Традиція релігійного мистецтва в Україні зберігається здавна. Невідомо, щоб іще десь у світі так багато вишивали ікон, а тепер – навіть цілі іконостаси. У сакральному мистецтві українці унікальні. Іконостаси бувають переважно мальовані, різьблені. Свого часу на Житомирщині був навіть фарфоровий, тобто з цього матеріалу зроблені конструкції.
Добре відомий в Україні майстер художнього вишивання косівчанин Микола Симчич узявся, як згодом з’ясувалося, за справу життя, коли після трагічного випадку опинився у ліжку. Доти він був успішним підприємцем. Розробляючи травмовану руку, взяв голку та нитку, спробував вишивати. Спочатку було важко, але серце і душа вже захопилися цією справою.
Відтоді минуло 25 років. За цей час Микола вишив багато робіт. Він одягає у вишиванки українське жіноцтво, чоловіків та дітей. Вишиває й ікони. Водночас ніколи не полишав мрії вишити іконостас у храмі. Й 5-років тому мрія наблизилася, коли познайомився з отцем Никодимом (Гуралюком), настоятелем монастиря Успіння Матері Божої чину Святого Василія Великого в с. Погоня поблизу Івано-Франківська. Як з’ясувалося, о. Никодим теж давно виношував думку про вишитий іконостас у храмі.
Симчич із вдячністю пристав на пропозицію взятися за вишивання іконостасу. До Миколи приєдналися художники Олександр Охапкін, Володимир Сірко та Валерій Малиновський.
– Вишивати ікону — дуже відповідальна справа, – каже пан Микола, – адже це не реалістична картина, а відображення того, що нам дано лише в окремих своїх проявах. Перш ніж узятися до роботи, художник-іконописець малює ікону, яка відповідає стилістиці, канонічним формам, методам іконографії, традиційним вимогам до обрядовості тощо. Далі образ за допомогою голки та палітри ниток я переношу на тканину. Щоб передати лик святих, усі відтінки на іконі, а їх може бути 50-60, її барви, використовую десятки технік, у тому числі й власні, адже обличчя ніколи не матиме витончених рис, коли його вишивати, наприклад, хрестиком, який може спотворити образ. Це моя дорога до іконостасу завдовжки у чверть століття. Якщо робота сподобається людям – буду щасливий.
Демонструючи одну з ікон (для іконостасу треба вишити понад 50, розміром від 40×40 і до 1060×60 см), у якій використав техніку хрестиком, Микола розповів, що тут хрестик абсолютно інший, зі змішуванням ниток. Кілька накладок стібків (нижній і верхній) у звичайному андріївському хрестику в кількох кольорах — і майстер отримує 4-5 кольорів. Це, так би мовити, фрагмент творчого процесу вишивання ікони, над кожною з яких працює 2-3 місяці.
І як тут не згадати слова історика, мистецтвознавця Дмитра Степовика, котрий говорив, що українське суспільство, віруючи в Бога, хоче бачити в храмах святість у найкращому, найдосконалішому, найзрозумілішому вираженні, адже в храмі людина шукає спокійного зосередження. Пан Микола стверджує, що митець і церква мають досягти того, аби людина, котра прийшла до храму, могла зосередитися для спілкування з Богом.
Нещодавно в Коломийському національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського відбулася виставка, присвячена погонському іконостасу «Дорога до храму». Її відвідали тисячі людей. Генеральний директор музею Ярослава Ткачук зазначила, що українська народна культура без ікон, іконостасів, декоративності символіки просто неможлива.
У настоятеля Погонського монастиря о. Никодима є мрія: по закінченні робіт митців над іконостасом продемонструвати цей витвір світові.
Михайло МАЗУР.