Прозаїк, перекладач і літературознавець Богдан-Ігор Антонич – із числа митців, за яких говорять не біографії, а давно розібрані на цитати геніальні твори. Якою ж була людина, котра написала: «Сідають дні, мов птахи, на хатах, і розгортають крила вітру», бачила «простягнуті долоні тиші» і була переконаною: «Із всіх явищ найдивніше явище – існування».
ТРИМАЮЧИСЬ СВОГО
Єдиний син сільського пароха греко-католицької церкви Василя Кота, якому не раз доводилося кочувати між парафіями, Богдан-Ігор був довгоочікуваною дитиною, охрещеною самим Андреєм Шептицьким. Кажуть, буцім перед його народженням (5 жовтня 1909 р.) батько змінив своє прізвище на милозвучне «Антонич» – чи то з огляду на нащадка, а чи тому, що священників – Котів у тому краї було вже декілька. Звідси й пішло оте, не раз чуте, інтригуюче: «Антонич був Котом». Хоч він і сам писав про себе не менш загадково і так само від третьої особи: «Антонич був хрущем І жив собі на вишні».
Наймилішим для нього був чарівний лемківський край, що невдовзі став Польщею, в якому його виховали українцем, звідки виніс цю тиху радість рідної землі й особливе бачення світу, що вирізняє його творчість. Іще малим чув багато пісень і Шевченкових віршів від молодої своєї няні. Й уподобав дивитися на світ крізь кольорові шматочки скла, тішачись його різнобарвною яскравістю, сприймаючи як живу істоту. А потім навчився те саме творити Словом, яке цей «дітвак із сонцем у кишені» сповнював нечуваними метафорами.
У Сяноцькій чоловічій гімназії імені Королеви Софії, а потім на філософському факультеті Львівського університету, навчаючись там польської філології, він міг обмежитися цією мовою – але вперто штудіював рідну для його родини українську. Штатний розклад занять передбачав лише пару годин на тиждень нею. Решту надолужував удома у своїх викладачів української, які запрошували патріотичну молодь до власних бібліотек, стали першими слухачами та критиками літературних спроб. Антонич невтомно робив виписки з класиків, завів власний словник – і невдовзі вже вирізнявся серед ровесників літературною українською мовою. Писати нею заохочували й сокурсники-українофіли. Тож кожного світанку студент, який мешкав у родичів, іще напівсонний, просто з ліжка сідав за стіл, аби до сніданку записати рядки, народжені на межі дня і ночі. А часті переїзди родини через небезпеку життю батька – українського священника та нетерпимість поляків-однокурсників викували українську душу молодого Антонича, стійку у випробуваннях, на відміну від завжди хворобливого тіла цього невеличкого на зріст, тихого юнака. Чи ж не про те його рядки? «Слухай: Батьківщина свого сина кличе найпростішим, неповторним, вічним словом…»
ДВІ ЖІНКИ В ЙОГО ЖИТТІ
Його ненька і наречена мали однакове ім’я, отримане на честь Рівноапостольної княгині Київської. Матері, яка походила з давньої священницької родини Волошиновичів, Антонич іще в 2 класі подарував вірші на іменини.
Ольгу Олійник Антонич зустрів у 26 років. Дівчина-однодумиця мала вплив на його творчість і з часом стала нареченою, якій поет робив поетичні присвяти. Саме вона підготувала до друку посмертні збірки поета.
Написала й спогади про коханого, таланти якого не обмежувалися Словом. Антонич серйозно займався музикою, грав на скрипці, цікавився живописом і сам чудово малював. Від «чистого» мистецтва він на той час навернувся до наукових розвідок і журналістики, реагуючи на події доби. Займався перекладами і рецензіями. За короткий час підготував до друку чотири нові збірки поезій. Вершиною його творчості вважають «Зелену Євангелію», яка оспівує все живе.
Спробував себе й у мистецтвознавстві, редагуванні, малій прозі, почав писати роман, іще й лібрето до опери «Довбуш» (її мав створити композитор і диригент Антін Рудницький). Він поспішав жити й творити, наче передчуваючи, що життєвий шлях буде недовгим.
Неповні 28 років, обірвані запаленням легенів після апендициту, – як неймовірно мало для людини! А 8 років творчості – для поета, на очах якого місяць, «мов тюльпан, червоний», ставав «Карузо ночі», самотні клени схилялися, «читаючи весни буквар», а ранок – вінчав із коханою «браслетом сонця»? У віршах залишив свій неповторний світ, у якому панував душею, зізнаючись: «Іду в захопленні й нестямі, весни розспіваної князь».
Ольга ВОЛИНСКА.
