Всесвітньовідомий український оперний співак, володар рідкісного за красою та силою голосу, понад 19 років — соліст Паризької національної опери. Він мав усе, про що мріють мільйони: цікаве, творче життя у Франції, аплодисменти в найкращих європейських залах, визнання оперного світу, любов шанувальників.
Та в серці його завжди жила Україна, і коли вона опинилася в страшній небезпеці, артист обрав шлях воїна. Ще під час подій Революції Гідності він активно підтримував Паризький Євромайдан, організовував благодійні акції, концерти та волонтерські збори у Франції для допомоги Україні.
Проте відчував, що його місце там, де вирішується доля України, — на сході, на передовій, поруч із бійцями. І в травні 2015 року «Міф» (партія Мефістофеля в опері «Фауст» була його улюбленою — звідти й такий позивний) вперше поїхав на фронт. Воював у Пісках в районі Донецького аеропорту, брав участь у боях за Авдіївку в складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу (ДУК ПС). Отримав поранення. Друга його ротація на фронт була у вересні 2015 року, перебував із побратимами у Водяному під Маріуполем, на лінії зіткнення. Утретє «Міф» поїхав на Донбас 18 червня 2016 року. Відвозив зібрану допомогу захисникам-добровольцям і планував залишитися з ними вже на довший час. Та за кілька днів, 29 червня, воїн загинув від кулі ворожого снайпера під час виконання бойового завдання. Він став першим добровольцем, котрого держава посмертно відзначила найвищим званням — Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
«О, Боже, Василь Сліпак — оперний співак — їде на фронт.
Така якась героїзація… Наші люди дуже люблять героїзувати
будь-що… Я не бачу нічого страшного в тому, щоб поміняти комфортне ліжко на бліндаж. Ми, мирні поети, співаки, письменники вирішили приїхати сюди для підтримки… Хлопці чекають останнього бою, щоб його виграти», — казав Василь Сліпак уже з окопу, тримаючи в одній руці зброю, а в іншій цигарку.
Тому ця книга і про воїна-героя, і про співака міжнародного рівня з унікальним голосом, і про Василька, якого знали й любили сотні його близьких і друзів», — написала в пролозі до своєї книги «Василь Сліпак», що вийшла друком у видавництві «Фоліо» в 2020 році, відома українська журналістка, письменниця, волонтерка та очільниця Благодійного фонду «24» Ірина Вовк.
Нині, згадуючи воїна, Героя України, оперного співака Василя СЛІПАКА напередодні десятих роковин від дня його загибелі, публікуємо, з дозволу авторки та видавництва, уривки з цієї книги.
ДИТИНСТВО
Василь (народився 20 грудня 1974 року у Львові. — Ред.) трохи іншим малюком був, ніж більшість дітлахів, запевняє брат Орест (загинув у Бельгії 12 лютого 2025 року. — Ред.), ніби жив у своєму світі. Малий філософ, часто про щось задумувався, задивлявся, гортав книжку, навіть коли ще не дуже вмів читати…
Мама Василя, Надія Василівна, щоправда, каже, що Василько завжди козацтвом захоплювався: «Любив різні козацькі атрибути, захоплювався тим періодом і тими, хто боронив свою землю. А ріс же він у радянський час, то хіба за козацтво не можна було постраждати. Якщо говорити про патріотизм. Бо за інше — УПА, УНСО — то біда могла бути. Тоді ж усіх змушували жовтенятами-піонерами ставати, ті значки носити… Але пригадую, що ховав він значка під лацканом і помалював його в жовто-блакитний колір, і «галстука» все знімав.
Навіть фотографії є, де діти в «галстуках», а Василько — без. Бачите, з дитинства він не міг цього прийняти… Малював тризуби ще малим, і його навіть трохи сварив учитель, бо то ж все під забороною було, українська символіка. А він все відповідав «а мені то подобається».
І це дійсно правда, йому це подобалося, він цим дійсно цікавився, він співав ще маленьким українських пісень: почув по радіо й майже повністю відтворював. Для нього було важливо співати українські пісні. Жодна гостина не обійшлася без того, аби Василька хтось не попросив заспівати української пісні.
***
Навчався Василь з 1981-го по 1991 рік у звичайній українській школі, чотириповерховій, №46 (тепер імені В’ячеслава Чорновола), у звичайному класі. Хоча…
Як пригадує його класна керівниця, вчителька англійської мови, Неля Іванівна Винницька, патріотизм був властивий обом братам Сліпакам ще з дитинства.
Друзі одностайні — Василь був завжди бажаний у компанії: спершу дітей, а потім юнаків. Біля Василя завжди було гучно, весело й приємно. Звісно, у кожній компанії хтось активніший, а хтось пасивніший. Василь умів зберігати баланс: він не був слабаком, що, зрештою, не вітається в будь-якій хлопчачій групі, але й не був хуліганом і шибайголовою, який шукав собі зайвих пригод.
***
Близькі його в більшості характеризують дуже веселим і гучним хлопцем, сповненим радості й оптимізму. Ніхто ніколи не бачив його насупленим, збентеженим, він підіймав голову й ішов уперед. Звісно, з таким, як Василь, завжди хотілося бути поруч, звісно, біля нього не могло бути неприємно чи нецікаво, і так, біля нього близькі відчували себе в повній безпеці. Він міг стати на захист у будь-яку мить. І рідних це також стосувалося. Зрештою, згодом, на війні він це й довів: Василь може захистити.
«ДУДАРИК»
Василь рано почав співати, особливо на родинних гостинах. А особливо вразив, коли йому було шість і на весіллі він заспівав пісню Олександра Богачука «Тиша навкруги» з репертуару тріо Мареничів. На весіллі було близько чотирьох сотень людей, і як тільки бабуся привела Василька до музикантів, весь зал гостей завмер. І в тій тиші Василь виконував пісню. Тож перші овації отримав ще дошкільням.
Притому, що в сім’ї Василя ніхто не був співаком і музикою професійно не займався: батьки працювали на Львівському автобусному заводі: мама — в конструкторському бюро, а батько — на виробництві. Та й брат Орест також не пішов у музику — став лікарем-кардіологом. Але дідусь, на честь якого його назвали Василем, мав унікальний голос. Мабуть, саме від нього він і успадкував спів, який згодом зачарує увесь світ.
У «Дударику» Василь співав понад 10 років. І попри те, потрапив туди трохи запізно (зазвичай хлопчиків приводять у «Дударик» п’яти-шестирічними, адже перші три роки — це закладання основ, дитину заохочують до співу), його природні дані дозволили доволі швидко адаптуватися й засвоювати непросту програму. Зрештою, так само швидко вже в дорослому віці він схоплюватиме матеріал: співатиме дев’ятьма мовами, вчитиме арії та ролі за одну ніч, щоб замінити когось на спектаклі чи взяти участь у раптово запропонованому проєкті. Його унікальність майже одразу стала для усіх очевидною.
І передусім для засновника хору «Дударик» Миколи Кацала.
Завдяки Миколі Кацалу та «Дударику» Василевий світогляд і смак майбутнього оперного співака формували твори українських композиторів «золотої доби» жанру хорового співу a capella (другої половини XVII й першої XVIII століття): Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, Максима Березовського, а також колядки й щедрівки в обробці українських композиторів Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця…
За роки свого існування хор записував платівки, компакт-касети, а згодом і компакт-диски. У доробку і десятки концертних програм на радіо й телебаченні (1989 рік — присудження «Дударику» Шевченківської премії). Становлення Василя Сліпака як співака відбувалося в оточенні професіоналів, що мало вплив на його манеру виконання та розвиток особистості.
Микола Кацал одразу звернув увагу на рідкісний голос Василя. Дуже важливо на будь-якому початковому етапі становлення особистості мати людину, яка в тебе вірить. І Василеві справді поталанило — Микола Лукич вірив у нього й бачив для нього майбутнє. Ба більше, він мав великий і незаперечний авторитет серед своїх учнів і непосередні можливості — творчі й організаційні.
І попри рідкісний голос, контратенор, до Львівського Вищого державного музичного інституту імені М.В.Лисенка (тепер — Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка) Василь не зміг вступити одразу. Це був саме період його активних гастролей — знайомився з диригентами, композиторами, серед яких: Мирослав Скорик, Володимир Сіренко, Ігор Андрієвський, Артур Микитка.
«Василя в консерваторію не хотіли брати, бо не знали, що з ним робити, ніхто не вірив в його голос і що з ним можна щось вдіяти в Україні, — пригадує Дмитро Кацал. — Його ж треба було вчити співати двома голосами — контратенором і баритоном, але такої практики в Україні тоді не було, викладачі за таке не бралися. І якби батько в якийсь момент склав руки, то в нас не було би Василя — оперного співака. Дивом таки вдалося достукатися до нашої Консерваторії».
***
У «Дударику» Василь співав голосом, що мав від природи — дискантом і альтом. 1990–1994 роки: Василь — соліст у капелі. Він мав практику хорового співу — це висока вокальна техніка, бо на концертах виконували твори Бортнянського, Березовського, Моцарта. Тим часом поруч із меццо-сопрано в нього, природно, виростав баритон. Розмовляв баритоном, а співав і баритоном, і меццо-сопрано. Це — унікальне явище, адже діапазон його голосу давав змогу виконувати і чоловічі баритонові партії, і високі сопранові від фа великої октави до ля другої октави.
Тільки 1992 року Василь таки став студентом класу сольного співу професора Марії Байко (народної артистки України і лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка). Саме під її керівництвом він опанував значний репертуар із творів українських і західноєвропейських композиторів.
***
«Він завжди хотів співати, йому це подобалося, він не раз зі мною про це розмовляв, — стримуючись, аби не заплакати, намагається згадувати синову юність і дитинство його мама. — …Василько взагалі мав дар до мистецтва: він малював, дуже легко й спокійно, займався скульптурою. Знаєте, коли хлопці були в школі, то ми з чоловіком ніколи не наполягали на тому, щоб вони тільки навчанню присвячували час, ми вболівали, щоб діти мали вільний час. І от Василь той вільний час віддавав співу. Та й зрештою в «Дударику» графік був напружений. Хоча, от пригадую, любив і до техніки — міг длубатися-ремонтувати якісь речі, що йому були цікаві, коли телевізор чи фотоапарат поламався. Тому ми говорили про інші професії, але я розуміла, що він у результаті таки обере музику, спів. Так воно і сталося».
Марія Яківна Байко, Василева викладачка в Консерваторії, переживала за його юний вік: чи витримає він таке навантаження — одразу на дві частини голосових зв’язок. Лікар-фоніатор тоді виявив у Василя надзвичайно довгі голосові зв’язки.
Власне, це й пояснювало незвичність і природу краси його голосу. Хлопець постав перед вибором: навчатися одним голосом до повного дозрівання другого або виконувати дві програми. Василь обрав друге.
Під час навчання в Консерваторії (1992–1996) не припиняв концертної діяльності… Співав у залі музично-меморіального музею Соломії Крушельницької. Саме Василь був першим виконавцем камерної кантати Олександра Козаренка для «неіснуючого голосу» (контратенора) та інструментального ансамблю «П’єро мертвопетлює». Тоді Василь заявив про себе як про виконавця сучасної музики.
І саме «П’єро» перевернув його життя як співака.
Професорка Стефанія Павлишин всіляко посприяла, щоб допомогти навчатися Василеві поза межами України.
І Франція з’явилася в житті Василя не без старань пані Стефанії, адже це сталося завдяки її знайомству з французьким композитором і диригентом українського походження Мар’яном Кузаном.
ФРАНЦІЯ
Три роки після перемоги на конкурсі одного з найбільших музичних фестивалів у французькому Клермон-Феррані Василь регулярно приїздив до Франції й брав участь у фестивалях та гала-концертах…
Конкурс за конкурсом вигравав Василь Сліпак, його голосом подивовувалися й зачаровувалися не тільки у Франції. А тоді познайомився з відомим диригентом Жаном-П’єром Ло Ре: це він взяв його під свою музичну опіку й вів упродовж усього подальшого творчого життя в далекій Франції.
Коли Василеві було лише 22 роки, він успішно пройшов творчий кастинг і потрапив до основного складу трупи Паризької національної опери. Він розпочав сольну кар’єру у Франції та всій Європі.
***
Змінювався Василь, змінювалося й вирувало навколо нього французьке життя. І змінювався його фантастичний унікальний голос. Він перетворився на бас-баритон. І у Франції це також було унікальним. Як констатував Жан-П’єр Ло Ре, у Франції бракує низьких голосів, бракує басів, при тому, що баритонів багато. Тому Василь був унікальним і знову став жаданим зі своїм «новим» голосом.
У 2008 році Василь Сліпак розпочав великий концертний тур Європою. Він виступав у всесвітньовідомих залах і соборах, у посольствах, на фестивалях, конференціях і концертах по всій Європі, а зокрема в Україні, у супроводі провідних симфонічних оркестрів. Його слухали тисячі глядачів і насолоджувалися і голосом, і драматичною грою.
***
РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ
Василь не влився в Революцію раптово чи неочікувано для його близьких і друзів: для нього це було навіть органічно. Річ у тім, що ще на початку 1990-х років, тільки після здобуття Україною незалежності, брати Орест і Василь Сліпаки одні з перших долучилися до руху «Віра і світло», спільноти «Веселка», яка утворилася при храмі Св. Володимира й Ольги у Львові.
***
А потім відбулася Помаранчева революція 2004-го року, на яку Василь приїздив із Франції. Щоправда, коли Орест порівнює участь Василя в Революції Гідності й Помаранчевій революції, то помічає велику різницю між тими двома етапами його революційного життя.
«Перший Майдан, коли люди вийшли за Ющенка, Василь скоріше сприймав як щось «нове» і «класне», а може, навіть «прикольне». Звісно, він виходив за позицію, за ідею тодішнього Майдану. Він і у Франції вже тоді організовував мітинги, співав на них, — пригадує Василеві приїзди в часи Помаранчевої революції до Львова і Києва. — Але так, як вразила й перевернула його життя Революція Гідності… Він був у Франції впродовж усього Майдану 2013–2014, адже мав контракт в опері й не міг виїхати з країни. Але коли повернувся до Києва, то не раз ходив на Інститутську. …Думаю, саме Небесна сотня стала найбільшим життєвим поворотом у житті брата. Він змінився під час Революції Гідності».
Василеві двічі пропонували громадянство Франції, і двічі він відмовлявся: казав «на жаль, чи на щастя для них я ніколи не стану громадянином Франції, я завжди матиму паспорт українця і буду українцем». Так і сталося, Василь і загинув громадянином України, так і не погодившись на французький паспорт.
***
«Було видно, що він дуже переживає за події на Майдані й на війні згодом, — згадував довгі телефонні розмови з Василем його двоюрідний брат Володимир Омелян. — Раніше, до кінця 2013-го року, він був українцем, але водночас громадянином світу, який дуже комфортно почувався в Парижі й любив Україну. Події Майдану його сильно змінили, він став іншим: почав боротися й публічно проголошувати політичні гасла та висловлювати чітку проукраїнську позицію. Він створив свій французький Майдан, і завдяки йому здійснювався великий тиск на французьку еліту, бо власне він говорив багато з французами зсередини. Але коли закінчився контракт і він зміг приїхати до України, то відразу рушив на Майдан: йому був цікавий увесь розвиток подій».
А тоді вирішив сам піти у волонтерство, возити багато потрібних фронту речей і згодом вирішив, що не може просто допомагати армії здалека, він хотів воювати й допомагати власною присутністю. Це було його рішення.
І тоді була його війна…
ВІЙНА
«Просто я вже не витримав. Я не міг більше так далеко лишатися від України. Це був найсвятіший вибір, який я міг зробити. Це — наша остання боротьба. Більше не буде виходу й майбутнього не буде без того, щоб ми виграли цю війну. Хлопці очікують останнього бою, щоб його виграти», — пояснював сам Василь своє рішення їхати на війну вже зі зброєю й казав, що не хоче повертатися в Париж, бо на фронті саме та Україна й ті українці, яких він мріє бачити.
Василь обрав собі позивний «Міф» і в травні 2015-го вперше поїхав на фронт — до 7-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», де пробув місяць. Довелося потрапити у Водяне біля Донецького аеропорту. А хлопці-добровольці тільки дивувалися його простоті та щирості, його бажанню допомогти. Василь не зізнався, що він оперний співак, слава якого вже гриміла на весь світ. Тут, в окопах, він був своїм, побратимом, другом «Міфом», котрий, як і всі, пив яку-небудь каву, їв протерміновані шоколадні батончики, вчився стріляти з автомата й кулемета, і так само як усі — заступав на варту.
***
«Як я вже говорив, завжди його підтримував, мені завжди була чітко зрозуміла його позиція, його рішення. І, думаю, піти на війну — то був його спосіб сказати суспільству: дивіться, я — артист, оперний співак і навіть я їду воювати. Значить, там справді відбувається щось дуже серйозне і важливе», — аналізує Василевий французький друг Гійом Дюссо.
***
Вадим («Мульт») був одним із його перших побратимів, під час першої ротації Василя на фронт хлопці познайомилися у Водяному, коли Василь приїхав як «Міф» до 7-го батальйону «Правого сектору». «Мульт» розвіює байки про те, що буцімто Василь «нічого не вмів у військовій справі» й «краще б він допомагав у Парижі». Вадим дотримується думки, що кожен свідомий чоловік має право приймати власне рішення, а навчитися тримати в руках зброю й стріляти з неї під силу кожному, хто докладе зусиль і трохи часу. Зрештою, так само думав і Василь, коли відповідав на запитання «чи вміє він воювати?»
***
Спершу Василеві дали один автомат, потім інший, а тоді й кулемет: він йому пасував за зростом і статурою. Здебільшого Василь сидів на спостережному пункті, згадує «Мульт» першу «Міфову» ротацію.
Кожного разу на ротацію Василь брав із собою кілька комплектів форми, а коли відбув ротацію — складав її рівненько там і їхав до Франції, уже в цивільному одязі.
Коли Василь повернувся до Франції після першої своєї ротації на фронт — добряче змінився. Це помітили всі: став мовчазним, спохмурнів. Уже не було такої веселої й життєрадісної сонячної людини, яким він був до поїздки на передову. З Василем у компанії зазвичай усі сміялися, жартували, як раптом усе це поволі згасало. Його запал і енергійність. Він став жити тільки однією думкою: поспівати в Парижі і якнайшвидше поїхати на фронт. Василь став різкішим, вже не був таким дипломатичним до тих, хто мав іншу позицію чи був йому політично несимпатичний. Якщо людина його зраджувала, він відрубував усі стосунки з нею. Його друзів поменшало, в рази.
***
Про Францію на фронті «Міф» розповідав побратимам і посестрам небагато, щось на кшталт «Париж як стояв, так і стоїть», «після війни запрошую в гості». І більше нічого. Йому все менше хотілося повертатися до Франції й співати, він з кожною ротацією все більше прив’язувався до підрозділу й умов війни. Там він бачив справжню Україну — у вогні й пилу, але ту, яка бореться за себе. Такою йому подобалася Україна. Василь жив тим, щоб повертатися до України, а не їхати до Франції. Але кожного разу його стримували контракти, які вже, зрештою, йому стали набридати, і він навіть подумував оформлятися в Збройні сили, аби воювати довше. Водночас він добре розумів — якщо не буде контрактів, виступів, концертів — не буде грошей і він не зможе допомагати друзям на війні.
***
Василів командир із третьої ротації, але друг ще з часів перших поїздок, побратим «Бугай» визнає, що Василь ніколи не шукав собі на фронті легшої роботи чи служби, мовляв, «я співак», а працював, як і всі, й доволі швидко вчився. Бо хотів: «Тільки от він не з тих був, хто соняхи охоронятиме, він рвався в бій, і його бісило, коли підрозділ беззмістовно просиджує в тилу.
Я з ним познайомився, здається, наприкінці 2014-го року. Він був у 7-му баті ДУКу, а я в 5-му. Заїздив часом до хлопців на таке «привіт-привіт». І скажу вам, що, певно, половина хлопців із «Правого сектору» ще на той час не знали, що «Міф» оперний співак. Та і я не знав. Він не афішував і був таким, як сотні інших хлопців-добровольців. Звісно, коли ми дізналися, що він працює у Франції й співає в опері, то ми нормально ставилися до того, що йому слід було повертатися. Усі там свідомі дорослі люди й дотримувалися думки, що війна — не привід, аби життя зовсім зупинилося. Так само, як ми розуміємо бійців, що змушені відлучатися від фронту й повертатися додому, аби трохи заробити грошей. Ну, бо у всіх є родини, є свої життєві потреби. А «Правий сектор» не може виплачувати кошти своїм бійцям, бо це добровольчий батальйон, там інші правила, інші принципи. А щодо Василя… то він ще й свої кошти витрачав на підрозділ, не тільки нічого не заробляв. Він волонтерив і всі зароблені кошти витрачав на підрозділ: які там претензії, йому несамовито дякували».
ОСТАННІЙ БІЙ
«Розплинуся і вічно житиму», — останні слова «Міфа» перед загибеллю. Це була Світлодарська дуга, літо 2016-го. Червень. Василь доєднався до своїх друзів за тиждень-два з того часу, як вони заступили на цю позицію.
Того світанку був штурм позиції бойовиків — «Мурашник», який планували щонайменше тиждень до самого виходу. Звісно ж, Василь, перебуваючи на місці, погодиться йти на небезпечний штурм. Його просто спитають: «Підеш?», і він коротко відповість: «Так!»
***
«Розплинуся і вічно житиму», — в якийсь момент промовив уже поранений Василь, прийшовши до тями. Хтось йому ще вигукнув: «Василь, ти шо!», — пригадує його командир «Бугай» останні хвилини життя Василя. — «Міфа» ми забрали одразу, але виходили поспіхом і забули його амуніцію, його бронік, який зрізали, щоб спробувати врятувати. Цього не треба було робити… але ми не знали, що там документи. І вони потрапили до сєпарів. І вони вже їх нам не віддали, звісно ж».
***
«Мене дивує, коли кажуть «нащо він йшов, він співак?» — обурюється співак Андрій Хавунка. — Ну, а чого має йти тоді тракторист? Чи вчитель? Чи механік? А чого мали йти молоді 20-річні юнаки, які нічого в житті не встигли побачити?
…Василь показав величезний приклад самопожертви: якщо оперний співак світового рівня йде воювати, отже, ми воюємо за правильне діло, ми захищаємо свою Батьківщину. Можна було собі сидіти спокійно й тільки гроші на потреби давати, а він хотів піти й довести, що ми, співаки, це не тільки «тралі-валі», що ми теж чоловіки й воїни, і коли треба, то ми стаємо воїнами. Мене ніхто не заганяв на Революцію Гідності, ми з друзями самі туди поїхали й по-своєму «відвоювали». І коли війна прийшла, то я просився у військкомат, бо не хотів, щоб мій син йшов у 19 років воювати».
ПАМ’ЯТЬ ПРО «МІФА»
«Якби не загинув «Міф», загинуло б набагато більше людей. Маємо бути вдячні: це — своєрідна жертва, яку він приніс на порятунок нам…» — Андрій Широков, «Сім’янин», побратим Василя Сліпака, який пішов з ним в останній бій і відстрілювався пліч-о-пліч. Андрій загинув через кілька місяців, у бою за все ту ж Світлодарську дугу.
***
Тисячі людей приходили на прощання з «Міфом» у Дніпрі та Львові.
«Міфа» поховали на Личаківському кладовищі на полі почесних поховань №76.
Через два роки завершили встановлення пам’ятника на могилі і в треті роковини загибелі Василя пам’ятник освятили.
***
У пам’ять про Василя Сліпака нині влаштовують символічні концерти, його іменем називають сквери й площі, його ім’я носить його обличчя — на картинах і муралах не тільки України. На честь Василя Сліпака названо Великий зал Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського, Культурно-інформаційному центру при Посольстві України у Франції офіційно присвоєно ім’я Героя України, соліста паризької опери Василя Сліпака. Леонід Кантер відзняв чудовий фільм «Міф», який побачив увесь світ. Майже тезка режисера «Міфа», Леонід Канфер, відзняв стрічку «Моя війна: два життя Василя Сліпака». У пам’ять Василя Сліпака створили «Міф Роду» — яскраве сучасне музично-театральне дійство: воно поєднує народний спів, імпровізаційну музику, театральні костюми та відеоарт.
***
Чи не найголовнішим є Міжнародний музичний маратон W LIVE — це марафон пам’яті Василя Сліпака. Також у Львівській національній філармонії у 2017 та 2019 роках успішно відбулися міжнародні конкурси молодих вокалістів імені Василя Сліпака… Він продовжує жити в нових проєктах та ідеях, у новому поколінні музикантів і нових імпровізаціях класичної музики.
Життя — основне гасло маратону, бо життя кожної людини, неважливо, чи ти оперний співак, чи воїн, є унікальним і неоціненним. І це — передовсім життя у вільному світі, вільній Україні: вільній від війни та ненависті, але сповненій любові та свободи. Саме заради такої України Василь Сліпак, героїчний «Міф», опинився на фронті й саме за ці цінності він воював і віддав своє життя.
СЛАВА УКРАЇНІ!
Ірина ВОВК.
