— Борисе Михайловичу, а як, власне, ви бережете своє серце, здоров’я загалом? Робота ж ваша важка — і в емоційному плані, і фізичному.
— На жаль, на якусь повноцінну профілактику в нас, лікарів, часу не вистачає. Звісно, намагаюся займатися спортом, їздити на велосипеді, дотримуватися певної дієти. Не завжди виходить повноцінно виспатися. Але важливо, що знаю, як це повинно бути, і все-таки прагну бодай якийсь здоровий спосіб життя вести. Коли це вдається — добре, а, буває, весь тиждень не виходить, за роботою вільної хвилини не маю.
— У вас багата волонтерська історія, часто їздили до воїнів наших у зону АТО.
— Зараз уже не їздимо. На щастя. По-перше, немає вже такої гострої потреби. По-друге, військові медики працюють чудово. І навіть коли щось трапляється, обходяться без волонтерської участі. Зараз ми всіх військових, котрі потребують якогось втручання кардіохірургів, оперуємо на місці, тут, в Інституті серця. Звісно, їздимо на огляди пацієнтів (ось у Маріуполі нещодавно були). Але вже — у мирні міста, не в зону АТО.
— У вас напевне історій за життя — не на одну книжку назбиралося. Серед них є такі, що назавжди залишилися у вашому серці? Можете поділитися з нашими читачами?
— Кожна історія — не на 10 хвилин, і навіть не на півгодини розповіді. Звісно, найбільш зворушливі завжди пов’язані з пересадками серця, які в нас були, з якимись тяжкими пацієнтами…
— І ті історії щоразу дивовижніші. Тепер ви рятуєте життя, здавалося б, безнадійних пацієнтів, імплантуючи механічні серця.
— Ось уже п’яте механічне серце імплантували. А першу таку операцію ми провели в 2016 році. У 40-річного Павла Дорошка була вроджена патологія міокарда і врятувати чоловіка могло тільки донорське серце, а механічне допомогло його дочекатися. Як і Люді Філяренко, котра була однією із перших таких пацієнтів і яка після 9-місячного очікування вже пережила пересадку донорського серця. 46-річний Василь Павлюк із Тернопільщини, наш колега, фельдшер, повернувся додому після трансплантації. Нещодавно ще один чоловік приїхав. Чекаємо на повернення з Білорусі нашого наймолодшого пацієнта, 18-річного Пантелея, котрий місяць тому вже переніс трансплантацію донорського серця.
Слава Богу, що можемо врятувати тих людей, котрі взагалі не мали в нашій країні ніякого шансу на порятунок. Нас це дуже радує. Так що цей напрям дуже активно розвиваємо, принаймні технологію вже освоїли, вона є в Україні і при наявності коштів можемо такі операції робити без обмежень.
— Які шанси у цих людей на довге та якісне життя?
— От Едуард Соколов, один із наших перших пацієнтів, прожив 16 років після трансплантації донорського серця. Деякі люди у світі живуть і до 30 років. Тут не можна спрогнозувати. У цій ситуації з кожним роком шанси на тривалість життя після трансплантації збільшуються, адже з’являються нові способи лікування. Будемо сподіватися, що наші пацієнти житимуть довго.
— Скільки років ви очікували на прийняття Закону про трансплантацію в Україні, покладаючи на нього великі надії! Зрештою Верховна Рада України його прийняла. Та чи додав він можливостей для пересадки органів?
— Цей документ — щось таке сурогатне, наче зробили якусь збірну солянку. Так що нічого досі не змінюється, за великим рахунком. Без нормального, працюючого закону ми не зможемо діставати донорські органи, а вся трансплантація (серця, легень, печінки) — це ж здебільшого трупне донорство.
— Люди воліють лікуватися таблетками, уникаючи радикальних втручань у свій організм. Та чи завжди це виправдано?
— Кожен із способів лікування має свої показання. Найчастіше це — етапи одного циклу лікування, і саме так це треба розглядати. До якогось моменту можна лікуватися таблетками. Поки хвороба не набере такої форми, коли конче потрібна буде операція. І під час операції, і після неї також продовжується лікування таблетками, одне другого не виключає, а доповнює. Тому не може тут бути протиставлення.
— Загалом кількість проведених вами операцій знаєте?
— На сьогодні, напевне, близько 13,5 тисячі.
— Вам пощастило стати учнем великого Миколи Амосова. Чому найголовнішому навчилися у Миколи Михайловича?
— Амосов усіх нас заразив бажанням бути кращими у своїй професії. Ось це найголовніше, найцінніше, чому він нас навчив. Тому що скільки себе пам’ятаю, а прийшов до нього в інститут у 1987 році, в Амосова було пожиттєве суперництво з московськими колегами. Постійно, на кожній п’ятихвилинці він порівнював результати москвичів і наші. Він їздив на конференції до Москви, показував там і свої результати, у чомусь інститут Амосова був кращим, у чомусь ми відставали і т.д. Звісно, трудно було суперничати з Москвою, але отаке суперництво було в наших головах домінантою. І зараз всі, хто очолює найбільші клініки в Україні, то все — учні Миколи Амосова, вихідці з його інституту. І в кожного з нас зберігся отой дух суперництва. І кожен прагне стати кращим. Звісно, це дуже хороша ситуація, тому що така здорова професійна конкуренція сприяє розвитку.
Звісно, є професійна ревність, є амбіції. Наш Інститут на сьогодні — лідер за кількістю, якістю операцій — можу без зайвої скромності про це говорити.
Ми робимо за рік понад 6 тисяч операцій на серці. За наявності 168 ліжкомісць. Інститут Амосова має їх 370, операцій робить близько 4,5 тисячі за рік. Центр дитячої кардіохірургії, де 270 ліжкомісць — близько 2,4 тисячі. Ось така ефективність використання ліжкомісць. Ми на своїй базі робимо стільки, скільки ці два заклади разом. Наш Інститут — лідер зі стентування в Україні, гострокоронарного шунтування. Дитячих операцій робимо близько 600–700 за рік. Їх якість дуже висока. Оперуємо навіть недоношених новонароджених. Ось цього року прооперували унікальну дитину — вагою 900 г. Навіть ніде в літературі не знайшли інформації, де б у світі прооперували дитину з такою вагою успішно. Наш пацієнт вижив і вже наздогнав у вазі своїх ровесників, добре розвивається. Тож мені не соромно за наших фахівців, і я з гордістю кажу, що Інститут серця сьогодні — лідер кардіохірургії в Україні.
— А який найстарший пацієнт у вас був?
— Нашому найстаршому пацієнту в грудні виповниться 100 років. А оперувався він у віці 92 роки. І весь цей час живе якісно, добре.
— Колега оперувалася в Інституті серця, а потім звернулася до своєї поліклініки, аби продовжити листок непрацездатності. «Небо і земля» — ось такий поки що розрив. І я не маю не увазі оснащення, а людський фактор. Чому не можна бути людьми скрізь, незалежно від того, в якому медичному закладі працюєш?
— Багато в чому ставлення до пацієнтів визначає керівник. Тому що співробітники поводяться так, як і він. Якщо керівник лікувального закладу адекватна людина, котра любить своїх пацієнтів, ставиться до них, як до своїх родичів, до членів сім’ї, то і його підлеглі поводяться подібним чином. Якщо головний лікар чи директор дозволяє собі хамство і цинізм, то його підлеглі копіюватимуть таке ставлення. А загалом ми позбавляємося від співробітників, якщо вони не комунікабельні, не можуть адекватно спілкуватися з пацієнтами. Пацієнт — завжди пацієнт. Він прийшов зі своїм горем, зі своїм болем, хворобою, треба це зрозуміти і сприймати саме так. Все решта — від лукавого.
— Те, що Інститут серця зі статусу Київського міського перейшов під егіду МОЗ України, якось розширило ваші можливості, можливості пацієнтів?
— Звісно. Ми стали науковою установою, з’явилися наукові ставки. Ми тепер абсолютно без будь-яких проблем приймаємо пацієнтів з усієї України, не порушуючи при цьому бюджетний кодекс тощо. Тобто нині Інститут серця — найбільшша клініка в Україні республіканського значення. Звісно, це позначилося і на його бюджеті. Не можу сказати, що він став достатнім, але принаймні кращим, ніж був за часів приналежності до міського управління охорони здоров’я.
— Пригадую, ще коли цей Інститут будувався, десь у році 2006, говорячи про зарплати медиків, ви порівнювали їх із заробітками двірників: 2 і 4 тис. грн.
— Сьогодні цей розрив значно більший: двірника приймають на роботу за 15 тисяч грн. у Києві, а медсестрі платять 3,5 тисячі, лікарю 6. Як бачите, двірник у нашому суспільстві в більш привілейованому становищі, ніж кардіохірург. Так що відтоді нічого не змінилося, за великим рахунком. Навіть не знаю, як це пояснити. Як пояснити, чому чиновник, що сидить у якійсь газовій організації, може отримувати мільйони гривень зарплати з наших бюджетних грошей, а кардіохірург — 6 тисяч? Коли з людиною біда стається, куди вона їде життя своє рятувати?!
— Борисе Михайловичу, як загалом оцінюєте ситуацію в охороні здоров’я України, чи одужує вітчизняна медицина?
— Є дуже прості критерії оцінки. За рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров’я на медицину потрібно витрачати мінімум 7 відсотків державного бюджету. Якщо цей відсоток менший, то вона помирає. У нашій країні цифра ця — 3 відсотки. Тому доки з бюджету України на медицину витрачатиметься такий мізер коштів, розраховувати на якийсь глобальний підйом і розвиток не випадає. Зарплати в системі охорони здоров’я мізерні, люди масово виїздять за кордон, медсестер вже не вистачає катастрофічно, й по багатьох клініках в тому числі, лікарів бракує, попри те, що 15 медичних університетів працює в Україні. Багато хто йде в бізнес, хтось відразу виїздить за кордон, хтось іще на етапі інтернатури їде туди вчитися.
— Ваш син ще вчиться, до речі?
— Михайло — лікар-інтерн, керівник медично-освітньої платформи UAMED, де навчають медиків розвивати вітчизняну медицину. Звісно, у нас залишились ще якісь кадри з того часу, є ще молодь, котра поки що хоче працювати, приходить у лікарню з ентузіазмом. Але в цілому по країні ситуація в медицині дуже сумна, я сказав би, реанімаційна. Поки що в мене немає оптимізму з приводу майбутнього вітчизняної медицини.
— Вас, напевне ж, запрошували до владних медичних інституцій, пропонували міністерське крісло? І чи не хотілося б вам самому якимось чином впливати на реформування системи охорони здоров’я?
— Я ніколи не горів таким бажанням, ніколи не хотів бути міністром охорони здоров’я. У чиновники йдуть люди, котрі не знайшли себе в якійсь прикладній галузі. А я так закоханий у свою спеціальність, що не хотів би з нею розлучатися. Маю багато проектів, нових планів. А потім: аби стати чиновником, треба пройти відповідну школу, якої в мене немає. Можливо, й сподобалося б, але ніколи не пробував і не хочу. Мені скоро буде 55 років і з них 32 — у кардіохірургії, і я — абсолютно щасливий. Найкраще — ворог хорошому, кажуть. Міняти ту гарну свою ауру, репутацію нормальної людини, хорошого кардіохірурга, котрий рятує життя, на карму чиновника не хотів би. Хочу дожити до пенсії в тому статусі, який маю, а потім, можливо, й писатиму мемуари.
Ми дуже бурхливо розвиваємося. З’явилися нові технічні можливості. Сподіваюся реалізувати в найближчі рік-два більшість наших проектів. І це всі побачать. То буде справжній прорив у медицині, що дасть додаткові шанси українцям на довге, якісне життя.
— Дай Боже, аби все вам вдалося. Дякую, Борисе Михайловичу, за вділений нам час.
Якою була б ваша порада нашим читачам?
— Бути здоровими.
Розмову з лікарем провела Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
