Андрій Любка: «Моя волонтерська історія закінчиться після перемоги»

Письменництво – то мій улюблений фах. Та чи міг би тепер сконцентруватися на ньому і наскільки це нині життєво необхідно? Інша річ, автомобілі, які конче потрібні на фронті, завдяки яким, наприклад, під час мінометного обстрілу певного сектора люди можуть швидко виїхати і врятувати життя, вивезти поранених, або навпаки — підвезти собі боєкомплекти та продовжити бій. Це, власне кажучи, ота різниця, коли говоримо про троянди й виноград — красиве та корисне. То тепер займаюся цим «виноградом».

Так, можна було писати якісь тексти, виступати за кордоном, продовжувати в той чи інший спосіб активне творче життя, присвятивши його вже війні. Але для мене з її перших днів було дуже важливим і помічним у психологічному сенсі робити щось саме руками. Тому, наприклад, увесь торішній березень вантажив вагони з гуманітарною допомогою. Пізніше почав займатися автомобілями. Не розумію, чому саме ними, адже мене, філолога за фахом, вони досі не цікавили. Але так склалися потреби. І саме відчуття фізичності, практичності, конкретності цієї допомоги, а не просто написаний віршик, що надихає людей продовжувати боротьбу, — нове для мене, і воно насправді класне.

Значною мірою, це й справді інша людина, ще й виснажена, згорьована. Адже багатьох тих, із котрими ще недавно бачився, передавав їм автомобілі, на жаль, уже немає серед живих. Це таке пережиття. Бо йдеться про дуже цінних людей для суспільства. Про добровольців, про суспільно активних, справді патріотичних. І дуже боляче бачити (я живу в Ужгороді) такий абсолютно інший, протилежний край від війни. Місто, в якому можна відчути присмак мирного життя, навіть безтурботного, сказав би. (Хоча тут теж чи не кожна сім’я має когось на фронті, в армії). Оцей розрив між реальністю найзахіднішого обласного центру і фронту дуже великий і болючий. Бо йдуть найкращі, а люди, яким байдуже, які не достойні смерті тих, хто за них гине, продовжують жити собі звичним життям, розважатися…

Безумовно, цей понад рік війни не просто зістарів мене емоційно, не просто випалив, але й наклав травму, з якою вже доведеться жити всі свої наступні роки. Можливо, колись удасться те, що зараз переживаємо, виписати в якомусь тексті. Можливо, напишу роман, і він буде для мене певним психотерапевтичним помічником. А як батько маленької дитини хочу, аби те, що переживаємо нині, було драмою тільки нашого покоління. Аби не передали ми цю війну нашим дітям.

Вона є для мене не просто страшною, кровопролитною. Вона є для мене дуже глибоко абсурдною та помилковою у своїй суті. Оте невидяче око приймало таке рішення з абсолютно хибних розрахунків, міркувань і якихось своїх ідеологем про те, що України немає, немає українців. Й оця хибність є страшною. Ми опинилися всередині великою помилки. Будь-яка війна жахлива, але ця стане в історії прикладом того, чим є неспровокована агресія і яку ціну за неї доводиться платити.

Думаю, є секрет такого літературного бекграунду, літературного хисту. Тому що намагаюся з нашої повсякденної рутинної роботи творити щось на кшталт маленького оповідання. Показую оцю всю структуру як сюжет, як фабулу певну: от у нас є така потреба — давайте об’єднаємося і купимо автомобіль. І з тих усіх маленьких етапів: як він їде з-за кордону, з Англії, наприклад, в Україну, як ми починаємо його ремонтувати, фарбуємо в захисний колір, як потім рушаємо через усю Україну на схід і десь на передку передаємо його конкретним бійцям; і на кожному етапі є ж багато людей навколо — з цього всього й створюється така закрита сюжетна лінія про те, як це робимо. І таких маленьких оповідань написав уже 162, купивши стільки ж автомобілів. (На 27 червня авто вже було 166! – Авт.).

Із другого боку, вже порівнюючи з іншими волонтерськими ініціативами, бачу: на мою користь грає те, що не створив ніякого фонду. От немає Фонду Андрія Любки.

Плюс є ще така штука: намагаюся переконувати тих, хто передає гроші, робити це публічно. Бо це – не самопіар, як хтось може сказати. Це — приклад для інших.

Зустрів в Ужгороді чоловіка. «Привіт! Ти мене впізнаєш? — каже. — Я Сергій. Минулого літа у селі під Слов’янськом ти передав нам Nissan Pathfinder». Чесно кажучи, я його не впізнав. Таких ситуацій було багато. Та ще коли людина не у військовій формі, без бороди. Розповів, що після важкого поранення тепер тут, на реабілітації, і от хоче передати мені гроші, щоби я купував автомобілі для наступних підрозділів. І дав мені в руки 20 тисяч гривень. Це було дуже зворушливо. А ще треба розуміти, що 99 відсотків людей, яким переганяємо машини, бачимо вперше, саме в момент передачі. І багато хто з них теж не вірить, що може бути так: хтось приїде і просто віддасть автомобіль, який коштує 200 тисяч гривень. А вже після того дуже часто отримую внески від самих військових. Особливо активно вони донейтять, як їм зарплату виплачують.

Ми от багато говоримо про підтримку та допомогу США, колективного Заходу. Й дуже рідко говоримо, скільки підтримки та мільярдів надала нашим Збройним Силам українська нація. Про те, скільки українці, віддаючи свої гроші на армію, інвестували в це спільне благо — нашу Перемогу. Для мене одним із факторів нормального здорового суспільства є саме турбота про спільне благо. Коли ми один одному довіряємо і можемо об’єднатися, щоб зробити життя кращим — спільне, не просто своє. Не паркан навколо свого обійстя зробити і жити в якійсь відгородженій реальності, а й подбати, щоб вулиця була гарна, щоби в під’їзді світло та чисто було. Це — спільне благо. До цього досвіду ми, значною мірою, долучилися, створивши по всій країні навколо себе такі мережі, яких раніше не було.

Мені особливо приємно, що це — «Порадниця» (дідусь пана Андрія був багаторічним передплатником нашої газети – Авт.), і що життя зайшло на таке коло й повернулося через стільки років. І що, бачте, є щось стабільне, ви пережили всі кризи в країні. Адже дата заснування вашого бренду свідчить про стабільність, про те, що це була не просто хороша, а ще й потрібна суспільству ідея. Тому дуже вболіваю за вас і сподіваюся, що багато ще років залишатиметеся однією із наймасовіших газет, яку люблять і поважають читачі.