За плечима цього чоловіка — Майдан, Революція Гідності. Від 2014 року — захист України на східних рубежах держави у складі добровольчих батальйонів «Київ-1», «Київ-2». Після початку повномасштабного вторгнення — у лавах 24-ї ОМБр імені короля Данила, де згодом очолював і Патронатну службу «Хоробрі серця». Із майором Збройних сил України, теперішнім військовослужбовцем 155-ї ОМБр ЗСУ імені Анни Київської, керівником Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми — українці» Іваном ТАТАУРОВИМ говоримо напередодні Дня Збройних сил України.
ПРО НАЙГОЛОВНІШЕ У ВОЇНСЬКІЙ ПРАЦІ
Найголовніше — не зневіритися в тому, що ти робиш. Особливо ж, коли так багато всіляких зовнішніх ознак на те можуть впливати — як іпсошних, так і внутрішніх. Онде зокрема, й нещодавній скандал корупційний. Люди по копійці збирають, аби військо підтримати, а тут державу просто роздирають корупцією. Звісно, немає у світі ідеальної країни, й корупція завжди і скрізь була, в тій же Європі чи Америці. Ми це розуміємо. Але насправді вона може посіяти велику зневіру, підірвати довіру людей. Ну, це вже суспільна така історія.
Але найголовніше, ще раз повторюю, і в Біблії про те написано, — не зневіритися. Це чи не найбільший гріх. Віра, впевненість дуже багато важать у нашій воїнській роботі. Боротися, розуміти, для чого ти це робиш, від кого захищаєш, для кого захищаєш, хто в пріоритеті. Зрозуміло, що починаєш із родини, дому, вулиці, міста, села, а далі країни в цілому. Країна велика, нас тут мільйони. Є і справжні українці, є й такі, що тільки за паспортом громадяни України, а українцями себе не почувають. Але ми ж боремося за державу нашу в цілому. Тому що держава — це основа нашої ідентифікації, самобутності. Українська держава — це крута історія, історія тисячолітньої боротьби за нашу волю, незалежність, самоідентифікацію, за наше майбутнє, майбутнє наших дітей.
ПРО РЕКРУТИНГ І МОТИВАЦІЮ
Завжди казав і кажу: воювати все одно будуть усі. А рекрутинг дає значно більше можливостей, ніж просто мобілізація. Найперше, самому обрати, де ти хочеш, ким хочеш служити. Все просто і все по-чесному. Ну, ми ж розуміємо, що штурмовиками можуть бути далеко не всі. Таким воїном треба чи народитися, чи все життя тренуватися, готуватися, знаєте, мати внутрішній стрижень. Але ж у війську можна служити і водієм, наприклад, чи кухарем, чи механіком, якимось технічним працівником. І рекрутинг дає саме й таку можливість. Бо коли тебе мобілізовують, забирають примусово, то права вибору, де служити, тобі вже ніхто не дасть.
Хоча я давав би і мобілізованим таку можливість, аби найперше максимально використовувати саме їх навички, уміння, скажімо, якісь технічні, технологічні, інженерні. Але, на жаль, «політика» військової партії така. Тому й кажу: «Воювати будуть усі!» Отож готуйтеся, почніть раніше. Не так це вже й тяжко. І це можливість проявити себе як чоловіка, як громадянина, як воїна, як приклад — для своїх дітей, дружин, сусідів. Зрештою, й для самого себе. Бо чоловік — це ж не лише про статеву ознаку. Чоловік — це про стрижень, це про силу. Що ти можеш прийняти обставини, взяти на себе відповідальність. Бо війна прийшла до нас. Ми ж нікого сюди не кликали. Нас не перепитували: будемо воювати, не будемо. А війна ця йде на знищення української нації. Третього не дано: чи ми кацапів, чи кацапи нас.
На жаль, мотиваційна історія в української влади слабка. Тут ми значно програємо кацапам. Із людьми треба працювати, роз’яснювати, доступно, без шаблонів на кшталт «усе для фронту, усе для перемоги». Люди не повинні боятися, боятися бути мобілізованими. От я йду у військовій формі по вулиці, до магазину заходжу, чи десь на заправку заїжджаю — навколо починають сахатися. Мене, захисника України! Бо думають, що прийшов тецекашник. Уявляєте, яка ж то в державі інформаційна, мобілізаційна політика, наскільки люди не те що не довіряють, а вони тебе вже цураються. Ну, це ж біда, реально. Й дуже прикро і боляче.
ПРО СПРАВЕДЛИВУ І НЕСПРАВЕДЛИВУ МОБІЛІЗАЦІЮ
А насправді, знаєте, дуже важливий момент для соціуму — несправедлива мобілізація. Коли в нас мільйони заброньованих. Заходжу до будівельного гіпермаркету — працівники, молоді здорові чоловіки купами стоять по всьому залу. Я розумію, що вони заброньовані, спокійно ходять собі на свою працю. Та це ж готовий взвод розвідників! Ще момент, який мене дуже обурює: вони ж переважно ще й російськомовні. Тобто їх не зачіпає війна?! Поки не підуть на фронт, не стануть на захист країни, вони не зрозуміють різниці… Оцю несправедливу мобілізацію бачу я, бачите ви, бачить багато інших людей, котрі так чи інакше дотичні до війни, волонтери, наприклад, родини діючих військовослужбовців, родини загиблих. У мене виникає логічне запитання: а чому ті хлопці не служать, чому не захищають?! Скільки їх треба в тому магазині, коли онде фронт сиплеться, фронт рухається?! І рухається він у наш бік!
Тому я — за справедливу мобілізацію, за жорстку мобілізацію всіх. Зрозуміло, усім би хотілося, аби вона стосувалася й дітей можновладців, чиновників, із яких можна заледве не мільйонне військо створити, починаючи з низів і до верхів. Дуже хотілося б, аби не було корупційної складової з бронюванням, у ТЦК. Корупція, на жаль, підриває авторитет і довіру — як партнерів, так і українського суспільства. Одні відкуповуються, а інших… гребуть усіх підряд. Зараз пройшла директива по одному з підрозділів, аби чоловіків 50+ уже не мобілізовувати. Бо набрали «дідів», а воювати ж все одно комусь треба, і сили для того мати потрібно. Хтось же повинен снаряд тягнути, який, скажімо, 50 кг важить… Та навіть просто пішки 20 км пройти, а людина в житті стільки не проходила… А тут ще з БК, у бронику. Це дуже погана історія. Для війська загалом. Для суспільства, яке не розуміє, чому так відбувається. І противиться цьому. Тому що бачить: дідів гребуть, а молодих, міцних, здорових стороною обходять.
Нам усім потрібно зрозуміти одну просту істину: за нас, українців, воювати ніхто не буде. Тільки ми самі. І тільки до нашої Перемоги. Більше ніяк. Усе.
ПРО ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ, БІЙЦІВ ЗСУ ТА ПЕРШИЙ ПІДПАЛЕНИЙ ТАНК
Я от дійсно тішуся, як обставини склалися, як доля звела мене з тими людьми, з котрими кацапів зустрічав уже під Сватовим на Луганщині в лютому 22-го. З 15-м окремим гірсько-штурмовим батальйоном 128-ї ОГШБр, із такими крутими козаками, знаєте, з піхотинцями. Більшість із них мені в діти годилися, хлопці 20–25 років. Але реально їхні дії — це був показник того, наскільки ми сила-силенна. Тоді й познайомився з підполковником Іваном Голішевським, котрий на той час командував цим батальйоном. Я ж у січні прибув у Сватове на чергову ротацію, там ми охороняли польові артсклади. А 23 лютого моя група охороняла вивантаження цього батальйону: звечора й до 4-ї ранку. Тоді все й почалося. А той перший танк ворожий ми підпалили разом із командиром роти батальйону Романом Русником, котрий загинув 9 березня 2022 року під час боїв за Кремінну…
Те, як ці хлопці воювали, приймали бій, мене настільки захоплювало! Я знав, що буде війна велика. По можливості, тренувався, готувався, гартувався. А от ці козаки просто надихали. Бо, скажу відверто, до того я вже бачив, наскільки деградувала система добробатів-поліцейських, більшість людей не були готові до жертовності… А тут — така сміливість, така самопожертва хлопців із ЗСУ! Вони ж мені, своєю чергою, казали, що вперше бачать поліцейського, котрий сам рветься у бій і котрий у певні моменти робить те, що навіть дехто з них не може. Отак із ЗСУ я і рухався, хоча моє поліцейське начальство — по телефону, бо саме вже було дуже далеко від фронту — двічі ледве не під трибунал мене віддавало за відмову відступати, як вони всі, за те, що залишаюся зі Збройними силами боронити український край. Луганщина, Сватове, Кремінна… То — крута історія. До слова, я завжди цікавився територією, на якій довелося воювати, людьми, історією того краю. То — серце нашої України.
ПРО ДІТЕЙ І РОЗМОВИ ПРО ВІЙНУ
У нас три доньки і син. Ось номер третій, як ми доньку молодшу жартома називаємо, народилася 21 листопада, в День Гідності та Свободи. Дівчата — це, звісно, круто, вони в мене справжні козачки, бойові, освічені, інтелектуалки. Але ж хотілося, так би мовити, зміцнити патріархальний устрій нашої родини, мати чоловіче продовження роду. От і маємо — Іван Іванович наш наймолодшенький, козак, майбутній захисник.
Чи говоримо з дітьми про війну? Звісно, говоримо, вони мене розпитують, завжди проводжають на всі забранки. Дуже переймаються цією всією історією, по-дорослому, навіть по Іванові бачу. Хоча я вже, в принципі, 11 років на війні, і всяке бувало. Зрозуміло, багато про що рідні взагалі не знали, де я був, що зі мною, які поранення. Хіба вже постфактум, про дещо. Головне — руки, ноги на місці. А те все що зашили, що підлатали, якось зажило, та й уперед, далі воювати.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Стовідсотково, маємо сьогодні історичний шанс. Досі в історії весь час програвали. А нині маємо шанс на Перемогу. Щоправда, оцей останній корупційний скандал ослабив українські позиції. Він дуже вигідний як росіянам, так і деяким партнерам, які, на жаль, також намагаються нас нагнути, щоб пішли на домовленості з окупантами. Але маємо зрозуміти, що будь-який перекур у боротьбі з росіянами вони використають для накопичення ресурсів. Вони не відстануть від нас. Ітимуть далі, і кожна наступна війна буде ще тяжчою, ще з більшими втратами. Тому наше завдання зараз максимально мобілізуватися (маю я таку мрію) і дати гідну відсіч ворогу. Владі треба все робити для Збройних сил України, для спротиву, для всього, що може стосуватися збереження держави. І тоді ми реальний маємо шанс. Ми повинні перемогти заради наших дітей.
Повну версію порадницької гостини
З ІВАНОМ ТАТАУРОВИМ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 4 грудня 2025 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.


















