Для багатьох українців у 2014 році життя поділилося на до і після. Й у кожного свідомого громадянина з’явився власний фронт – для когось він розпочався на Майдані, а згодом продовжувався у війську, де захищали й захищають свою країну від ворога, хтось відкрив благодійницький, волонтерський фронт, інші тримають культурну, мистецьку оборону. За ці роки багато хто з жінок змінили цивільний одяг на військовий, елегантні сукні й підбори – на спортивне вбрання та кросівки.
Як і ця красива, розкішна жінка. Коли вперше прийшла до госпіталю провідати, підтримати поранених, уже не змогла не повертатися туди знову, день у день, фактично відмовившись від свого світського життя. Когось такі зміни вразили, хтось не вірив, що це надовго, мовляв, попіариться, як багато хто, та й набридне. Але ось уже чотири з половиною роки у Центральному клінічному військовому госпіталі в Києві триває її волонтерська історія, сторінки якої щедро списані добрими справами, подяками наших воїнів, їхніх рідних за небайдуже серце, за жертовність, за щирість. Для них вона стала ангелом-охоронцем, а скількох людей об’єднала довкола благородної справи – допомоги, підтримки тих, хто лікує отримані на війні рани.
Для неї волонтерство – стан душі, радість від того, що можеш бути комусь потрібною, а відтак – і щасливою. У неї можна повчитися справжній любові, вірі в свою країну.
Так зійшлися у грудневі дні ці два свята, коли вшановуємо війська – волонтерське і ЗбройнІ силИ України, долі яких тісно переплелися, зріднилися за останні роки.
Й наша розмова напередодні з Наталею Юсуповою, волонтеркою, громадською діячкою, бізнесвумен, звісно, була переважно про це.
ПРО СПРАВЖНІЙ ПАТРІОТИЗМ
Найголовніше – вчинки людини. А то зараз модно вдягнути вишиванку й бити себе в груди – погляньте, який я патріот, ще й українською розмовляю! При тому навряд чи хто з таких знає дорогу до госпіталю, до тих, хто допомагає на фронті чи деінде. А в Інтернеті такі всі розумні, поради роздають. То це патріотизм?
Для мене найголовніші риси патріота, громадянина під час війни – жертовність найперше: своїм часом і коштами, можливостями, любов’ю – та всім! А ще неодмінно – віра в Україну. Без неї, без любові до своєї землі ніяк.
ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Розумію, що наша влада не ідеальна, стільки проколів допущено за ці роки, люди перестали вірити в багато що. Але тепер нам конче потрібно бути разом. Хоч би ким мене називали – порохоботом тощо, але не можу по-іншому. Ті, хто мають велику кількість підписників у соцмережах, кого читають, передруковують, запрошують на телебачення, повинні відповідати за свої слова.
ПРО ВОЇНІВ
За ці роки не чула, аби хто пошкодував, що пішов на фронт. Навпаки, казали, що якби все повернути – знову були б там. Ці мужні, сильні люди надихають.
…Неймовірні! Такими потрібно не просто гордитися – їх треба щодня показувати по телевізору, цитувати, вчитися у них. Це прості, скромні люди. Вони йдуть на фронт, ризикують життям, витягають побратимів з-під вогню, захищають Батьківщину! Хлопчаки, котрі тільки-но закінчили школу, а такий бойовий дух! Ось вони – справжні патріоти. Наша Україна виростила таких синів.
ПРО МІСІЮ, ВОЛОНТЕРСТВО І ПІАР
Насправді волонтерство – це стан душі, місія. Мені багато хто каже, навіть мама: «Мабуть, така твоя місія». Напевне, так і є. У кожного своє призначення у житті. Я приходжу в госпіталь з усією душею. І, напевне, хлопці це відчувають. Я їх поважаю, люблю всім серцем, намагаюся допомогти.
…Я не вважаю це геройством – це мій вибір. Але тим, хто закидає щодо піару, сидячи вдома, відповідаю: «Я – волонтер для наших воїнів, і лише вони можуть оцінити мою допомогу». Від того «піару» у хлопців з’являються продукти, речі, все інше необхідне. Якщо так будете «піаритися» щодня – ласкаво просимо.
…Та завжди кажу: навіть коли всі перестануть допомагати госпіталю (бо багато хто кричить, що тим має займатися держава, а не волонтери), на смачну їжу, на йогурти, на одяг для наших хлопців у мене вистачить грошей. Їх треба підтримувати! Ну, а грошей ніколи багато не буває, завжди на щось не вистачає. Ось, кажуть, ви ж багата, навіщо свою картку виставляєте в соцмережах? Бо люди просять, хочуть допомагати. Впевнені, нічого не пропаде.
…Поки в країні триває війна, постійно буду в госпіталі.
ПРО ПРОЩЕННЯ
Ну, як мовиться, простити можна, а забути – ні. А як це розмежувати? Й хіба таке можна забути?! Важко це. Бо й досі хлопці помирають від ран, поранень, хвороб. Наша невтомна бджілочка Вірочка Тимошенко щоразу так ридає, що в мене серце розривається. Вона багато допомагає, часто спілкується з воїнами. Вони їй телефонують, діляться сумними новинами. А такі люди йдуть! Як це забути?
ПРО НАГОРОДИ
Мені одна людина сказала: «Якщо у вас немає орденів, значить, не заслужили». Та вважаю, що жоден волонтер не повинен приймати їх, бо волонтерством займалися тисячі людей. Якщо нагороджувати, то всіх! Я відмовилася від ордену княгині Ольги – як можу прийняти його, коли навіть не у всіх хлопців, котрі воювали, ризикували життям, є нагороди?! За що мені орден?
ПОРАДА
Не хочу говорити гучні слова. Виголошувати лозунги – то пріоритет політиків чи людей, які хочуть ними стати. Я б побажала людям вірити в свою країну, любити її. А це значить і допомагати одне одному, і поважати, і добрі справи робити. Навіть якщо вам скажуть, що це піар – не звертайте уваги. Кожен неодмінно повинен віддавати частинку свого серця ближньому. Напевне, в цьому також місія людини на цій землі. Треба вірити в свою країну й обов’язково підкріплювати цю віру добрими вчинками. А ще – жити позитивними емоціями. Хоч би що відбувалося, слідом за поганим завжди приходить хороше.
Повну версію порадницької гостини можна вже прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 5 грудня 2018 року.
Скорочену відеоверсію також уже можна переглянути на нашому ютуб-каналі за цим посиланням https://youtu.be/jFJmq4EhiH4.
Автор та ведуча проекту
Тетяна Власюк.
