14 січня християни східного обряду відзначають одразу два величні церковні свята – Обрізання Господнього та Василія Великого, а разом із ними зустрічають Новий рік за старим стилем.
Ісус Христос на восьмий день після свого Різдва прийняв обрізання відповідно до іудейського старозавітного закону для всіх немовлят чоловічої статі. Після обряду йому дали ім’я, провіщене архангелом Гавриїлом у день передання благої вісті Діві Марії, – Ісус.
Василій Великий – один з Отців Церкви, архієпископ Кесарії Каппадокійської, народився 330 року. Його знатна родина славилася щирою відданістю християнській вірі. Одержавши блискучу на той час юридичну освіту, став на шлях духовного життя, залишив мирську суєту. Був читцем у церкві, а потім роздав своє майно вбогим, вдовам, сиротам і заснував обитель для ченців, уклав строгий монастирський устав, яким і тепер послуговуються отці-василіяни. Написав багато богословських праць, листів, послань, він є автором Святої Літургії (Служби Божої). Як архієпископ стояв в обороні Христової церкви від поширення псевдовчень, єретиканства, що заперечували Божественну Природу Ісуса Христа, Пресвятої Трійці, її єдності. За те зазнав переслідувань можновладців, на яких вплинули хибні течії. Помер Святий Отець Василій Великий 1 (14) січня 379 року.
У давнину панувала традиція, згідно з якою на свято Василя мешканці села збиралися на перехресті доріг, де ще в дохристиянські часи відбувалися колективні розваги. Такі дійства відомі під назвами «схід», «пляс», «данець» (від слова «данина»). Класична форма їх організації та проведення – коло. У центрі стають троїсті музики й парубки здебільшого у масках, маскарадних костюмах. На певній відстані від них, також колом, – дівчата. Танці відбуваються між внутрішнім і зовнішнім колами. Хлопці не лише танцюють, а й змагаються у лицедійстві; кожна маска розігрує свою роль. Ритуал символізує народження Нового Сонця. Тож його величають, віддають «данину».
Та все ж головна особа на Новий рік – перший посівальник, який приносив в оселю щастя. Такими є малолітні хлопчики. Традиція велить спочатку посівати в рідній оселі, а потім у сусідів, хресних батьків, родичів. Відповідно до народних уявлень дівчата посівати не ходять. Їхнє місце на Василя – вдома. Цього дня жінки навіть не заходили в чужу хату.
Дехто з господинь не прибирали посівальне зерно з підлоги і не виносили з хати аж до завершення всіх різдвяних свят, щоб разом із ним не винести щастя й долю, добрі побажання, чого зичили посівальники. Посівальним зерном після свят годували домашню птицю. У дбайливого господаря нічого не пропаде!
У певних етнографічних регіонах України на Василя парубки засилали сватів, сподіваючись на добро в новому році. Тут «спрацьовує» магія першого дня: як рік почнеш – так і проживеш. Весілля можна було відгуляти після Святок, коли розпочинався новий шлюбний сезон, що тривав до Масляної. Зрештою, це не так багато часу, тому нетерплячі парубки поспішали… Над такими кепкували: «Спішить вчепити хомут на шию».
За повір’ями цього дня слід зранку запалити свічку, щоб кури добре неслися, і одразу нагодувати їх. Домашню птицю голосно не кликали, бо «можуть почути злі сусіди і наврочити».
Одне з важливих дійств – спільний обід за щедрим столом. Коли сім’я сідає обідати, батько пригощає сина «чарівним» домашнім пирогом (його, як правило, готує матір чи старша сестра), згадка про який допоможе знайти дорогу, якщо заблукаєш…
Тарас ЛЕХМАН.
