Галина Бабій: “Голос радіо — то голос твого друга”

Українське Радіо — це моє життя! Більша його частина, бо, принаймні із 100 років радіо, — 37 мої!

До того навіть не уявляла, що працюватиму на радіо, не знала, що то за технологія, як тут усе відбувається. Пам’ятаю з дитинства, у нас теж був радіоприймач, і в домі постійно звучало Українське Радіо. Маленькою ніяк не могла зрозуміти, як же в такій маленькій коробочці великі дяді й тьоті поміщаються, чиї голоси звідти долинають. Ну, а вже через багато років і сама в ній «вмістилася». (Сміється). Після закінчення Львівської державної консерваторії я приїхала до Києва, тут жив мій чоловік. І пошуки роботи привели на Українське Радіо, де почала працювати музичним редактором.

Аби не оця перспектива робити музичні програми, звертатися до людей через ефір, пропагуючи, розповідаючи про музику, зустрічаючись із музикантами, можливо, ніколи б у журналістику й не потрапила. І коли мене називають журналісткою, заперечую, бо не вважаю себе нею. Журналісти — це люди, котрі отримують знання фахові. А я вже шліфувала, так би мовити, свої уміння, здобувала досвід у процесі роботи на радіо. От зараз працюю в громадсько-політичному мовленні, бо обставини змусили, бо — війна.

Насправді музика — це одна з найважливіших складових ефіру. Так було завжди. І навіть коли наше Суспільне Радіо було вже відформатовано: перший канал — це громадсько-політичне мовлення, другий — Радіо Промінь, музично-розмовна молодіжна радіостанція, третій — Радіо Культура, де висвітлюється все, що відбувається в культурному просторі України, та люди ще й досі пишуть листи, повідомлення в студійному вайбері першого каналу й запитують, а де ж музичні програми, які вони пам’ятають, де концерти? Тобто, перший канал був уніфікований тривалий час, аж до реформи і становлення Суспільного, і музику слухачі сприймали, найперше, як щось таке рідне, те, що приходило в їх дім. У нас навіть гасло було наприкінці 80-х — початку 90-х: музику транслюємо в кожен дім. Адже далеко не всі люди, особливо ж із віддалених сіл та міст, могли потрапити, наприклад, до столиці в той же Оперний театр чи на концерт у Палац «Україна», або на якийсь фестиваль. А ми це транслювали в ефірі, і, таким чином, відомі виконавці, музиканти зі своїми популярними творами через ефір приходили в кожен дім, де було Українське Радіо. Люди, значною мірою, до цього звикли, і тепер, за інерцією, все ще вимагають оцього, можливо, уніфікованого першого каналу. Але, зважаючи на технічний прогрес і на те, що все дуже швидко змінюється, було вирішено ось так відформатувати ефіри, й кожен канал тепер має свого слухача, свою цільову аудиторію.

Вплив її великий. Попри те, що за всіх часів, на мою думку, політична верхівка, політичні партії не надавали тому значення. Вони вважали, що музикою треба приваблювати людей тільки тоді, коли тривають передвиборчі кампанії і проводяться масові концерти. Насправді Українське Радіо виховувало патріота навіть тим, що кожен наш ефір о 6-й ранку починався й опівночі завершувався виконанням українського державного Гімну. Тож не тільки на мітингах передвиборчих чи на Майданах він звучав. У нашому ефірі можна було чути всі прем’єри українських пісень 60–90-х років. І зараз люди, котрим по 50 і більше років, згадуючи їх, ностальгують за тими часами. Навіть не в сенсі того, «а як би туди повернутися», а «як же мені було добре, коли маленьким чи юним чув ту чи іншу пісню, і як зараз, слухаючи її, згадую свою родину, згадую, як був школярем, студентом». І це не просто гра на ностальгії. Якщо багатомільйонна нація згадує одну й ту саму пісню, чи, слухаючи одну й ту ж пісню, згадує найкращі моменти в своєму житті, то, як на мене, це великий об’єднавчий момент. Великий фактор, який концентрує націю навколо спільних цінностей. Чому ось так часто звучить «Як тебе не любити, Києве мій»? Бо цю пісню, тільки-но її написали композитор Ігор Шамо та поет Дмитро Луценко, дуже часто транслювало Українське Радіо, тому її знала вся Україна. Отож коли звучить саме в Києві, всі зачаровано слухають і повторюють: «Боже, як же тебе не любити, Києве мій!?» Оце найперше, що спадає на думку, коли люди, скажімо, виходять на Дніпрові схили, чи на Пейзажну алею або прогулюються в Гідропарку й бачать цю всю красу. Оце і є те, за словами поета, «чуття єдиної родини». Хоч би як пафосно це може звучати.

В Українське Радіо я вірю. Не знаю, в якому форматі воно працюватиме колись, у якому вигляді. Зараз багато говорять про загрозу будь-чому штучного інтелекту. З іншого боку, штучний інтелект — це наш союзник, треба тільки вміло налагодити з ним стосунки. Тобто радіо розвивається, як і всі технології в світі. Ми зараз непросто сідаємо перед мікрофоном і говоримо. Наші прямі ефіри транслюються на Ютубі, тобто мають відеоверсію. Наші програми присутні в інтернеті, й у будь-якій точці світу людина, котра хоче чути Українське Радіо, може зайти на наш сайт і слухати його. Усі програми залишаються на сайті, їх можна слухати в зручний для себе час, можна завантажити на свої носії, зберегти. Це такий шалений темп поширення інформації, який ніхто з нас колись і уявити не міг. Технології розвиваються дуже стрімко, і радіо просто за останні кілька років перетворилося на потужний конвергентний (зараз часто вживають це слово, що означає — зближення, сходження) ресурс. Тому, яким саме буде радіо наступні 100 років, не знаю, та вірю в одну таку річ, про яку сказала Оксана Забужко в своєму тексті Радіодиктанту національної єдності «Магія голосу», присвятивши його 100-річному ювілею Українського Радіо. Все ж таки, найперше, люди слухають радіо, коли воно звучить у них просто як голос, як тло, не відволікаючи на картинку. Можливо, й у цьому є великі переваги радіо, бо людина може робити що завгодно — їхати в машині, чи в поїзді, автобусі, косити траву на дачі, займатися хатнім прибиранням, десь відпочивати тощо — і слухати радіо. Воно просто дає інформацію. І голос, якщо це хороший голос, якщо він потрапляє у твої вібрації, у твою душу, він тебе тримає і не відпускає від оцього джерела звуку. Тому магія радіо, мені здається, тільки підсилюватиметься з часом. Коли людина не захоче бути надто розсіяною в цьому світі, надто відірваною від чогось ще іншого, і не хотітиме цілковито належати, скажімо, медіа, а просто бути йому другом. От саме радіо може бути другом, який завжди поруч. І цей голос із радіо — то голос твого друга.

Військові — найкращі люди в нашому суспільстві, котрі були на момент початку повномасштабної війни. Ну, звичайно, згадаймо й тих, хто ще від 2014-го пішов на фронт. Це люди, котрі іншого шляху відстояти свою Батьківщину, захистити свою родину, не бачили. Попри те, що в цивільному житті щонайменше кожен другий із них мав абсолютно мирну професію, вони — воїни світла в душі. Природжені воїни, котрі по-іншому чинити не могли. Тому коли зустрічаємо наших захисників, ветеранів, хоч би якими вони були — понівеченими, покаліченими, маємо бачити найперше ту красу воїна світла, яка закладена в них природою, і ставитися із великою вдячністю та повагою — як до братів, як до рідних людей. Психологиня Тетяна Ціленко, до речі, мама трьох діток, дружина ветерана, каже: «Не бійтеся, підійдіть і просто запитайте, чи можете чимось допомогти, чи хотіла б людина поговорити, або ж просто прикладіть руку до серця і подякуйте їй». Спочатку я теж боялася це робити, а зараз осміліла. І бачу, як вогники в очах наших захисників спалахують. Інколи буває така просто дитинна реакція: «Боже, а що й так можна поговорити?!» Вони всі різні, з різних середовищ, особливо, коли зустрічаєш у транспорті, в метро. Нерідко відчуваю, що, можливо, декому і нікуди йти, вдома, може, і не дуже чекають, і навіть поговорити ні з ким… Тому кожне наше добре, щире слово є цінним. Навіть за ті кілька хвилин, що їдемо разом із воїном у метро, можемо так багато для нього зробити. Зрештою, і для себе. Висловивши йому свою повагу, своє захоплення, свою вдячність за те, що зробив для кожного з нас, для нашої родини, для нації, для України.