Андрій Отченаш: “Дякую тим, хто залишає перемогу в серці”

Я надто сильно люблю свій народ. І полюбив його ще більше, коли подорожував по світу, — була в мене така можливість. Зрозумів, наскільки в нас неймовірно прекрасний, на жаль, недооцінений самим собою народ. Наскільки ми дуже сильна нація, котра заслуговує на те, щоб мати свою державу, на те, щоб жити чудово. Й не просто на це заслуговує — мусимо бути провідною нацією Європи, як мінімум, упевнений в тому. І за це варто боротися. Тому мої думки щодо того, чому пішов воювати, чому добровільно, не змінюються. Навпаки — тільки підкріпилися. Звісно, зараз дуже важко. Важко й через те, що бачу в суспільстві оце тотальне, як у народі називають, зрадо…бство. Знаєте, люди дуже швидко «з’їли» ворожу пропаганду стосовно того, що не мусять воювати за чиновників, корупціонерів, ТЦК, дітей депутатів… Але ж, по-перше, діти депутатів теж є на фронті, і самі депутати є, і вже десятки загиблих з-поміж них. По-друге, не знаю жодну людину, — незалежно від того, чи це мобілізований військовослужбовець чи доброволець або ж контрактник, — хто б воював за владу, за корупцію, за ТЦК і т.ін. Зате знаю десятки тисяч хлопців, жінок, котрі перш за все воюють за свою родину, за себе, за своє майбутнє і за хороше майбутнє рідної держави. Однозначно, ми воюємо проти ворога і не воюємо проти росії як такої. Ми боремося за те, аби не стати росією. Звісно, в нас далеко не ідеальна країна (та й де у світі така є?!), зі своїми якимись підводними каменями, із високим рівнем корупції. Але це значно менший рівень корупції, рівень гнильності та жахливості життя, як у росії. І це потрібно розуміти. Тож якщо не хочемо стати росією, маємо боротися.

… Нам треба усвідомити той факт, що ми тепер як умовний Ізраїль: маємо дуже паршивого сусіда, і поки існує москва, будемо в стані війни — чи то холодної, чи то гарячої фази. Але давайте подивимося на той же Ізраїль чи Південну Корею, в яких схожі ситуації. А вони ж чудово розвиваються, люди там прекрасно живуть. Просто в них мілітаризоване суспільство, суспільство, яке розуміє, що війна може бути вже завтра. Тому насолоджуються життям сьогодні. Але їхня насолода життям — це, перш за все, готовність дати ворогу відсіч у будь-який момент. Ми теж маємо бути завжди напоготові.

Скажу жахливу і напевне не дуже толерантну річ, але, здається, найкращою мотивацією наразі для них може бути ракета, яка прилетить на їхнє місто. На жаль. Люди шукають собі виправдання, чому не підуть воювати: тому що те, тому що се… До того моменту, поки це «тому що» не влетить до їхнього будинку. А поки вони шукають це виправдання, росіяни продовжують нас убивати. Незалежно від того, хочуть ці люди боронити рідну землю чи ні, шукають собі виправдання чи не шукають, ворог далі наступає, знищує нашу країну, наших людей. Хочу наголосити, що до Дніпропетровської області залишилося два кілометри. Хочу нагадати, що путін оголосив нещодавно про створення «буферної зони безпеки» уздовж кордону з Україною. Тому, як на мене, кращої мотивації тут важко знайти, створити, вигадати. Та й вигадувати не потрібно, адже вона ось — перед очима.

Люди, котрі допомагають, донатять, підтримують, — це і є той ідеальний, реальний тил. У нашій країні надзвичайно потужно розвинене волонтерство. Тільки, знову ж таки, зараз саме на волонтерські рухи спрямована величезна кількість різних іпсо — про те, що там усе крадуть, що там усе погано і т. ін. Підриваючи, перш за все, не сам волонтерський фонд — підриваючи обороноздатність країни. Бо як військовослужбовець можу сказати, що добрих 40 відсотків усього необхідного, якщо не 60, а на початку повномасштабного вторгнення і 70–80 відсотків, ми отримували саме завдяки благодійній діяльності, саме завдяки українцям. Тобто це не просто якась там умовна база, умовна цифра, це те, що допомагало нам боронити нашу землю, відвойовувати її. Наприклад, скажу про харківський контрнаступ: 90 відсотків задіяних там дронів — це ті, на які нам допомогли зібрати гроші українці. Так що волонтерські рухи не просто потрібні, вони нас рятують.

Нам потрібно більше правди. Правди, яка буде зосереджена на чомусь позитивному. Так, у нас говорять правдиві речі, але чомусь переважно про негативне, про корупцію, наприклад. Але чомусь ми не чуємо правди про те, що, скажімо, наші хлопці мають одні з найкращих показників серед усіх воєн по тому, як самі виживають і як знищують ворога.

У нас насправді тисяча й одна причина бути задоволеними, як зараз іде фронт у пропорції до того, які ресурси та засоби маємо. Хоч би як це жахливо зараз звучить. Тобто з мінімальною кількістю особового складу, з мінімальною кількістю засобів, із великою протидією з боку російських іпсо, яке впливає на українське суспільство, коли українці дійсно перестають підтримувати українську армію, асоціюючи її з ТЦК, ми все одно знищуємо противника — не просто одиницями, а сотнями щодня. І про це потрібно говорити.

Потрібно говорити про те, що Сили оборони України швидко розвиваються, вдосконалюються. Навіть якщо порівняти те, що було буквально рік тому, і те, що є зараз, — то вже небо і земля. Потрібно говорити про певні переваги, які в нас є. А вони однозначно є, і достатньо відчутні. Тобто про це потрібно говорити. І також потрібно перш за все діяти, щось робити, аби наша ситуація покращувалася.

Завжди хотілося мріяти про перспективи, сподіватися, що рано чи пізно війна закінчиться й можна буде жити своє прекрасне цивільне життя, заробляти якісь гроші, хоч би як меркантильно це може прозвучати. Тому захотілося зробити хороший, якісний мерч одягу. Тим більше, з достатньо таким націоналістичним спрямуванням. Чому? Колись Роман Шухевич говорив дуже класну фразу: «Свій до свого по своє». Тобто ніхто не може зробити нашу країну кращою, окрім нас самих. Ніхто не може підняти економіку країни, крім нас самих. І можливо, якась там малесенька крапля в цілому океані буде і завдяки нам.

Усе пошиття, дизайн, друк, обгортки, патчі та наліпки спеціально виготовляємо в Україні. Все це і є ідея нашого бренду — українське для українців. Якісно, красиво, з ідеєю і любов’ю до наших найкращих покупців. Даємо можливість заробітку нашим прекрасним українцям. Це перше. І, звісно, мілітаризований напрямок. Тому що всі теми футболок стосуються зараз безпосередньо війни, адже це наша реальність.

Наша «Кара» — це не просто бренд одягу, канал чи комерція. Ми — це військово-патріотичний рух. Це синдикат людей, котрі прагнуть воювати за цю країну, жити в цій країні і розвивати її. І якщо бачите бійця з шевроном «Кара», це ознака того, що він знищив ворога, що він убиває за Україну. Бо він і є Україна.

Ідейну складову має і наш Ютуб канал «Кара». Адже бачу, яка зрада несеться звідусіль: ой, як же все погано, як же ж усе жахливо… І моя місія в цій ситуації — показати, що не все так жахливо, показати, як є насправді.

(Підписатися на канал можна за посиланням https://m.youtube.com › @Kara_Nebessna).

Широке питання, дуже. Найімовірніше, в нас будуть великі проблеми, пов’язані з асиміляцією військових. Потрібно усвідомлювати чітку зміну, яка відбувається в суспільстві. У 2022 році всі ми були котиками, воїнами, були найкращими, і суспільство називало нас Героями. Тому що ми боронили свою землю. Ми й тепер її боронимо. Та наразі вже чуємо, що суспільство «нас туди не посилало» або що ми «воюємо не так, як слід». Особисто мені це вже говорили.

І, власне, потрібно усвідомлювати ще один фактор. Уявіть собі ситуацію. Військова людина — це, перш за все, середньостатистичний українець. А не якийсь там умовний ідеальний чоловік із ідеальним характером, ідеальним мисленням. Ні. Сьогодні військо — це звичайний зріз населення. Там є чудові люди, є проблемні, умовно кажучи. Немає в Силах оборони України ідеальних кіборгів, котиків і так далі. Тому що ми, перш за все, люди. Тому потрібно також розуміти, що після Перемоги люди, котрі боронили свою землю, знищували ворога й отримували за свою працю сто і плюс тисяч гривень, повертаючись в цивільне життя після трьох, чотирьох років і більше — ми не знаємо, скільки ще триватиме ця війна, — змушені будуть шукати роботу й асимільовуватися. Знайти таку зарплатню в мирному житті буде дуже важко. Тому однією із можливих проблем після війни буде нагадування про 90-ті. Але. Саме тому, аби цього не трапилося і в суспільстві не думали, що військові погані й готують якісь там 90-ті, власне, саме в руках цивільних майбутнє наразі. Тому що саме вони мають призвичаюватися, адаптуватися до військових, а не навпаки. Цивільні мусять допомогти військовим асимілюватися. Найкращим методом є, перш за все, те, що відбувалося, скажімо, в США, Ізраїлі, — різні соціальні допомоги, підтримки і вигоди. Військові мусять мати реальні переваги в суспільстві. Умовний цивільний Андрій Отченаш повинен мати менше прав і можливостей, ніж звичайний військовий Андрій Отченаш, котрий кілька років свого життя віддав захисту України. Тому що між ними дійсно є різниця. Бо поки цивільний Андрій Отченаш спокійно жив своє життя, працював, не відчував небезпеки й не був поранений, то військовий Андрій Отченаш отримав кілька поранень, і щоразу, виїжджаючи на позиції, мав неймовірний стрес. І не мав ніякої свободи, тому що армія — це перш за все обов’язок, а не право.

На жаль, велика кількість військових після війни стикнеться з усіма хворобами, які є. Я теж уже звертався до лікарів, мав певні проблеми після поранення, і розумію, що наслідки війни є і будуть достатньо відчутними. Це теж потрібно усвідомлювати.

Ще одне, дуже важливе. Потрібно виховувати в суспільстві й поняття героїзації. Виховувати поняття поваги до чину. От є ж люди, які зробили свій чин. А є ті, котрі в той період часу займалися іншими справами, незалежно від того, корисними чи не корисними, але іншими, розумієте. І ті, хто робив свій важливий військовий чин, мають відчувати свою не те що перевагу, — не знаю, як це правильно сказати… найперше повагу до самих себе, до свого чину, до свого рішення бути в лавах захисників України.

Принаймні я робитиму все, аби вона стала країною моєї уяви, але мені дуже важко її зараз описати. В нас є приклади прекрасних країн, які, перебуваючи у війні, показують хороші результати. І моя ціль — зробити нашу Україну ще навіть кращою. Упевнений, що це не просто якась там мрія хворобливого ідеаліста, а реальність. Реальність, якої можемо досягнути, яку виборюємо сьогодні. Я вдячний тим, хто залишає Перемогу в серці. Як явище, як стимул. Бо той, хто програв серцем, програє битву, навіть з найкращими командирами і екіпіруванням.