Ми йдемо по Михайлівській — від Золотоверхого до Майдану — і транспорт звільняє дорогу кількатисячній колоні, а внизу вже чекає ще більше українського люду. Не вперше і не востаннє під час цієї війни. Бо попереду несуть того, кому всі ми прийшли віддати останню шану. Це йому — багатоголосе «Слава! Слава! Слава!»
Цього разу — Дмитро Коцюбайло. Герой України. Патріот, яких мало. Доброволець, котрий став воїном ЗСУ. Націоналіст, для якого Україна — понад усе. Один із військового квіту, з числа наймолодших, найталановитіших, найлюдяніших до своїх бійців. Командир окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі». Навіть по смерті — дуже гарний. І назавжди двадцятисемирічний…
Його позивний — Да Вінчі. Він прийшов у цей світ на 543 роки пізніше за Леонардо. Та про обох у Вікіпедії вже написано: «був першим», «був кращим», «був»… Дмитро прожив на 40 років менше…
«Я, друг Да Вінчі, боєць Українського добровольчого корпусу «Правий сектор», узявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим народом українським, перед святою землею українською, перед пролитою кров’ю усіх найкращих синів України: боротись за повне визволення всіх українських земель та українського народу від окупантів, клянусь бути рідним побратимом у бою, в бойовому житті усім своїм товаришам по зброї; клянусь», — із цієї присяги почався його шлях Воїна.
Кажуть, героями не народжуються. Але до подвигу ведуть уроки рідної землі. Він народився 1 листопада 1995 року в Задністрянському на Прикарпатті. Добрий, слухняний, готовий допомогти — таким пам’ятають змалку. Мужнім, сміливим, талановитим, із мрією стати художником — знали старшим.
«Ми думали, що такі люди, як Діма, не можуть загинути», — витирає сльози класна керівниця.
УРОКИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ
В Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї, де після 9 класу три роки навчався на художника, худенькому, кмітливому, працьовитому хлопчині легко давалися різні техніки й теми. Малював на тканині й на склі, працював із гранітом і шкірою, кував по металу, згадують земляки. Один із них, викладач, і підказав хлопчині цей заклад. Каже, Дмитро ще юним облаштував у Задністрянському Музей рідного села. Захопившись історією України, проводив розкопки на місцях боїв Другої світової. Ріс-бо на землі, мешканці якої не раз боронили своє ще з часів давнього Галича…
Дитиною рив у дворі окопи, облаштовував тайники, наче знав, що цей досвід буде корисним, коли стане воїном. А може, тому, що бабуся сказала: його прадід воював в УПА.
Чи ж був готовий до нового бою за Україну на генному рівні, про який побратими казатимуть: «Дух одвічної свободи рветься назовні»? Про це вже не дізнатися від Дмитра — але третьокурсником, дочекавшись канікул, він вирушив на Майдан — захищати своє…
Ставши революціонером, до навчання більше не повернувся. Нові виклики потребували інших знань. Вступив до «Правого сектора». «Хтось має захищати Україну», — казав, потрапивши додому після поранення. Вдома чекали мама, бабуся, брат, три сестри. Зі шпиталю повідомляв телефоном: «Трішки застудився». Щоб не хвилювалися.
Кажуть, найщиріша любов — дієва. 2017 року в мальовничому куточку давнього села Бовшів Галицького району, що поряд із Задністрянським, земляки придбали будинок для Дмитра та його родини. Знайшли кошти на це тоді депутати Бовшівської сільради, яких підтримали й у міській та районній. «Для мене головне, що моя родина тепер буде мати де жити», — казав землякам удячний Дмитро.
ОДИН ІЗ НАЙМОЛОДШИХ ГЕРОЇВ
У неповні 19 він став командиром десяти добровольців, частина яких була старша за нього. У Пісках під час танкового обстрілу уламок снаряда пошкодив ребра й перебив ключицю (тож довелося вставляти пластину); другий уламок вибив зуб, розірвавши губу. Та через три місяці юнак знову був у строю, а за рік уже керував ротою. Його фронтові дороги пройшли через Покровськ, Карлівку, Піски, Савур-Могилу, Старогнатівку. Брав участь у зачистці Авдіївки від сепаратистів. Дивом вижив біля Степанівки. Здобув унікальний бойовий досвід на шахті «Бутівка». Був двічі контужений. Нагороджений медаллю «За оборону Донецького аеропорту». І чи не першим почав корегувати вогонь, перебуваючи на броні танку.
Навесні 2016 року Коцюбайло стає командиром 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС «Вовки Да Вінчі». Член Проводу руху ПС, завжди прагнув приносити максимальну користь. ДУК воював там, де було гаряче, але узгоджував свої дії із ЗСУ. 2017-го Дмитро Коцюбайло став Народним Героєм України.
База, яку вони облаштували в Авдіївці, дозволила навчати кадри на випадок повномасштабної війни, стала осередком освіти й культури. Зі стін приміщень на добровольців дивилися відомі борці за волю України, портрети яких майстерно виконали митці.
Дмитро не раз збирав там кращих воїнів — профі. 2018 року унікальний добровольчий загін на Донбасі чи не єдиний існував публічно та застосовував важке озброєння за узгодженням із командирами військових частин, коли потрібно було точно влучити в ціль. У підрозділі панувала жорстка дисципліна. Споживання алкоголю — під табу. Порушник ризикував бути позбавленим права воювати в ДУК ПС. Воїнів вирізняла потужна ідеологічна підготовка, залізна витримка, холоднокровність і досвід. Три оскалені вовки на емблемі роти — символ сили та стійкості побратимів, які йдуть до спільної мети — Перемоги, пояснював Коцюбайло. Згодом живим символом цього братства став справжній вовк, який жив на базі, подарований побратимами на день народження Дмитра і приручений ним.
Велика відповідальність — казав Да Вінчі про свою військову працю. Не приховував: якби не військовий досвід, ніколи не погодився б очолити батальйон. І не розумів, як ворог кидає «на м’ясо» своїх, тому що не раз розробляв цілі спецоперації, аби забрати загиблого побратима. «Бо мати має поховати свого сина…»
У листопаді 2021-го Дмитро Коцюбайло отримав «Золоту Зірку» Героя у стінах українського парламенту — перший доброволець і один із наймолодших, відзначений нею за життя.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАЄ
«Любов є на війні, чи нема?» — спитали в Да Вінчі під час репортажу з нулів. І він, усміхнувшись, зізнався: «Є». — «А як її звати?» — не вгавала журналістка. — «Аліна».
Їм пощастило не розминутися в житті. Із єдиним своїм коханням — Аліною Михайловою, волонтеркою «Армії SOS», потім — доброволицею з «Госпітальєрів», згодом — керівницею медичної служби «Ульф» і депутаткою Київради, Да Вінчі познайомився завдяки її пропозиції допомогти роті медикаментами. Відтак медпунктом в Авдіївці стала опікуватися Аліна, відтоді — Аліна Да Вінчі. І хоч війна не завжди дозволяла бути разом, а Дмитро, як тільки міг, беріг кохану, котра рвалася на передній край, та їхні серця билися в унісон. І 2018-го в Колонній залі КМДА на урочистому заході до Дня захисника України «Запроси мене з війни» вони були серед 20 пар. І шляхетний лицар — військовий вів у танку свою довгокосу красуню у вінку й білій вишиваній сукні… Кохання — найсильніше з почуттів, яке вміє чекати, розповідали вони в танці свою власну «історію з війни». Єдиної новорічної ночі-2022, яку Дмитро зустрів не на фронті, у прямому ефірі новин з-під стін Софії їхня пара променилася щастям. Але навіть тоді Да Вінчі пам’ятав про побратимів, завдяки яким українці могли відчути свято.
…Коли його не стало, вона виклала в соцмережі багато спільних світлин, написавши: ці щасливі, цікаві, складні шість воєнних років вони прожили «з емоціями та відчуттями, які люди іноді не проживають за все своє подружнє довге 20–30–40-річне життя». Згадувала їх мандри і довгі розмови, установку «протриматися», аби пережити цю війну й надалі разом іти по життю вже під мирним небом, його постійні записки до неї: «Будь сильна» — й обіцяла залишатися такою, аби Дмитрові не було за неї соромно. «Я кохаю тебе. Назавжди», — зізналася насамкінець. Бо він має це знати. Бо Любов ніколи не перестає.
ВОЇНІВ СВОЇХ БЕРІГ
Іще напередодні повномасштабного вторгнення дані розвідки свідчили: ворожий напад неминучий. З першими вибухами Да Вінчі віддав наказ добровольцям покинути територію бази. Російських загарбників зустріли поблизу Гуляйполя та Оріхова. Завдяки безпілотникам «Вовки» виявили перші цілі для нашої артилерії й почали корегувати вогонь по колонах.
Далі — битва за Київ, Криворіжжя, Барвінкове… На той час штурмову роту добровольців було переформатовано в 1-й окремий механізований батальйон «Вовки Да Вінчі», який увійшов до складу 67-ї ОМБР ЗСУ. Своє рішення Коцюбайло пояснював довірою до Головнокомандувача, Валерія Залужного. Довідавшись, що Да Вінчі в ЗСУ, до нього перевелося чимало військових. На Барвінківському напрямку «Вовки» знищили чимало ворожої техніки. Кожен бій Коцюбайло ретельно планував, аби запобігти втратам. Перший трофейний танк здобули, перевіряючи результати вогневого знищення російської техніки. Подальшими бойовими трофеями на Харківщині стали ворожі артилерійські гармати, танки, Камази. Звільняючи українську землю, в Богуславку зайшли першими – й чи не з кожного двора до них збігалися люди з прапорами та квітами, радіючи й плачучи: дочекалися!..
Напередодні Дня Незалежності легендарний комбат і Герой України, який досі перебував у званні сержанта, став молодшим лейтенантом. Увійшов і до рейтингу молодих українців, які відбудовуватимуть країну, «30 до 30. Обличчя майбутнього», від «Forbes».
Багатьом військовим підрозділам Коцюбайло допомагав із розвідкою й ураженням противника. Прагнув воювати без втрат, нищити ворога з мінімальним ризиком для своїх, дбав про кожного свого воїна. Знав, що ворог не відступить і кількість наданої нам техніки та зброї буде вирішальною. 7 березня під Бахмутом підрозділ накрило «Градами». Забігаючи у бліндаж останнім, Дмитро отримав смертельне поранення в шию. Кохана Аліна намагалася врятувати його, але…
…Відтепер на снарядах, які його побратими випускають по ворогу, дуже часто є лаконічний напис: «За Да Вінчі».
ПАМ’ЯТАЙМО Ж…
Дмитро був переконаний: «За свою свободу треба боротися. Якщо ти не хочеш жити в ярмі й бути рабом, — тобі треба боротися. Люди мають це розуміти». Наголошував: «Єдиний варіант закінчити цю війну — це виграти її воєнним шляхом», інакше «будуть воювати мої діти. Я цього не хочу, і моя максимальна задача — звільнити всю нашу територію». Уточнював: «Легко вже не буде. Але звільняти будемо. Все від людей залежить. Наші люди — найкращі». Був налаштований на довгу боротьбу: «Коли все закінчиться, не знаю. Уже, напевно, я буду старенький дідусь…» Казав про потребу створення буферної зони для захисту від артобстрілів наших територій. Вважав: «Кожен наш успіх на фронті — це цеглина з Кремля, яка падає на путіна. Маємо довести до повного розвалу російської федерації». Вірив: «Нова Історія України будуватиметься на Героях, які віддали своє життя, щоб наші діти та внуки майбутні могли бігати по цій землі й дякувати, що вони живуть у вільній Україні». Зізнавався: «Мені болить за Україну, я хочу для неї Перемоги».
ТАКІ — НЕ ВМИРАЮТЬ!
У Народному домі Бовшева, де прощалися із Дмитром земляки, яблуку ніде було впасти. А наступного дня сотні людей прийшли до Михайлівського Золотоверхого. Умістити всіх міг би принаймні втричі більший собор. Тож більшість під час відспівування чекала просто неба — і вже з новин довідалася, що Президент Володимир Зеленський, прийшовши віддати останню честь Герою України, там же вручив його матері посмертну нагороду Дмитра — Хрест бойових заслуг. І трембітали карпатські трембіти, коли побратими виносили труну з Героєм, і хвилею схиляли коліна знайомі та незнайомі Да Вінчі українці…
А на Майдані, людному, наче в дні пам’ятних українцям Віч, попрощатися з ним прийшли й Валерій Залужний, Кирило Буданов, Олексій Резніков, бригадні генерали ЗСУ. І сам Головнокомандувач став на коліна перед мамою і коханою «зовсім молодого хлопця з щирими очима, який нічого не боявся, ніколи, взагалі», з яким у них було стільки спільних планів і мрій. А нескінченний потік українців із квітами понад годину все плив і плив до труни, віддаючи останню шану. І до останньої миті вливалися в нього суворі чоловіки в одностроях і з рюкзаками, аби проститися з тим, із ким були на війні пліч-о-пліч…
Дмитра Коцюбайла поховали на Аскольдовій могилі — маймо надію, саме там постане український Пантеон Героїв. А поки сюди приходять і вдень, і вночі — помовчати чи сказати те, що має почути душа Героя.
— Він — мій авторитет, — каже Ада Роговцева. — Йому хотілося щодня вклонитися, хрестити, благословляти. Мені пощастило обнімати та цілувати його, бути в приміщенні, де він спав і прокидався, снідати з ним, хрестити, коли вони йшли на завдання, а потім так страшно чекати, щоб вони повернулися. Я горда, що в свої 85 зустріла людину — не рахуючи своїх рідних — номер один. Такі — не вмирають!
Світла пам’ять Герою України!
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
