Є люди, чий приклад наочно свідчить, якими ми всі мали б бути — за чеснотами, намірами й реальними справами. Таким був Ігор Козловський — українець, розумник, талант, патріот. Гідна людина високих намірів і світлих прагнень, учасник відомої групи «1 грудня», моральний авторитет, він навчив бути людьми багатьох. Його науковий доробок, плоди громадської праці — безцінні, миротворча діяльність відзначена нагородами багатьох країн. Справжнє обличчя українського Донбасу — й водночас символ нової сучасної України, яка виборює свою Свободу.
«Головне, — казав він, — залишатися людиною за будь-яких умов. Ти не повинен свою рольову функцію робити головною. Це лише інструмент для того, щоб допомагати людям». Сам зміг зберегти та примножити в собі все краще людське й за нелюдських умов — у російському полоні. Незламність цього на той час уже немолодого, 61-річного чоловіка базувалася на стійкій вірі й потужній любові. Ігор Козловський повернувся на вільну землю за обміном через 700 днів полону, знайшовши вдячні слова та обійми для кожного з тих багатьох, хто зустрічав тоді його на військовому летовищі Борисполя.
Першими словами Козловського на свободі були: «Моє серце зараз співає пісню. Воно співає пісню любові. Любові до народу України. Ми перейшли через страждання, через катування, через біль, через хвороби, моральний і психологічний тиск, але ж ми постійно відчували любов нашого народу».
Він поспішав жити далі, воліючи надолужити втрачене за неповні 2 роки часу в усіх сферах — у науці, творчості, громадській діяльності, дружбі, спілкуванні з близькими та найдорожчими.
Полон нагадав про себе 6 вересня: насичене життя раптово обірвалося внаслідок серцевого нападу. На чин похорону й прощання до Михайлівського Золотоверхого з’їхалися кількасот людей, яким була важлива можливість востаннє побачити, подякувати за щиру дружбу, підказаний шлях у науці, підтримку в горі й радості, привселюдно зізнатися у любові, яка ніколи не перестає, спонукаючи тепер продовжити справу Козловського. Адже він мав стільки планів, і так багато не встиг.
У ці дні його учні збирають кошти на пам’ятник Ігорю Анатолійовичу в Києві. Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/346oyqLiQJ Картка банки — 5375 4112 0894 7312. Іменем Ігоря Козловського вони хочуть назвати вулицю в столиці. Прийде час, і така сама неодмінно з’явиться у звільненому українському Донецьку, який він називав своїм домом.
СИН КОЗАЦЬКОГО РОДУ
Уродженець Макіївки, Ігор виріс в оточенні книжок. Скільки себе пам’ятав, читали і батьки, і вони з братом. Іще змалку обирав «недитячі» товсті томики. З того часу й на все життя література стала одним із його захоплень. Першокласником прочитав усі шкільні підручники з історії по 10 клас включно. А з перших шкільних років і сам уже творив власні рукописні книжки. Став автором більш як 200 статей у словниках, енциклопедіях, науковій періодиці, писав і прозові твори, й поетичні збірки, став членом PEN-клубу.
Ще школярем література дозволила Ігорю «зазирнути у віконце інших думок, культур, країн». Переписував цитати щодо життя різних народів, «складав для себе пазли їхніх життів». За кілька років мав настільки ґрунтовні знання, що вчителі просили не ставити їм зайвих запитань. Телевізора в домі не було, тож книжки як джерело знань не мали для дітей Козловських альтернативи. Обидва сини стали золотими медалістами.
Нащадок старовинного козацького роду, історія якого сягає XVI–XVII ст., Ігор цікавився — і добре знав! — своє коріння. Далекі його предки долучилися до вирішення історичної долі України. Наприкінці 1980-х підтримав рух за відродження українського козацтва. Потім був серед очільників Кальміуської паланки Українського козацтва, заступником головного отамана з питань релігії та духовності. З 2001-го — отаман Спілки козацтва Донеччини, один із творців і розбудовників Українського Реєстрового Козацтва. Як історик цікавився особливостями козацьких традицій.
ЗНАВЕЦЬ РЕЛІГІЇ ВІД БОГА
Після 2 років служби прикордонником отримав у Донецькому держуніверситеті фах історика, викладач історії та суспільствознавства. Майже 2 десятиріччя працював у Донецькому облвиконкомі, потім — в ДОДА, де посів керівну посаду в департаменті з питань релігій. Після аспірантури захистив кандидатську як релігієзнавець. Представники різних релігійних організацій і тепер із удячністю згадують його толерантність, щире бажання зрозуміти й допомогти. «Саме через нього Господь допоміг численним церквам на Донеччині пробитися через заслін чиновництва та розпочати своє служіння», — діляться спогадами про Козловського в Українському Біблійному інституті.
Його прагнення підтримувати свободу віросповідання, допомога в реєстрації громад УПЦ КП, УГКЦ, протестантських церков не влаштовували тодішню промосковську еліту, яка прагла будь-що позбавити Козловського цієї посади. Натомість представники релігійних спільнот раділи розкошам спілкування. У дружніх, але не панібратських стосунках він перебував із віруючими різних конфесій — від мусульман до Свідків Єгови. «Я знав не просто, скільки дітей у цього пастора, я знав, у чому їхня потреба, яка історія, звідки той пастор з’явився у цьому просторі, які в нього були предки. Для мене це важливо. Мені цікава людина в різних вимірах, і це дозволяє відкривати для себе зовсім інші варіанти вирішення її проблем». Отож коли вперше взявся читати студентам курс із історії релігій, про тонкощі вірувань знав не лише з теорії.
Як доцент кафедри релігієзнавства Донецького держінституту штучного інтелекту, що понад 4 роки віддав кафедрі філософії Донецького технічного університету, він захопливо й натхненно посвячував молодь у тонкощі індуїзму, буддизму, даосизму, юдаїзму, християнства, ісламу… Після кожної його лекції студенти були впевнені: саме цього разу Ігор Анатолійович розповів їм про ту релігію, яку вважає своєю. Ті, хто навчався в Козловського, вважають його «неперевершеним лектором, неймовірно ерудованим», який «популярно і яскраво» шокував їх істинами, що буквально перевертали світ, ставали одкровенням. Його лекції не прогулювали, натомість на них приходило ще й чимало незнайомих людей. «Він вчив читати світ, як текст», переживати релігійну традицію, пізнавати її зсередини. А коли учні ставали на власне крило, й надалі тримав з ними зв’язок. Для багатьох був духовним учителем і мудрим порадником.
Сфера його наукових інтересів сягала від державно-церковних відносин до східних релігійних практик. Паралельно читав вільні лекції з різних духовних практик, йоги, бойових мистецтв. Тридцять книг із його опублікованих 50 наукових праць було присвячено різним напрямам релігійно-філософських вчень та йозі, яку практикував понад 60 років. Свого часу зустрічався і з Папою Римським Іваном Павлом ІІ. У Донецьку очолював Центр релігієзнавчих досліджень і міжнародних духовних стосунків. Після повернення з полону працював старшим науковим співробітником відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України. Сприяв розвитку української науки, активно долучився до здобуття Україною Томосу про автокефалію ПЦУ. Двічі входив до складу Капітули Премії імені Георгія Ґонґадзе, яка визначала лауреатів. Долучився до Клубу бібліофагів в Урбані. У його послужному списку також президентство в ГО «Центр Діскавері», віцепрезидентство в Українському центрі ісламознавчих досліджень, членство в Еспертній раді з питань свободи совісті та релігійних організацій при Мінкульті.
ЛЮДИНА — УОСОБЛЕННЯ ЧЕСНОТ
Ті, кому пощастило знати Ігоря Анатолійовича за життя, із захватом згадують про його духовні цінності, таланти, характер і звички. Напрочуд світла, спокійна, стримана, скромна, делікатна людина, він умів зацікавлено слухати й не менш цікаво відповідати, надихав на спілкування, довіру, відвертість. Дарма, що зазвичай говорив неголосно, у ньому відчувалася велика внутрішня сила. Був прикладом для всіх, хто думає, давав великий кредит довіри тим, хто поруч. У його ставленні до студентів і слухачів «ніколи не було зверхності, злої критики, тільки любов, терпіння та допомога на шляху». Органічно поєднував життєрадісність, почуття гумору (а він міг сміятися до сліз), мудрість і розум. Умів — і хотів! — допомагати, ділитися, підтримувати, обдаровувати світлом, примножувати сили інших людей. Буквально світився теплом і любов’ю, в християнському сенсі цього слова.
Окрім книжок, яких у його книгозбірні було 10 тисяч, мав пристрасть до музики і театру. «Сумлінний історик, натхненний містик, самовідданий учитель, мудрий релігієзнавець, люблячий чоловік, жертовний батько, окрилений поет, наполегливий йог, послідовний дослідник, щирий громадянин…» — завершімо цей довгий перелік його власним важливим зізнанням: «Я дивлюсь на людину як на явище, мені цікава людина. Я просто люблю людей».
У Донецьку на початку 1990-х він був одним із небагатьох, хто ризикував, не приховуючи своєї українськості. Учасник Євромайдану в Донецьку, організовував і особисто брав участь в акціях за єдність України. У вже окупованому місті разом із іншими релігійними діячами став організатором, а потім координатором щоденного Молитовного Марафону. Викладав студентам до липня 2015-го, і хоч усвідомлював небезпеку, власний виїзд із окупованої території відкладав до весни 2016-го. Доглядав-бо давно паралізованого старшого сина з синдром Дауна, якого дуже любив і для перевезення котрого потрібне було спеціально обладнане авто. Але не встиг…
ЗБЕРІГ СВІТЛО, ПРОЙШОВШИ КРІЗЬ ПЕКЛО ПОЛОНУ
27 січня 2016 року озброєні автоматники просто біля власного будинку «запросили» вченого «на розмову» до мгб самопроголошеної днр. Одягнувши мішок на голову, дали в руки циліндричні предмети, яких не міг бачити, а потім пояснили, що це — гранати, буцім знайдені в нього вдома, і на них — його відбитки пальців. Приводом став донос якогось Комара. Той характеризував Козловського як проукраїнського активіста, що виховав ціле покоління проукраїнськи налаштованих учнів, а ті стали ворогами «молодої республіки». Пригадали йому і Майдан, і Марафон… Спершу кинули «на підвал», потім перевели в СІЗО, підозрювали в ньому законспірованого розвідника, але не змогли довести цю маячню. Співкамерники, серед яких були й ополченці, й карні злочинці, й неповинні люди, називали його «Професор». Шукали спілкування, підходячи переважно з духовними запитаннями, і не лише віруючі. З кожним намагався говорити як із людиною, — не підвищуючись і не принижуючись. Один із його катів, мусульманин, якому нагадав рядки Корану, після довгої розмови сказав, що більше ніколи не вбиватиме…
У донецькій «Ізоляції» — одній із найстрашніших катівень сучасності — він провів майже 2 роки. Про пережите й переосмислене там не раз детально розповідав уже після звільнення.
«Важливо зміщувати акцент із себе на іншого. Бачиш, у сусідній камері люди голодують? Допоможи, якщо можеш — передай їм книжку, поговори…»
Під тортурами не кричав, зрозумівши: важливо не показати катам, що досягли своєї мети — зламали його гідність, внутрішню людину, його совість. Тож не давав їм такого шансу. Застосовував у полоні відомі йому традиції різних народів — від молитовних до медитативних. Дотримувався певного режиму дихання під час тортур, аби не зупинилося серце. Знав, що важливо тримати свідомість, навіть якщо не може піднятися після катувань. Коли, привівши назад після допитів, знімали мішок з голови, і він знову бачив себе, — усміхався, розуміючи, що в принципі не боїться померти, — а отже вони його не дістануть: «Я зрозумів, що екзистенційно вільний у підвалі, на самому дні свого життя, коли повернувся скривавлений після тортур і катувань. У той момент ясно усвідомив, що не боюсь померти, тобто мені нема чого втрачати. Зник страх смерті, і я чітко знав, що це правда, що я не обманюю себе. Зі мною залишилися тільки моя гідність, відповідальність і любов до рідних, близьких, друзів, до моєї України».
«А далі нас, усіх політв’язнів, кинули в камери смертників — це камери-одиночки. Де простір абсолютно обмежений, я дістаю двох стін руками, і все. Лише крок можна зробити, далі дірка в підлозі. І вгорі — розбите віконце. І ти не можеш взагалі пересуватися, ти повністю ізольований від світу, ти один. Немає взагалі жодних звуків. З дірки періодично піднімається каналізація… затоплює всю підлогу. А потім вилазять щури… І ти, щоб залишитися людиною, говориш до них. Я читав лекції щурам. Щоб чути голос. Щоб вербалізувати свої думки, щоб я ці думки чув. Тому що, коли ти вербалізуєш, чуєш текст, який народжується, ти залишаєшся людиною…»
О шостій ранку одна зміна наглядачів постійно вмикала гімн Росії. У цей час Козловський в камері-одиночці вставав і співав гімн України. Це була його боротьба. Намагався мобілізовувати всі внутрішні резерви, щоб не просто виживати, а жити внутрішньо повноцінним життям. У камері він писав вірші. «Помоліться за мене сльозами, Вітром з моря та сонячним світлом, На старому асфальті крейдою Намалюйте моє обличчя… Помоліться сьогодні до темряви, До глибокої темряви болю…»
Навіть після катувань знав, що має жити: «Тому що я люблю. Тому що мене люблять, мене чекають, мене шукають мої рідні, друзі, учні. Я люблю Україну. Я знаю, що і Україна любить мене. Любов для мене — це те, що віддаєш. Я — боржник любові. І я повинен віддавати цей борг».
У цей час українці й люди зі всього світу вимагали його звільнення — і любов перемогла! Вийшовши за обміном 27 грудня 2017 року, поховавши старшого сина, він зміг перетворити травму полону на досвід, яким ділився. Став «голосом» наших полонених. Був упевнений: «Важливо вишукувати іскри світла в собі, особливо знаючи, що можна світити ще комусь». Казав, що ця війна — не тільки «за територію, це війна за наші душі, за нашу ідентичність, за наші цінності. Виклик не тільки історичний. Він пов’язаний з тим, що ми усвідомлюємо, як політична нація, своє сучасне, і зорієнтовані в майбутнє, наші цінності — це цінності майбутнього. А якщо говоримо про росію, це «цінності» минулого». Наголошував: кожна людина має усвідомлювати, що є «представником не тільки певного етносу, а й української політичної нації». Попереджав, що треба не просто чекати на Перемогу, а «рухатися, бо рух — це життя. І навіть сама боротьба дає сили. Про полонених, ув’язнених треба пам’ятати активно, щось роблячи для них. Намагатися й у війну жити повноцінно — й постійно донатити». Мав своє бачення майбутнього: «У нас є ідея спільного блага, і її треба підняти до рівня усвідомлення всієї спільноти. Те, що буде заважати суспільному благу, — це ворог. Це і корупція, і різні моменти, які пов’язані з недосконалістю влади. Ми повинні це враховувати».
Казав, що молиться не за себе — за інших: «У мене величезний перелік. Починаючи із ЗСУ. У нас надзвичайна країна. Я молюся за неї. Молюся за світло, яке переможе темряву… Моя місія — віддавати любов. Вона повинна бути більшою, ніж лють і ненависть до ворога. Для цього треба щось робити. Роблю тихо. Щоб це була місія для добра, а не для самопіару. Так віддавати — правильно». Спонукав кожного з нас спитати самих себе: «Що я можу зробити для того, щоб підтримати мою країну?»
Ольга ГОЙДЕНКО.
