Зо дві сотні ролей… У театрі, в кіно. Сотні яскравих образів, помножених на потужну акторську харизму. Однаково виразних — чи то головні, чи то другого плану, епізодичні.
Щасливу акторську долю молодому акторові Богдану Ступці колись напророчив Іван Миколайчук, з котрим зіграв у культовому фільмі «Білий птах з чорною ознакою».
А вже до того у виставах львівського Театру імені Марії Заньковецької був задіяний у знакових ролях. Загалом ким лишень не довелося йому побувати за своє довге творче життя на сцені цього та столичного Театру імені Івана Франка й на екрані кіно: грав гетьманів — Івана Брюховецького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу; Тараса Бульбу, короля Ліра, царя Едіпа, Зігмунда Фрейда, Фауста, Мефістофеля, Дон-Жуана…
Із роками його вроджений талант розквітав, завойовуючи мільйони прихильників, досягши особливого звучання у зрілому віці. Шанованого тут, в Україні, роботу актора театру та кіно високо оцінила й світова кіноспільнота, вручивши Богданові Ступці престижну нагороду III Римського міжнародного кінофестивалю за найкращу чоловічу роль в україно-польському фільмі режисера Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні» (2008 рік). Приймаючи нагороду, Богдан Сильвестрович сказав: «Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в цілому світі. Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому».
Він був на сцені майже до останніх своїх днів. Попри тяжку хворобу, що так і не відступила й занадто рано перервала його життєвий та творчий політ.
Актор любив людей, спілкування, театр, кіно, любив життя і закликав нас усіх навчитися його любити. Хоч би де був його службовий кабінет — у Театрі імені Франка, яким керував понад 10 років, у Міністерстві культури, очільником якого працював певний час, його двері завжди були відчинені для людей, котрі йшли і йшли до нього, кожен зі своїм.
Сьогодні, 27 серпня, в день народження народного артиста УРСР, СРСР, лауреата Шевченківської премії, Героя України Богдана Ступки згадуємо про нього, зустрівшись напередодні з його єдиним сином, народним артистом України, провідним актором Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Остапом Ступкою.
ПРО ПАМ’ЯТЬ
Люди не перестають згадувати про нього. Але це треба й підтримувати постійно: спогади, вечори пам’яті, присвяти різного ґатунку, жанру. От як це зробили зокрема й до 75-річчя Богдана Ступки: організували ретроспективу його фільмів у кінотеатрі «Київ», відкрили виставку «Я — Богдан» у міжнародному аеропорту «Бориспіль», «Укрпошта» ввела в обіг художню поштову марку, присвячену йому, Національний банк України випустив пам’ятну монету. Не за горами й 80-річчя, у 2021 році, тож будемо вже до цієї дати готуватися. Навіть газету випустили — такий собі «Бодьопис», у гумористичному стилі, де зібрано спогади про батька, його різні історії, анекдоти.
Такі речі неодмінно маємо робити стосовно постатей, котрі відходять, аби не перетворюватися на суспільство короткої пам’яті. Бо такий грішок у нас є.
ПРО БАТЬКОВУ НАУКУ
Найперше, він навчив мене ставленню до людей, до професії. Навчив багатьом професійним речам, що мають бути обов’язковими для актора. Навчив отому ставленню до суспільства, в якому живеш і працюєш. Адже театр — то наче маленька копія нашої країни. Й усі ці речі взаємопов’язані і є доволі цінними. Важливо їх у собі культивувати, продовжувати, зберегти.
Батько навіть не знав, що вступаю до театрального. Це була моя ідея, таємна. Потім уже дізнався про мій вибір.
Коли я провчився півроку в інституті, батько взимку прийшов на залік. Це були етюди на задану тему — «У світі тварин». Ми ж, звісно, як і всі першокурсники, зображували звірів. Нам із Володимиром Чигляєвим, котрий зараз працює в Молодому театрі, випало грати мавп. Ми поїхали до зоопарку, аби підгледіти, як ті поводяться. Це дуже вигідна тварина для показу: яскрава, активна, характерна — як, власне, і людина. Володя робив характер веселої мавпи, а я — сумної. Своїм дуетом ми довели всіх присутніх до сміху крізь сльози. Було чудово. Батько сміявся голосніше від усіх — я це зауважив. Після заліку підійшов до мене й сказав, що все-таки з мене будуть люди. Чого я, чесно кажучи, не очікував, і що додало мені сил, наснаги, терпіння, мотивації — усього того, що потрібно для досягнення мети в цій професії.
ПРО ЗНАКОВІ РОЛІ СТУПКИ-СТАРШОГО
Він сам говорив, що є кілька таких ролей. Звісно ж, це вистави «Украдене щастя», де грав Миколу Задорожнього, «Дядя Ваня» — Войницького і «Тев’є-Тевель» — Тев’є. А в кіно, звісно ж, Орест Дзвонар («Білий птах із чорною ознакою»). Хоча попервах режисер Юрій Іллєнко запросив його на проби в епізодичній ролі, а згодом несподівано Ступку затверджують на головну роль Ореста замість Івана Миколайчука. Начебто партійне керівництво було проти, аби той грав бандерівця.
Після виходу фільму наступного ранку, як кажуть, Богдан Ступка прокинувся знаменитим на весь Радянський Союз. Знакова роль, що дала початок його кінокар’єрі, стала шаленим поштовхом уперед. І в подальшому ролі гарні й сильні були. Були й головні, й епізодичні. Але для батька кожна ставала важливою. Картини «Тарас Бульба», «Водій для Віри», я вважаю, теж були його знаковими роботами. Він завжди грав без дублера, всі трюки сам виконував. А на зйомках «Тараса Бульби», згадував, що ледве не згорів заживо, адже там його по-справжньому спалювали на вогнищі. Цілував землю, коли зйомки закінчилися.
ПРО СУМНІВИ І НАВЧАННЯ
Він завжди сумнівався, завжди вчився. Одного разу, будучи у своїх справах у Петербурзі, я навідався до батька, котрий знімався там в історичному детективі «18–14», грав директора ліцею Малиновського (прем’єра відбулася у 2007 році). Це пора ліцеїстів Пушкіна, Кюхельбекера, Горчакова та інших із тодішньої плеяди. Зйомки відбувалися в Малому оперному театрі, й батько саме був на знімальному майданчику, в кадрі. Перший дубль зняли, і він, наче маленька дитина, підбігає до режисера, запитує, чи все було нормально, чи правильно він зробив, чи вдало відреагував. І у мене сяйнула думка, що людина — байдуже якої вона професії, актор чи не актор, ніколи не мусить припиняти вчитися.
ПРО ХАРАКТЕР
Він був різним. Найперше скажу, дуже любив свою дружину, і не раз, відповідаючи на запитання, говорив, що жінка має бути такою, як його дружина, аби йому сподобатися. Вони познайомилися, щойно повернувся з армії, а мама, молода балерина, приїхала з Баку. Батько нерідко згадував, як щодня навідувалася до нього в лікарню, коли він потрапив туди із застудженим лицьовим нервом. Веселив її, розважав. Він це вмів. Перед його харизмою мало хто міг устояти.
Хоча не можу сказати, що батько мав простий характер. А з іншого боку, чому непересічні особистості повинні мати простий характер? Тому він був добрим і жорстким, лагідним і вимогливим. То ціла палітра — рис характеру, прояву почуттів, емоцій…
ПРО НАЙЯСКРАВІШИЙ СПОГАД ДИТИНСТВА
Коли ще жили у Львові, батько взяв мене на зйомки. Зупинилися в Києві, а на зйомки їздили до Фастова. І от якось у перерві батько просто в костюмі сів у великий порожній ящик для реквізиту й заснув. А спати він міг у будь-якій ситуації і будь-де: в літаку, машині, автобусі. Я теж присів біля нього на бильцях, ноги — всередині ящика, та й дивлюся собі на знімальний майданчик, а батько спить. Так нас хтось і зазнімкував. Ця фотографія є однією з моїх найулюбленіших. Як і сам цей спогад. Чомусь саме той період дуже яскраво пам’ятаю. Та й сам тоді в одному епізоді знявся.
ПРО БОРОТЬБУ ЗА ЖИТТЯ
Півтора року боровся. Й наче після операції в Німеччині відступила тяжка хвороба, почав мріяти про роботу, хотів вийти на рідну франківську сцену. (До цього вже 2 роки в кіно не знімався). Навіть ще будучи в лікарні, почав репетирувати свою роль у виставі «Чайка», де мав зіграти разом з онуком Дмитром. Батько дуже хотів, аби той, як і свого часу він сам, і я, зіграв Треплева, щоб продовжилася ця сімейна традиція. Та не судилося… А він мав грати Соріна, придумавши, що той має хворі ноги і тому сидить у візку. Було, зізнався моїй мамі: «Я вже так стомився, що хочу вже помовчати в якій-небудь ролі». Останніми його словами, як розповідали потім медики, були «мама» і «чайка». А «чайка» у перекладі з грецької — ще й «Лариса» означає, як мою маму звати…
ПОРАДА
Нам, українцям, треба об’єднуватися. Адже насправді наше суспільство дуже розрізнене. Такою порадою, упевнений, була б і батькова. Бо понад усе любив Україну, вболівав за неї.
Повну версію інтерв’ю з Остапом Ступкою можна вже прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 22 серпня цього року.
Автор та керівник проекту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
