Своїм новаторством у проєктуванні сценічного естрадного національного костюма Алла ДУТКОВСЬКА в 1970–80–х породила справжній бум.
Про неї справедливо і визнано говорять як про митця-новатора з великої літери. Саме вона — Алла Дутковська — започаткувала в Україні виготовлення сценічного естрадного костюма, стилізованого на народній основі. В історії національної естради її ім’я стоїть поруч з іменами Левка Дутковського та ансамблю «Смерічка», Володимира Івасюка та Софії Ротару, Василя Зінкевича та Назарія Яремчука. Для них руками майстрині були розроблені костюми, які вигідно вирізняли буковинців серед усіх інших. Рідне завжди вловлювалося не лише у прекрасних піснях виконавців, а й у витончених і самобутніх роботах художниці. Манера виконання пісень Володимира Івасюка, Левка Дутковського, Василя Михайлюка з яскравими фольклорними елементами вимагала й відповідного сценічного вбрання — оригінального, з традиційним буковинським колоритом. Для перших дівчат-«смерічанок» Алла змоделювала довгі білі сукні, які прикрашала червона аплікація з вовни, що імітувала ручну вишивку. А у чоловічих костюмах солістів-хлопців (Василя Зінкевича й Назарія Яремчука) та всіх музикантів проглядалися елементи гуцульського сардака. Саме в цих костюмах «Смерічка» Левка Дутковського виступала на «Пісні-71» і «Пісні-72». Та й Назарій Яремчук назавжди облюбував для себе гуцульську одежу — сардак, черес, вишиту сорочку. Згодом Алла Борисівна створила багатолітню вишукану серію костюмів для Соні Ротару. На жаль, про Аллу Дутковську — еталон порядності та чесності, модельєра від Бога, яку не лише любили, шанували, а просто обожнювали українські співаки — за талант, щирість, простоту і доброту, — тепер мовимо в минулому часі: важка недуга відібрала у нас багатогранну і життєрадісну жінку-майстриню, яка була ідеалом для багатьох.
«Ніби вчора це було… Заплющую очі й бачу: хиткий місток над бурхливим Черемошем… По ньому йдуть двоє — Левко і Алла… Веселі, безтурботні, закохані… Переходять річку… Добираються до лісу… Ховаються від спеки… Чую сміх, шурхіт листя, цвьохки гілок… Це вони — ті, що знайшли, виплекали, огранили, вивели на велику сцену Співця, якому немає рівних… Не лише в Україні. Доля творця — самому говорити про себе і про час. Сенсом життя і творчості для Левка Дутковського, як і для Алли — його найдорожчої людини, дружини, незрівнянної буковинської майстрині, стала рідкісна витончена «Смерічка», батьком якої Левко Тарасович залишився назавжди. Його Аллочка народжувала мистецькі дива — неповторні костюми для артистів. Спочатку «Смерічка» Левка Дутковського. Згодом — «Червона рута», «Черемош», «Жива вода», окремо — для Софії Ротару, Василя Зінкевича, Павла Дворського, Іво Бобула, Лідії та Ауріки Ротару… І з ніжною теплотою, майже материнською любов’ю для Назарія Яремчука… Де тільки не гастролювали ці колективи. Спочатку Вижниця, потім Чернівці, далі — Київ, Алма-Ата, Душанбе, Прибалтика, Крим… Європа, Азія, Америка… Усюди буковинських митців зустрічали бурями оплесків — спершу за «одяг», щиро дивуючись і чаруючись його незвичністю, тонкою, філігранною роботою творцевих мук… А на кінець — за пісню, одягнену Аллиними руками. Подібний «костюмний прорив» не мав жодних традицій. Алла безстрашно «кинулась» на… таїну, зачарувавши слухача і глядача «нев’янучим світом одягненої пісні». Над рвучким Черемошем, на кам’янистих схилах улюблених Карпатських гір, посеред безмежжя простору, над плином тої часової невблаганності — стоять! — і вітер над ними перебирає струни вічності, і ллється музика, музика, музика, з кожним акордом визолочуючи імена: Левко Дутковський, Володимир Івасюк, Софія Ротару, Василь Зінкевич… Назарій Яремчук», — згадує цей незабутній час поетеса Тамара Севернюк.
Алла
Народилася майбутня модельєрка 15 серпня 1949 року у Вінниці. Ще зі шкільної парти її зваблювало моделювання та дизайн одягу. Хоч заклади, де навчають такого цікавого і потрібного фаху, є і в обласних центрах, і в столиці, все ж Алла Дехтяр (таким було її дівоче прізвище) після десятирічки подалася на Буковину, до районного містечка. Для юної подолянки Вижниця мала не лише спорідненість у назві з її малою батьківщиною — тут було відоме училище прикладного мистецтва. Успішно склала вступні іспити, і 1 вересня 1966 року її зарахували на перший курс відділу художнього моделювання та конструювання одягу.
З першого дня вражало все навкруги. Спочатку аж наче боліли вуха — на відміну від Вінниці, чула чисту українську мову, бачила на власні очі казкові карпатські краєвиди. А найбільше вражав тутешній народний одяг. Не лише в дні урочі та свята, а й у будні буковинці вдягали вишиті сорочки, кептарики і неодмінно носили свої тайстри. Підмічала кожну деталь, вивчала кожен елемент, усе акуратно замальовувала і занотовувала. Відтоді колись далека й незбагненна Буковина з її самобутніми звичаями, традиціями і працьовитими людьми стала для неї рідною.
Левко
15 серпня (в день народження Алли) 1966 року Левко Дутковський, який мав уже диплом Мукачівського музпедучилища, звільнився з лав радянської армії і приїхав у Вижницю. Не знайшовши роботи у місцевій школі (задля того, щоб приступив до навчання дітей 1 вересня, його демобілізували раніше), подався до районного Будинку культури. Тодішньому його директорові, Галині Михайлівні Лєвіній (саме вона заснувала знаменитий народний ансамбль танцю «Смеречина»), солдатик сподобався, і вже 25 серпня став методистом. Новий фахівець, який уже мав досвід створення армійського ВІА, замислив зробити щось схоже і тут.
Новорічної ночі з 1966 на 1967 рік новостворений вокально-інструментальний ансамбль, який він організував, готувався до балу-маскараду. Хоч хлопці грали на танцях переважно репертуар «Бітлз», «Роллінг стоунз», Елвіса Преслі, Луї Армстронга, до Нового року, за задумом Левка, вирішили підготували сюрприз — першу власну пісню українською мовою. Анатолій Фартушняк, товариш Дутковського, учень місцевого училища, написав вірш, а Левко — музику. Так народилися «Сніжинки падають».
У Будинку культури на 500 місць із зали винесли крісла, музиканти влаштувалися на сцені. Вхід на танці — 50 копійок. Для учасників ансамблю (тоді майбутня «Смерічка» мала ще й вокальний жіночий квартет для підспівок) — безкоштовно. Одна з учасниць, що навчалася в училищі, привела свою чарівну подружку, на яку Левко «кинув оком». Вхід для красуні Дутковський також зробив вільний.
Так уперше стрілися двоє: Левко і Алла, Алла і Левко. Опівночі під бій курантів зазвучала українська пісня у виконанні соліста Олексія Гончарука. Окрилені успіхом музиканти не спали цілу ніч — грали до ранку. Потім на сцені помітили десятки записок з проханням заспівати «пісню про зиму».
Ось тоді Левко Дутковський зрозумів найголовніше: треба співати своє, рідне. Українське. Вранці придумав і назву для ВІА — «Смерічка». Днем народження ансамблю відтоді вважають новорічну ніч 1967-го.
На весіллі Дутковських звучала весільна народна пісня «Стелися, барвінку» у виконанні самодіяльного хору, яким керував Василь Михайлюк, автор знаменитої «Черемшини»
А вже через тиждень, на Різдво, Левко пішов на день народження товариша, де й придивився ближче до Алли (вона також була серед запрошених). І закохався «по самі вуха». З часом і дівчина «найкозирнішому» музикантові Вижниці відповіла взаємністю. 27 квітня 1968-го справляли весілля у місцевому ресторані «Черемош». Левкові минуло 25, Аллі йшов 19-й.
«Цього дня не забуду ніколи, — згадував Левко Дутковський. — Галина Лєвіна домовилася і направила в моє рідне селище Кути, що на Івано-Франківщині, але неподалік Вижниці, десять таксівок-«Волг». Ще були мої гості… Весільний кортеж з нареченими через підвісний міст над Черемошем урочисто в’їхав до Вижниці. Біля Будинку культури — тьма народу. Поставили весільну браму. Жартівливо, за декілька пляшок горілки я «викупив» наречену. У комсомольських традиціях ми з Аллою пройшлися сто метрів спеціально вистеленою червоною доріжкою, яка вела до парадного ходу. З обох боків стояли шеренги піонерів у червоних галстуках і обсипали нас квітами. З такими ж почестями зустрічали тоді на Землі першого в світі космонавта. Звісно, наречена мала розкішну весільну сукню, пошиту власноруч. У той час в моді були міні- і міді-сукні. А в молодої сукня-максі — останній писк моди! Публіка просто не зводила очей!»
Молодий був у класичному темному костюмі з білим метеликом. Дійство супроводжував духовий оркестр, який влаштувався на балконі. А коли ми зайшли до зали урочистих подій, зазвучала весільна народна пісня «Стелися, барвінку» у виконанні самодіяльного хору із села Вашківці, яким керував Василь Михайлюк, автор музики знаменитої пісні «Черемшина».
Костюми від Алли для «Смерічки», Василя Зінкевича і Назарія Яремчука
«Левко Дутковський створив видатний колектив, який збирав стадіони (!), мав переаншлаги на найбільших концертних майданчиках, виліпив кращих у всьому срср естрадних виконавців з молодих «сирих» парубків, які виступали в художній самодіяльності (один, правда, співав у церковному хорі, інший — був танцюристом), зробив їх відомими артистами… — зазначав Ян Табачник. — Мало кому відомо, як Левкова дружина Алла не спала ночами, придумувала і шила учасникам ансамблю (і Софію Ротару завжди одягала тільки вона) кращі у всій країні естрадні костюми. Алла Дутковська змогла одягти українську пісню. Нині назва цього славнозвісного ВІА асоціюється з двома прізвищами — Яремчук і Зінкевич. Але мало хто знає, як і скільки довелося працювати Дутковському, щоб Назарій і Василь заспівали, щоб заспівали в дуеті, вийшли на той рівень, на який вони вийшли, об’їздили весь союз».
1967 рік. Перші костюми для «Смерічки» Алла, на прохання тоді ще свого кавалера Левка, змоделювала для концертів до 50-річчя жовтневої революції. Вони були зелені — під колір смерек, музиканти мали балахони, стилізовані під народні.
1970 рік. Для дипломної роботи Алла Дутковська обрала «концертний костюм естрадної співачки», який оцінили найвищим балом, і, згідно з рішенням Державної екзаменаційної комісії, відправили на всесоюзну виставку в ленінград.
Пізніше дипломна робота Алли як перший зразок естрадного стилізованого одягу для професійної сцени демонструватиметься на різноманітних виставках ужиткового мистецтва. Дипломований модельєр прекрасно розуміла, що шалену популярність колективу її Левка має підтримати стилізований яскравий сучасний сценічний костюм. Перші ескізи для «Смерічки» майстриня розробляла спільно з Василем Зінкевичем, у якого, як виявилося, неабиякий хист до моделювання одягу. Він увів елементи чеканки, популярної в ті часи. Вже пізніше, коли Соня працювала в обласній філармонії, деякі костюми для неї розробляв Василь, а оригінальна ідея належала Дутковській. А в костюмах Василя Зінкевича й Назарія Яремчука (за назвою пісні — «Горянка», музика Левка Дутковського) з’явилися елементи гуцульського сардака. Для дівчат пошили довгі білі сукні, які прикрашала червона аплікація з вовни, що імітувала ручну вишивку. Саме в цих костюмах «Смерічку» впізнавали мільйони на екранах телевізорів під час трансляції програм «Пісня-71» і «Пісня–72». А потім — і в мармуровій залі Чернівецького університету, звідкіля транслювалася на весь союз популярна телепередача «Алло, ми шукаємо таланти!»
З легкої руки Алли Борисівни Назарій Яремчук назавжди облюбував як сценічне вбрання гірську гуцульську одежу — сардак, черес, вишиту сорочку. Таким юного красеня полюбили і знали українці всього світу. Схвально, з особливим трепетом до дивовижних Аллиних творінь ставилися авторитетний і шанований заступник директора Чернівецької обласної філармонії Пінхас Абрамович Фалік і його дружина, славетна співачка Сіді Таль. Обоє неодмінно відзначали, що «в Левкової дружини золоті руки».
1980 рік. Спеціально до урочистого олімпійського концерту в залі столичного Палацу «Україна» Алла Дутковська для Назарчика Яремчука та «Смерічки» білі атласні костюми розшила візерунками зелених, голубих і малинових барв, у них вгадувалися обриси рідних Карпат. Таке оригінальне вбрання доповнювала ще й аплікація у вигляді оксамитового ведмедика — олімпійського талісмана. У його силует вмонтували малесенькі оптронові лампочки (завбільшки з сірникову голівку), які за спеціальною схемою засвічувалися під час виступу.
«Пригадую, як Алла Дутковська розробляла «Смерічці» нові костюми у 1977-му, — каже Павло Дворський. — До кожного вона підходила індивідуально. Дуже мені сподобався тоді ансамбль: зелені штани, вишита біла сорочка та легкий кептарик. У костюмах, виготовлених за ескізами Алли Борисівни, ми виступали у 1980 році на гастролях перед олімпійцями, наступними роками — під час поїздок до Канади, Америки. Усі дивувалися — такими гарними, самобутніми були костюми. Ніколи не чув, щоби Алла підвищувала голос, сердилася. Була надзвичайно порядною, інтелігентною».
Костюми від Алли для Софії Ротару
1971 рік, серпень. Львівський сценарист Мирослав Скочиляс і режисер-постановник Роман Олексів у Яремчі знімають музичний фільм «Червона рута». На той час «Смерічка» Левка Дутковського вже мала власні самобутні сценічні костюми. Проблемою був костюм для Ротару. Тоді Левко згадав про дипломну роботу дружини, що як раритет висіла на почесному місці у Вижницькому музеї. Привезене червоно-біле плаття наче спеціально було пошите для співачки. Алла не переробляла жодного шва! Хоча із Сонею Дутковська вперше познайомилася й заприятелювала тоді ж у Яремчі, вони обидві — Левиці (народжені у серпні), перша — справжня «левиця» в піснях, друга — у створенні сценічних костюмів…
Довга червона сукня з двома білими вставками, вишитим стилізованим кептариком, аплікацією та підвісками з перлин творила фільм на взірець найкращих голлівудських (де на костюми не шкодують ані грошей, ані часу).
Особливо пам’ятною і бентежною миттю було виконання «У Карпатах ходить осінь» Левка Дутковського. Соня ефектно зводить руки в довгому червоному платті — справжня «леді ін ред» — з такими ж довгими, розширеними донизу рукавами. Класичні українські кінематографічні кадри!
1976 рік. Для Софії Ротару Алла Борисівна створила нову довгу сукню «Черешневий гай» (також за назвою пісні Левка на вірш Богдана Стельмаха), орнамент якої нагадував карпатські смереки. Алла Дутковська ніколи не боялася експериментувати, кожна наступна її робота не була схожа на попередню. Вона стала законодавицею сценічної моди. Проте в сучасному костюмі завше демонструвала автентику.
1980 рік. Спеціально для участі Софії Ротару в концертах, приурочених до Олімпіади, Алла підготувала сукню з білого трикотажу, яскравим доповненням якої стала «квітка-рута» (вона червоніла на ліфі співачки). А у костюмі «Писанка» (в ньому Ротару концертувала у Канаді) Алла Борисівна філігранно використала кольори космацької писанки і влучно поєднала західноукраїнські народні елементи зі східноукраїнськими. Подовжену білу сукню було розшито різноманітними ромбами та зигзагами — люрексовою і звичайною червоною нитками. До неї додавався маленький кептарик з викладеними жовтими перламутровими лелітками.
Костюм завершували декоративні стрічки у волоссі артистки та червоні коралі на шиї. Чи не на кожному виступі глядачі, піднімаючись на сцену з квітами, намагалися торкнутися цього дива, створеного Аллою Дутковською.
1991 рік. Концерти «Квіти Софії Ротару», приурочені до 20-річчя творчої діяльності артистки. Усе перше відділення Соня присвятила вічним пісенним хітам і талантові та світлій пам’яті Володі Івасюка. Її композитора. Ротару — в яскравій сукні. Біла шовкова, з модним на той час двоярусним подолом, з підкресленою лінією стегон та ліфом на бретелях. Кептароподібний блузон ледь сягав талії. Уся сукня розшита червоними лелітками.
Ще одною сценічною знахідкою були білі коротенькі черевички з червоною аплікацією. Для другого відділення Алла запропонувала своїй подрузі короткий костюм з чорної шкіри в стилі рок у поєднанні з металевим карбуванням, що відповідає окремим елементам одягу буковинців гірської місцевості. У тон були пошиті й чобітки.
В усі роки Алла Борисівна разом із Софією Михайлівною підбирали тканини, особливі елементи та доповнення, прикраси та взуття. Якщо перші костюми за Аллиними ескізами для Ротару шили у Вижницькому ательє під керівництвом Ольги Антонівни Курик, то наступні — в Києві, Сімферополі, Львові, навіть у Ризі. Для Соні всі сценічні костюми розробляла лише Алла.
Її учні
Паралельно з моделюванням одягу Алла Дутковська викладала в Чернівецькій художній школі. Її учні ставали лауреатами міжнародних виставок і конкурсів у США, Японії, Ізраїлі, Індії, Польщі… Вихованки Дутковської настільки захоплювалися вродженим даром своєї вчительки, що неодмінно мріяли стати модельєрами. У житті ж Алла завжди залишалася надзвичайно скромною. Коли її хвалили (а було за що), постійно соромилася. Вважала, що ще зарано…
«Дав Бог, що я у 1966 році зустрів Аллу, — резюмував Левко Дутковський, — у 1967-му — Василя Михайлюка, у 1968-му — Володю Івасюка і Василя Зінкевича, 1969-му — Назарія Яремчука, 1971-му — Софію Ротару. Ми всі зустрілися у потрібний час у потрібному місці. Ми чесно служили рідному народові й рідній пісні».
Михайло МАСЛІЙ.
