційним гімном України.

… Співаючи її вже після того, як почалася велика війна, на сцені завжди плачу, і люди плачуть. Зал завжди приймає її стоячи. Хоч би де це було — в Європі, Америці, Україні — в її великих і маленьких містах. Усюди люди приймають як дуже близьку, дуже глибоку пісню. І ми всі віримо в Перемогу. Й щось для неї робимо — кожен на своєму місці. Завжди кажу людям, котрі приходять на мої концерти в Україні, що вони вже герої, адже не виїхали з України в такий страшний час, кожного дня тут ідуть на роботу, додають свій, нехай не завжди й помітний, внесок у Перемогу.

Виступаємо не тільки на заході, а й, дійсно, по всій країні, навіть у дуже гарячих точках.. Мали три концерти і в Харкові, виступали в Одесі, Дніпрі, Кременчуку. У Стрию співали в бомбосховищі, у темряві, наживо, бо не було світла. Коли, наприклад, готувалися до концерту у Звенигородці на Черкащині (уточнити місто), над міським Будинком культури, де він мав проходити, дуже довго кружляв дрон. Ніхто не знав, буде концерт, не буде. Тобто ми всі — артисти й глядачі — ризикували. Я запалила свічку в гримерці, почала молитися. Знаєте, через 10 хвилин прийшло повідомлення про відбій повітряної тривоги і ми почали концерт.

Насправді, люди часто мене запитують: «Катю, а чому ви не сидите в Болгарії, де спокійно, безпечно, з вашими трьома неповнолітніми дітьми?»

Знаєте, що відповідаю? Коли в Україні були гарні часи, народ мій дав мені звання Народної артистки. А де я повинна бути у важкі для України часи?! Я повинна бути зі своїм народом.

Я написала Михайлові. Розповіла, що мій рідний брат Олег Ящук, спортивний журналіст, футбольний коментатор, пішов добровольцем до лав ЗСУ, і 10-й ОГШБр «Едельвейс», де він служить, потрібні дрони. Тому попросила Михайла приїхати в Софію і провести там спільний благодійний концерт. Видався він дуже вдалим, і люди хотіли ще й ще наших виступів. Так і пішло далі: Іспанія, Німеччина, потім я дала ще 8 концертів у США. А з Михайлом ми об’їздили майже всю Європу, згодом поїхали в тур Україною. Ми вже дали 255 (уточнити) благодійних концертів на підтримку наших Збройних Сил, понад 4 мільйони гривень перерахували.

Мій чоловік, Дімітар Стойчев, болгарський бізнесмен, на своєму, так би мовити, фронті працює для українців. У перші дні великої війни, коли тут бракувало пального, він разом із Урядом Болгарії неофіційно, таємно допомагав із ним Україні. Уже пізніше про це стало відомо, і чоловік дозволив мені розповідати. Зараз він також допомагає. Чим саме — не маю права говорити, але допомога йде серйозна. Взагалі мій чоловік — великий патріот України, хоч є болгарином. Відколи одружився зі мною в 2014 році, підтримує і стоїть серцем та душею за нашу Україну.

Я вдячна Юрію Рибчинському за нове дихання популярної пісні «Романсеро» українською мовою. Вона насправді краще зазвучала. І в аранжуванні — також. Загалом уже зроблено переклад багатьох моїх пісень. Є і нові: «Сила кохання», «Найкращі подруги», «Поцілуй мене так», «Viva свобода», що дуже сподобалася жінкам.

А ще ж у нас із Михайлом є сім дуетів. «Королеву на сцені» як ми класно зробили. І «Обіцяю», і «Затримайся хоч на мить», «Чорний велюр», «Весілля». Ось плануємо прем’єру «Я без тебе». Це насправді був дуже плідний творчий рік.

Дякую, вам, пані Тетяно, за те, що говорите про творчість, адже багатьох журналістів вона не цікавить. На жаль. А мені важливо, коли журналіст, спілкуючись зі співачкою, цікавиться її творчістю, досягненнями в музиці. Бо то — наша робота. Репертуар, концерти і те, що зроблено для своєї країни, — ось що важливо.

Найгірше, коли наш народ дуже швидко забуває, що робили оці не дуже добрі, м’яко кажучи, люди. І — все їм прощають. А не можна. Тому що є багато артистів, які співали ще на антимайдані, зараз усі вже про це забули, а ті й у Львові, і всюди співають, їх майже національними героями роблять. Але свою честь, як кажуть у народі, треба берегти змолоду, з юності. І завжди думати про свою репутацію. Не хочу поганого казати. Бог усім суддя, Бог усе бачить, й адекватні, розумні люди, котрі, до речі, рідко щось коментують — це не диванні критики, насправді розуміють, хто є хто. Хто в це грає, а хто щиро робить. Хто багато років допомагає своїй країні, і хто вірить у свою країну — незважаючи ні на що.

Ми повинні перемогти заради наших дітей, наших онуків. Ми повинні перемогти, щоб зберегти наш генетичний код і нашу націю. Ми повинні перемогти, щоб нас поважали в усьому світі, який зараз за нами спостерігає. Ми повинні перемогти, тому що ми — українці, ми були, є і будемо.

… І переможемо — в цьому не сумніваюся. І прошу моїх дорогих українців не опускати руки. І пам’ятати, що ми, жінки зокрема, окрім усього іншого, — потужний молитовний фронт. Можемо працювати, можемо донатити, і — можемо молитися. За кожного нашого захисника, за кожну захисницю. Щоб повернулися додому, живі та неушкоджені, з Перемогою. Молитися за всіх, хто на щось впливає задля нашої Перемоги. Молитися за матерів, за вдів, котрі чорні від горя. І — вірити та надіятися на українську Перемогу.