«Танцюй, поки молодий!» – співається в якійсь пісеньці. Та це не про нього – відомого всім нам Григорія Миколайовича Чапкіса, патріарха української хореографії, народного артиста України, котрий усім своїм життям закликає: танцюй, навіть коли вже й не молодий, адже танець – це життя, це рух, це багатий внутрішній світ. Тому навчає й до того мотивує професор Григорій Чапкіс і своїх студентів у двох вишах – Національному університеті культури та мистецтв і в Київському університеті імені Бориса Грінченка, де й досі викладає хореографію, і тих, хто навчається в його власній школі танців, й учасників численних конкурсів, фестивалів, організатори яких мають за честь запросити знаменитість до складу журі. А за кілька днів, 24 лютого, артистові виповниться 89! Як почувається, як йому зараз живеться-танцюється – вирішили поцікавитися у вічно молодого Григорія Миколайовича.
– Григорію Миколайовичу, роки йдуть, а ви не перестаєте вражати. Як і 10, 20 років тому, поспішаєте жити і – жити повноцінно?
– Поспішаю. Я загалом нетерплячий, хочу багато встигнути. І продовжую жити повноцінним життям. А для мене це – рух, робота. Професія, захоплення і все моє життя – це танець. І все, що пов’язано з рухом – це я.
Коли півгодини мовчить телефон – нападає страх: усе, я нікому не потрібен! То жахливо. А коли вас хочуть бачити, чекають, ви поспішаєте – куди все недобре, всі хвороби діваються. Навіть зубний біль минає, розумієте?
– А як сьогодні починається ваш день?
– Як і завжди – з руху, з роботи. І зі склянки води кімнатної температури перед сніданком (загалом за день випиваю 1,5 л води). Я ж постійно в русі. Перебування в горизонтальному положенні мені не дає задоволення.
Переконаний, що краще вранці піти з дому без сніданку, ніж без зарядки. Прокинулися – й на зарядку! Треба добре пропітніти, 20 хвилин достатньо. Зарядіть себе зранку так, як ото телефон заряджаєте. І настрій буде інший, і тиск нормальний. Кажу це як людина, котра пройшла через те все. Ось заболіла спина – перевантажив себе. Та якщо ляжу – це на місяць. А якщо пересилю себе, встану – то й біль переборю. І так в усьому, і так – завжди.
Раджу рухатися, хоч би скільки років мали. Не хочете танцювати – стрибайте, бігайте, щось робіть зі своїм організмом, не лежіть!
Звісно, і в мене є все, що може бути в людини в такому віці. Та коли заходжу до балетної зали, де на мене чекають 30, 40, 50 студентів, чи коли на сцену виходжу, то перевтілююся, стаю молодим – звідкіля й сили беруться!
– Танцівники мусять бути перебірливими в їжі?
– Я проти дієт і з висоти своїх років дозволяю собі давати людям такі поради: їжте, коли хочете, скільки хочете і що хочете! Але! Усе, що з’їдаєте, має «згоріти» в русі. Тоді житимете довго й не потрібно буде дієт. Це як залитий у машину бензин, який має згоріти при їзді, а не коптіти – інакше двигун «обростає жиром» і машина ламається. Так само й людина.
– Живете сьогоднішнім днем? Вам не цікаво зазирати в минуле чи у майбутнє?
– Я хочу зараз і все! Й мене цікавить сьогодні. Найкраще, що люди можуть для себе зробити – не марнувати жодного дня, й хвилини життя! Жити треба без-пе-рер-вно. Бо що буде завтра – невідомо. Хоч би як було важко, треба себе перебороти. Прожили день, вам сьогодні добре – йдіть до церкви, поставте свічку, подякуйте Богу за прожитий день.
От що таке щастя? Це коли зранку вам швидше хочеться на роботу, а ввечері додому, коли ви затребувані.
Для цього ще треба мати свою планку. Скажімо, кожен штангіст знає, скільки може підняти. А якщо підняв на 50 грамів більше, ніж хтось інший, отже, він чемпіон. У кожного повинна бути життєва планка – скільки можеш підняти, чого хочеш, навіщо прийшов на цю Землю. Дехто, буває, зупиняється. Працює, скажімо, продавцем, йому це подобається, є додаткові заробітки – ось його планка. А інші продовжують тягнутися далі, вище.
– На вашу високу життєву планку напевне рівняються й діти, онуки?
– Ми потерпаємо від того, що в усіх нас вона завищена, вимоги до себе і до оточення завеликі. І весь час підтягуємося й підтягуємося. Це називається одним словом – лідерство. Якщо зібралося 3-5 осіб – я повинен бути серед них найкращим. Отримати за п’ятибальною системою четвірку — катастрофа для мого самолюбства.
Такі й мої діти. Старша Лілія керує нашою балетною школою «Чапкіс-Денс» в Італії, син Грегор має власну школу «Чапкіс-Денс» у Сан-Франциско. Старша онучка Анна Сафрончік – італійська кінозірка та модель, а молодша Вітторія також має свою школу танців. Вони – лідери. Багато роз’їжджають, дають майстер-класи. Днями син та внучка давали такий у нашому інституті культури, а я вже завершив дійство.
– І в цьому теж ваше щастя – мати таку чудову, талановиту родину.
– Звісно! Ось справжнє щастя! Не можна стати щасливим, ставлячи за мету багатство. Люди повинні усвідомлювати: в житті є щось значно цінніше, ніж гроші. Для мене це честь, гідність, імідж. Мені не байдуже, що про мене думають. Клянусь, ніколи не спізнювався на роботу. Хіба що потрапляю в затори. Тоді телефоную і вибачаюсь. А зазвичай приходжу зарання.
– Григорію Миколайовичу, їздите самі за кермом?
– Усі запитують, чи є в мене водій. Ні, немає. Маю машину і сам нею керую.
– А є щось, за чим шкодуєте, що не встигли зробити в житті?
– Багато за чим. Це мій болючий мозоль. Наприклад, що не знаю інших мов, як діти, внуки. Не знаю нашої чудової української, можу розмовляти нею хіба що на базарі, коли сир купую.
Із віком ми стаємо мудрішими, і претензій до себе за незроблене додається… Але ви напишіть, що мені тільки перші! 89 років!
Нерідко люди похилого віку нарікають, мовляв, як колись було добре, а тепер погано… Та ні, просто були молодшими, тому й здається, що жилося краще. Ні. Зараз стільки цікавого, нового, який прогрес. Жити – цікаво!
– Дай Боже, вам, Григорію Миколайовичу, ще літ та й літ, і такої ж цікавості до життя!
Кортіло мені ще запитати, чи не планує трішки відпочити, та вкотре слухаючи його, зрозуміла, що спокій, відпочинок і Григорій Миколайович – несумісні. І тим, хто вдвічі, втричі, вшестеро молодший, варто в нього повчитися. Залишайтеся молодими – завжди.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК.
