«Той, хто співає, — відлякує свої біди», — стверджував свого часу іспанський драматург, поет Мігель де Сервантес. Звісно, нам, українцям, одній з найспівучіших націй, важко повірити в ці слова класика світової літератури з огляду на всю історію свого існування, особливо ж — на українську сьогоденну реальність. Та попри тяжку війну, попри всі біди, Україна продовжує співати — і тут, і за кордоном. Співати — аби вижити. Співати — аби її почули. Співати — аби допомагати перемагати ворога. Як те невтомно робить і народна артистка України Інеса БРАТУЩИК, відома українська співачка, активна волонтерка. І хоч російсько-українська війна змусила її, як і мільйони українців, шукати порятунку для своєї сім’ї за кордоном, її мистецькі й волонтерські дороги, як і після 2014 року, пролягають туди, де виборюється наша Перемога.
ПРО УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ
О, про пісню можу говорити вічність. І цілком відповідально стверджую, що вона дійсно робить дива. А сучасна українська пісня стала ще глибшою. І навіть оті важливі змісти, закладені в народних піснях, що передані у спадок нашими пращурами, зараз стають набагато зрозумілішими нам. Адже всі вони були створені українським народом, отією глибою відчуттів, почуттів, які породжувала його непроста доля. Народові нашому завжди було непросто виживати. Землі в нас — фантастичні, культура — глибоченна, співаки, музиканти — прекрасні. І їх, справжніх, талановитих, так багато, що, здається, немає жодного світового хору, де б не співав українець, немає жодного оркестру в світі, де би не зустріла музиканта-українця. Я навіть наших оперних співаків, котрі йдуть у світи, беруть собі імена, за першими тактами можу впізнати, що то — українська природа. Якщо людина співає українською мовою, то вона співатиме будь-якою мовою світу. І все одно це буде унікально, вона буде впізнавана. Адже оте світло звуку насправді є лишень у нашій мові. Ну, ще в італійській.
А стосовно моєї пісні, то скажу, що немає дня, аби не співала. Співаю, співаю українською, аби нас чули у світі. І нові твори записую. Ось, зокрема, пісня «Україна — одна!» — вона про те, що хоч би де були ми, українці, для нас все одно Україна одна. Хтось, бува, каже: «Інесо, стільки патріотики у твоєму репертуарі ще не було». А я відповідаю, що в такий момент нам, артистам, аж ніяк не можна залишатися осторонь. Це той момент, коли важлива й та зброя, яку маємо, — наше слово. А пісня — то ще й підсилена музикою зброя.
ПРО МИСТЕЦЬКІ, ВОЛОНТЕРСЬКІ ПРОЄКТИ ТА ДОРОГИ
Коли навесні приїхала з Канади до України, мої близькі, колеги не повірили, що привезла аж 30 дронів! А я на них заробила — концертом, аукціонами — заробила 20 тисяч доларів.
Знаєте, люди тутешні звикли жити в стані спокою. І коли хочеш щось робити, то за 90 днів до події маєш про те домовлятися. Такий от дещо вальяжний підхід до всього. Зрозуміти їх, звісно, можна. Живуть у мирний час. У них нічого не сталося. І до їх хати війна не прийшла. Дуже дякуємо закордону, що допомагають, але ми потребуємо більш реактивної та більш конкретної допомоги. Знову ж таки, не нарікаємо. А просто намагаємося донести про наші потреби, про необхідність рятувати Україну.
Коли проводила свій великий проєкт 3 березня цього року, на чужині, в Торонто, жодна організація не відгукнулася, жодного спонсора я не мала. Допомогли друзі, знайомі. Запросила дитячий танцювальний колектив «Барвінок», танцювальний колектив «Калина», вокальний «Оттава». Всі працювали безкоштовно, прийшли мене підтримати. Я їм безмежно вдячна. І вийшов не зовсім концерт, а марафон, адже дійство тривало близько 5 годин.
Проєкт мені вдався, був аншлаг, квиточок кожній людині в руки віддавала, бо то ж усе донати. Після концерту, 4 березня більш-менш підбила підсумки, а 5-го — вже на літак, додому.
На схід, до наших воїнів поїхали разом із моєю бойовою подругою, народною артисткою України Лесею Горовою. Дуже хочеться знову туди, з повними, як кажуть, руками. Звісно, приємно, що хлопці пишуть, коли вас, Інесо, наступного разу чекати. Туди треба їхати, неодмінно. Тільки-но зберуся на силі, треба трішечки батарейки зарядити.
ПРО КОЛЕГ І … ЗРАДНИКІВ
Для мене всі артисти, котрі роблять добру справу, всі мої. Всі артисти, котрі допомагають і вкладають, що можуть, у Перемогу, є всі мої. Тих, що обрали великий рубль, незалежно від того, хоч би які гарні, теплі стосунки у нас із ними досі були, для мене не існує. Нехай собі живуть деінде, але, на моє тверде переконання, не мають права співати українською мовою. Вони не мають права «виїздити» на тому, що родом із України. Повинні забути про це, тому що зрадили свою країну.
ПРО ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДОДОМУ
Ось що скажу: люди, котрі не повернуться до України і залишаться за кордоном, — й слава Богу, нам такі не потрібні. На жаль, зустріла тут тих, що й українцями назвати не можу. Які «виїздять» на тому, що вони з України, такі бідні, нещасні, і що тут їм усе повинні дати. Але ж вони повністю відрізають усе українське, дітей віддають тільки в англійські школи, в суботні українські школи не водять. Їм того не треба. А дітки ж тільки ще йдуть у перший, другий клас. Спочатку мені було образливо, дуже боляче, а потім подумала: «Ну, і слава Богу, нам такі в Україні — не потрібні». Тому що це — яскравий приклад зради. Люди просто шукали нагоди виїхати. Україна на таких ніякого добра не побудує. Їй потрібні справжні, правдиві українці, ті, котрі живуть своєю країною, котрі люблять свою країну — щиро, без пафосу. Які готові задля неї багато від чого відмовитися, багато чим пожертвувати.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Ми повинні перемогти, бо інакше просто не може бути. Тому що Бог із нами. Наше майбутнє — в наших руках. І ми переможемо. Знаєте, коли людина бореться з тяжкою хворобою, 90 відсотків одужання залежить від її настрою. Тому треба нам усім настроїтися, налаштуватися на Перемогу. І на те, що шлях до неї простим не буде, тому що ця гидота, ця наволоч набагато більша, нас менше. Так, ми якісніші, але нас менше. Нас у якийсь момент за кордоном покинули — саме тоді, коли не можна було кидати. Але схаменулися, зрозуміли важливість української Перемоги.
… Був тут великий концерт — до 55-річчя Школи українського танцю «Барвінок». Зібралося дуже багато людей. Я вийшла на сцену і сказала: «Знаєте, в мене таке відчуття, що тут проходить репетиція нашої Перемоги!» Коли Україна переможе, а вона неодмінно переможе, ми всім світом з’їдемося до неї і святкуватимемо Перемогу. І будемо разом відбудовувати нашу країну!
Повну версію порадницької гостини з ІНЕСОЮ БРАТУЩИК можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 13 червня 2024 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
Київ–Торонто–Київ.