Із маленьким селом Іржавець на Чернігівщині пов’язані обидві гілки родоводу велетів української культури XX ст. братів Ревуцьких мистецтвознавця, фольклориста Дмитра та композитора Левка. Засновником династії вважали запорозького козака Петра Ревуху з кошу гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного. Серед його нащадків 5 поколінь Ревуцьких, священиків тамтешнього собору, які принципово відмовилися читати «анафему» І.Мазепи. Коли навесні 1843-го село відвідав Тарас Шевченко, дід композитора правив там храмову службу.
Батьки композитора познайомилися під час створення сільської школи. Музикування і спів у вільний час були улюбленим заняттям молодої родини, один із принципів якої полягав у «доброзвичності» як звички дарувати добро людям, котру брати Ревуцькі пронесли крізь усе життя.
Левко народився 20 лютого 1889-го. Уже в 4 роки точно інтонував і вгадував на слух ноти, за що його прозвали «Камертоном», а з 5-ти сам грав простенькі п’єси. Навчаючись зі старшим братом у Прилуцькій гімназії, відкрив для себе Шевченків «Кобзар» і музику Миколи Лисенка, до якого за кілька років старший брат на прохання матері привів тоді вже київського гімназиста Левка.
Музика була з ним за всіх обставин. 1919-го мистецький виступ брата навіть урятував Левка від розстрілу за «непролетарське походження». За кілька років «революційна влада» Іржавця відібрала батьківську хату, завдавши неймовірного душевного болю. Викладав у столичному Музично-драматичному інституті, обробляв українські народні пісні. Доба Українського Відродження початку XX ст. стала його зоряним часом. За плечима музичні школа, училище, консерваторія. Рекомендували «перебиратися до Москви», та прагнув визнання в Україні, свідченням якого став авторський концерт із нагоди 40-річчя від дня народження. Все налагоджується, але хвиля українізації минає, вже за 3 роки брати Ревуцькі знову «в центрі уваги», їм навіть радять позбутися «українських вусів» (з якими композитор ніколи так і не розстався). У часи страшних репресій 30-х років творчу бригаду, у складі якої був Левко Миколайович, захистила від арешту робота над «держзамовленням» новою редакцією опери М.Лисенка «Тарас Бульба».
Війна, перед якою кілька разів відмовлявся від висування Симфонії №2 на здобуття Сталінської премії (її майже силоміць таки присудили), принесла нові випробовування. Їдучи за тяжко пораненим на фронті єдиним сином, довідався, що втратив брата, який лишився з дружиною в окупованому Києві: обох «ліквідувало» НКВС… У ті дні серце митця виплакало обробку пісні Б.Лепкого «Чуєш, брате мій…». Відтоді про братів Ревуцьких як символу національної культури 20–30-х років у СРСР публічно не згадували…
Творити з ярмом на шиї Левко Миколайович не міг. Політика репресій, контроль і несправедлива критика спонукали його по війні відійти від написання «потрібної» музики. Він 40 років віддав педагогічній праці, виплекавши плеяду прекрасних музикантів, серед яких Георгій та Платон Майбороди, Микола Дремлюга, Віталій Кирейко, Леонід Грабовський…
Симфонію №2, твори для фортепіано, обробки українських народних пісень, унікальні вокальні цикли Л.Ревуцького виконують і нині. Не прагнучи винагород радянської держави, митець був удостоєний за свою творчість багатьох відзнак аж до лауреата Шевченківської премії (1966 р.) і звання Героя Соціалістичної Праці із врученням Золотої Зірки (1969 р.)
88 років було відведено йому долею. Останній спочинок знайшов на Байковому цвинтарі неподалік М.Лисенка та брата Дмитра. Зусиллями Українського фонду культури в Іржавці відновлено батьківський будинок і відкрито Меморіальний музей-садибу. Останнім заповітом сина композитора було відкриття меморіального осередку Майстра в Києві.
Імена братів Ревуцьких як символу духовності української нації у списку 100 найвидатніших українців, починаючи від часів князя Володимира й до наших днів. Адже істинна шляхетність людини у духовному сенсі буття.
Валентина КУЗИК, кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнологи ім. М.Т.Рильського НАН України.