«Пізні діти – ранні сироти», – казали раніше в народі. Однак нині з різних причин пізно народжувати не бояться. Хтось тривалий час не може зачати дитину, хтось свідомо чекає, поки міцно стане на ноги чи поживе для себе. Словом, причини різні. А хтось, може, вже виростив одну або дві дитини й відчув, що вистачить сил та любові, аби дати життя ще одній, і це прекрасно.
Кажуть, що пізніх дітей сприймають по-іншому. Це справді так. Замолоду весь час кудись поспішаєш і полегшено зітхаєш, коли малюка забирають до себе на певний час бабусі й дідусі або він нарешті йде у дитсадок. А з роками розумієш: не треба нікуди поспішати, адже те, що відбувається, ніколи не повернеться. Тому вже не чекаєш нетерпляче, коли малюк засне, а лежиш поруч із ним і спостерігаєш, як поволі заплющуються оченята. А коли тобі кажуть: «Та годі вже його присипляти, хай сам засинає», – лише всміхаєшся, бо тільки ти розумієш, яке це щастя. А коли він прокидається і всміхається до тебе, цілуєш його щічки, носик і вдихаєш-вдихаєш цей найрідніший аромат. Ти не можеш пояснити, як пахне дитяча маківка, але впізнаєш цей запах серед тисячі інших. Ти простягаєш йому палець, смієшся, коли дитя хапає його чіпкими рученятами, і задоволено кажеш: «Он який ти у мене міцний!» Ти лоскочеш ніжну шкіру животика, а він сміється. Ти готова годинами носити його на руках і відчувати тепло маленького тільця.
Потім малюк підростає… Перший зубчик, перші кроки, перше слово! Ти терпляче бавишся з ним, читаєш книжечки чи годинами спостерігаєш, як він зосереджено бавиться, пізнає світ. Уважно вислуховуєш дитячі фантазії. Розумієш, яке це щастя – просто тримати його долоньку і крокувати кудись разом. А коли він уважно дивиться мультик, мимоволі намагаєшся його торкнутися. Навіть фруктове пюре чи суп на оббивці нового дивана сприймаєш, як веселі пустощі. А коли тобі з осудом кажуть: «Балуєш!» – відповідаєш: «Ні, просто люблю». Попри цю шалену любов, ти стаєш мудрішою. І коли малюк тягне до рота пісок, уже не панікуєш, як колись із першою дитиною, а розважливо кажеш: «Дитина має з’їсти свої два пуди бруду», і коли вкотре забиває коліно, мудро зауважуєш: «Без цього ще ніхто не виріс».
Якщо з першою дитиною, народженою в більш молодому віці, ти зуміла оцінити, яке це щастя, то наважуєшся народити знову – і знову відчути його, але значно глибше. Ти радієш, що малюки ростуть, але водночас жалкуєш, що вони більше ніколи не будуть такими, як рік-два тому. І залишаться лише бирочки з пологового будинку, які ревно зберігаєш, пасмо волосся, перша сорочечка, фотографії й численні спогади. Ти розумієш (і від того трохи сумно), що в майбутньому вони дедалі менше тебе потребуватимуть. А поки насолоджуєшся кожною хвилиною.
Не бійтеся пізнього батьківства. Немарно кажуть: коли народжується дитина, з дому тікають спокій, порядок, сон та гроші, але натомість оселяється щастя. Хіба воно не варте того?
Ганна КИЇВСЬКА.