Хтозна, можливо, для цього чоловіка День журналіста, що відзначається в Україні 6 червня, теж був би професійним святом, якби він продовжив розпочату після закінчення університету журналістську кар’єру. Та, на щастя для нас, його прихильних читачів, на славу України, письменництво перемогло. Й країна має сьогодні одного з найвідоміших, найбільш тиражних сучасних письменників, батька українського бестселера, як схильні його називати літературні критики. Поява його романів (а їх має вже понад десяток), скажімо, таких, як «Чорний Ворон», виходить далеко за межі літературного процесу, спричиняючи резонанс у суспільстві, а кожна презентація стає велелюдним зібранням.
Твори українського автора читають і в багатьох країнах, адже перекладені англійською, шведською, португальською, словацькою, болгарською, вірменською, російською мовами.
В 2011 році він відмовився від присудженої Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Натомість того ж року авторові «Чорного Ворона» була вручена народна Шевченківська премія «Золотий Бабай», уперше в історії України.
Василь Шкляр, український письменник, володар багатьох вітчизняних та міжнародних премій, побував на порадницькій гостині. Про що говорили?
ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ПОЗИЦІЮ І ДУМКУ ПРО СЕБЕ
Мені здається, люди лукавлять, коли кажуть, начебто їм байдуже, що про них говорять. Тих, хто так каже, мабуть, чужі думки зачіпають найдужче. Особливо ж якщо ти письменник і працюєш щонайменше для сотень тисяч читачів, то саме від їхнього ставлення до тебе залежить твій успіх. Якщо ж говорити власне про громадянську позицію, то в нашому ментально строкатому суспільстві треба бути готовим не лише до різких критичних зауважень, а й до брутальних образ. Широкі можливості для цього дає, наприклад, фейсбук, де кожен ховрашок вважає себе агрономом. Особисто я у своїх публічних висловлюваннях часто вдаюся до непопулярних думок. Скажімо, щодо Криму, Донбасу. Я кажу те, чого не наважиться сказати жоден політик, навіть якщо він думає так само. І не всі розуміють, що я насамперед ставлю перед суспільством гострі, незручні запитання, а не відповідаю на них. Моє завдання — будити думку, а не розжовувати банальні речі про те, що Крим наш і що ми не віддамо жодної крихти своєї землі. Й оскільки у процесі таких дискусій, як, до речі, і в творчості, я нажив собі чимало опонентів, то мусив навчитися одній дуже корисній штуці. Кожен камінь, кинутий у мене, не ігнорую, не ухиляюся від нього. Я цей камінь ловлю і вивищую ним свій п’єдестал.
На щастя, ніколи себе не ламав, бо завжди був собою. Ще в дитинстві та в шкільні роки дістав адекватне виховання, знав, хто я є, якого роду й народу. Я ж із Шевченкового, гайдамацького й повстанського краю. Мені поталанило, що в моєму роду всі мали глибоке почуття людської, а отже, і національної гідності. Я дуже шаную людей, які тривалий час не мали такого оточення і прийшли до українства в більш пізньому віці. Знаю, що «перезавантажити» себе на свідомого українця психологічно не так просто, особливо в мовному режимі, та ще й у зросійщеному середовищі, але багатьом це вдається. Можете собі уявити, яке то щастя для письменника, коли до нього підходять хлопці з Донецька чи Києва і кажуть, що прочитавши роман «Чорний Ворон», вони перейшли на українську мову.
ПРО КАТАСТРОФИ І МЕТУ
Я не люблю проповідників апокаліпсису. Ви помітили, що у нас перед кожними виборами політики, та й не тільки вони, лякають українців, що на карту поставлено незалежність нашої держави. Якщо вони не залишаться при владі, то настане заледве не кінець світу. Так, у нашій історії знайдемо багато помилок, коли через різні обставини ми потрапляли, здавалося б, у цілковиту безвихідь. Але кращі із кращих боролися до кінця, будучи впевненими, що навіть на їхніх могилах проросте українська мета. Я не закликаю до пасивного споглядання за тим, що діється навколо. Навпаки, переконаний, що все залежить тільки від нас, що ми самі повинні змінювати цей світ під себе. Із кожного глухого кута є вихід. Якщо говорити про приватне життя, то був у мене один драматичний момент. Я потрапив до реанімації з невеликими шансами вижити. Тоді попросив дружину принести мені папір та ручку і з останніх сил сів за новий роман. Бог поставився з розумінням до мого зухвалого наміру, побачив, що я ще не завершив свої земні справи, і допоміг впоратися з недугою.
ПРО МАРКЕРИ СПРАВЖНЬОГО УКРАЇНЦЯ
Не люблю пафосу, хай кожен сам визначає свої критерії приналежності до української спільноти. Любов до Батьківщини не мусить бути силуваною чи вишколеною, вона має бути непомітною. Це як нормальна температура тіла. В ідеалі люди взагалі не повинні говорити про патріотизм. Інша річ, що це поняття постійно актуалізується в українських реаліях, особливо в час війни.
ПРО ЕКРАНІЗАЦІЮ «ЧОРНОГО ВОРОНА»
Це була не лише моя ідея, такого фільму вимагали насамперед читачі, було навіть розпочато збір коштів на екранізацію. Перший внесок, до речі, надійшов з Донбасу від чоловіка з російським прізвищем. За цей проект бралося багато відомих людей, але зрушити його не вдавалося. Адже роман мав не лише палких прихильників, але й впливових опонентів. До того ж, кіно потребує великих коштів. Та врешті-решт фільм знято. На мій погляд, це дуже добра професійна робота. Письменники рідко бувають задоволені екранізацією своїх творів, адже сценаристи і режисери ріжуть їх по живому, роман ніколи не вміщається у фільм. Але я радий, що буде велике кіно про Холодний Яр, і для тих, хто мало читає, це теж буде відкриттям.
ПРО КОРИСТЬ ЧИТАННЯ
Про користь читання найкраще сказала п’ятирічна дівчинка під час журналістського опитування на вулиці. На запитання: «Для чого люди читають книжки?» ця дитина, замислившись, відповіла: «Для того, щоб не бути дурними». Пишучи будь-який твір, я ніколи нікого не збираюся виховувати. Я пишу те, що мені цікаво, що глибоко хвилює, а потім радію, що читач бере це близько до серця. Не раз доводилося чути: «Ви перевернули мою свідомість», «Ви зробили з мене українця»… Мені важко говорити про перспективу паперової книжки, але я знаю, що її не замінить ніщо. Значення книжки містичне. Шурхіт перегорнутої сторінки — це, дійсно, вже магія.
ПОРАДА
Якось я запитав в одного розумного успішного хлопця з Донецька, як він виріс таким свідомим українцем у зросійщеному пролетарському середовищі. Він відповів: «Мій батько працював у шахті. І коли після получки всі шахтарі бігли купувати горілку, він ішов до книгарні й купував книжки». У цій відповіді — моя порада.
Повну версію ПОРАДНИЦЬКОЇ ГОСТИНИ З ВАСИЛЕМ ШКЛЯРЕМ можна прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 6 червня 2019 року.
Автора та керівник проекту
Тетяна Власюк,
головний редактор газети «Порадниця».
