Олексій Притула: “Завжди буду на боці тих, хто чинитиме опір до останнього”

Усе, що може робити кожен українець зараз, має бути спрямоване найперше на те, аби ми якомога швидше перемогли ворога, і при цьому не втратили свою країну. Ми всі маємо мобілізуватися — і це не тільки про мобілізацію до Сил оборони.

…Війна триває, і я з тих людей, які вважають, що тепер вона — назавжди. Й треба це приймати. Так, може бути дуже інтенсивною чи менш інтенсивною. Але чим швидше зрозуміємо, що війна — назавжди, тим легше буде це сприймати, тим набагато більше зможемо робити, усвідомлюючи, в який час живемо.

…Напевне, цей вислів «Ти — або в Силах оборони, або для Сил оборони!» уже й перефразував би: або ти — українець, або ти — не українець. Усе стає саме так. І це, як на мене, зрозуміліше. Наприклад, я хочу, аби всі чоловіки, які можуть тримати зброю в руках, тримали її в руках. У цьому плані доволі радикально налаштований, бо це єдиний правильний вихід.

Боятися і бути боягузом — різні речі. Коли ти боїшся і визнаєш це, в тебе набагато більше шансів побороти свій страх. Контроль страху — це така чеснота, яку маєш набути. Для мене, наприклад, якщо брати відлік із початку повномасштабного вторгнення, найстрашнішим днем був той, коли в березні 22-го сам прийшов до територіального центру комплектації. Бо розумів, що ставлю в цей момент хрест на своїх сорока роках дотеперішнього життя, тому що воно змінюється відтепер кардинально. Ні, я не думав про те, що загину, хоча вже розглядав цей варіант як найбільш вірогідний, ніж, аби нічого не робив. Але при цьому не вважаю, що мав тоді вибір насправді. Або, можливо, й була подібна думка, та не випускав її назовні. Бо знав: якщо не поборю страх, то проживу дарма своє життя. Згодом, на війні, довелося, звісно, бачити жахливі речі, проте страшніше, як під час відвідування ТЦК, мені вже не було. Але коли ти вже виходиш звідти, оформившись, то почуваєшся абсолютно вільною людиною. (А я ж ще мав кілька місяців перед тим, як мене вже направили на БЗВП). У воюючій країні почувався абсолютно вільною людиною, яка зробила правильний вибір. Можливо, найправильніший за все своє життя. І жодного разу, жодної секунди, хоч би як було погано, досі про це не пошкодував.

Хоча й досить багато часу минуло, доволі непогано пам’ятаю той момент, коли отримав поранення. Відразу зрозумів, що втратив ноги, моментально. Взагалі не тішив себе жодними ілюзіями. Усе, ніг немає, там щось висіло, але відновленню явно не підлягало. Але вже собі думав, що навіть залишившись в кріслі колісному, зможу повернутися до своєї роботи. Чомусь був абсолютно переконаний, що мій керівник (я є найманим працівником у нашій ветеринарній клініці «Айболит» в Одесі) в цьому мені сприятиме.

Переймався через дружину, звісно. Думав, як вона це сприйме, чи лишиться зі мною, і взагалі — як їй сказати про своє поранення… Пропонував їй піти від мене… Усі бійці, котрі отримали подібні поранення, напевне, через це проходять. Принаймні переважна більшість моїх знайомих — так точно. На жаль, далеко не для всіх ці випробування мають оптимістичний фінал, тобто хлопці втрачають сім’ї внаслідок своїх поранень. Знаєте, в подібних ситуаціях багато залежить від того, як у людей складалися стосунки до війни. Так, мені в цьому плані пощастило.

Жалість сторонніх людей є повною фігнею. Вона ні в чому не допомагає, нікого не рятує, абсолютно. Навпаки, тільки підштовхує людину, якщо та сама недостатньо налаштована, не впевнена в собі, поринути в зневіру і депресію. … Не хочу брехати, були епізоди, коли мені було ну просто максимально себе шкода. Але, клянусь, тривали вони хвилини. Так, загалом дуже люблю рефлексувати про все, й іноді відпускав свої емоції в цьому плані, але то було, коли ще перебував у шпиталі, в реанімації. Міг там трішки постраждати, кілька хвилин поплакати. Але, повторюю, це ніколи не було ось так, що все, капець. Коли вже було дуже й дуже погано, розмовляв із дружиною. Вона завжди була поруч.

Ще один захисний механізм, який у собі розвинув, перебуваючи в лікарні, це розуміння того, що завжди є той, у кого ситуація набагато складніша, ніж твоя. І коли дивився, наприклад, на людину, котра втратили руки, й при цьому бореться і тримається набагато впевненіше, ніж я, то розумів, що не варто себе накручувати, жаліти. Втратити ноги, вважаю, це взагалі дрібниця. Для мене набагато гірший варіант залишитися в кріслі, наприклад, із травмою хребта, або ж втратити руки, втратити зір. Маю купу прикладів людей, котрі за своїх складніших від моєї ситуацій живуть навіть активніше, ніж я. Набагато активніше, ніж навіть люди при повному, так би мовити, комплекті, в яких усе на місці, при собі. І таких теж дуже багато.

Я почав виходити, скажімо так, у люди, під час протезування, у 2023 році, і бачив багато прикладів гарного ставлення — значно більше, ніж зараз. Тому людям, котрі отримують тяжкі поранення і зараз виходять у суспільство, складніше, ніж мені було тоді… Ми… перестали бути екзотикою, якщо можна так сказати. Люди просто звикають до цього всього.

А щодо вдячності… Кажете, людям сором’язливість заважає її висловлювати… Та все я розумію. Але в цьому контексті з нею, мабуть, уже варто боротися. Якщо брати до уваги, скільки років триває російсько-українська війна, повномасштабка вже четвертий рік іде. Ну, мені здається, той, хто досі не вважав за потрібне якось взаємодіяти з ветеранами, військовими на вулиці, цього вже робити й не буде. Усі, хто міг і хотів, точніше — хотів, хоч би як складно йому було, він уже це зробив. Ну, зроби ти це один раз, і в подальшому все буде простіше й легше. Це не про те, що от я дуже потребую, аби до мене на вулиці всі підходили. Але, скажімо, людині, котра сьогодні вийшла зі шпиталю, це конче потрібно. Можливо, не всім, але багатьом, переконаний. Багатьом хочеться повернутися в суспільство, яке його чекає, і знати, що воно його чекало. Іноді два-три слова, кивок головою на вулиці, чиясь усмішка — вони, бляха, змінять настрій людини на найближчі тижні! По собі це знаю.

Мовне питання вже дуже давно для мене не є дискутабельним. Зараз мені наплювати на всі аргументи російськомовних. Якщо це не військові — до них питань немає. Це єдине виключення, яке собі дозволяю, і вважаю його абсолютно нормальним. Щодо російськомовних людей в тилу, я не бачу, як вони себе можуть виправдати. Вважаю, що такі максимально шкодять своєю тупорилою позою — бо позицією назвати це важко. На мою думку, в нас у цьому плані недостатньо пропрацьоване мовне законодавство. На жаль. У ньому є шпаринки, які дозволяють російськомовним почуватися комфортно за будь-яких ситуацій. Оцей наратив про те, що можете спілкуватися в сім’ї якою хочете мовою, вважаю шкідливим. Тому що мовою, «якою хочете», тобто російською, мовою ворога, ви спілкуєтеся зі своїми дітьми.

На початку вторгнення мені дуже хотілося вірити так само, як і всім, у близьку Перемогу. Бо віра допомагає. Вона й зараз мені дуже допомагає. А точніше, розуміння того, що ми на правильному боці історії, і все одно рашистів переможемо — не сумніваюся в цьому. Просто це явно не та Перемога, про яку ми всі мріяли у 22-му, якої так хотіли і прагнули. Але це буде Перемога, однозначно. Не скоро, але все одно буде.

А ото припинення вогню, про що так багато зараз говорять, буде просто припиненням вогню. Аж ніяк не Перемогою і не кінцем війни. Треба це розуміти. Навіть після припинення війни ми не маємо думати, що перемогли. Мусимо завжди бути готовими до захисту, робити все для того, аби убезпечити себе від такого агресивного, ненормального сусіда. Ми повинні воювати до кінця, наскільки стане сил. Не впевнений, що маю право це казати, перебуваючи в тилу тепер, але так вважаю і завжди підтримуватиму тих, хто чинитиме опір до останнього. Завжди буду на їхньому боці, на боці світла.