Наталія Федорчук: “Любов є основою життя”

По-перше, мама дає кожній дитині найцінніше, що може бути, — дар життя. Жінка народжує у світ нову людину, і, насправді, саме жінка здебільшого формує духовні та моральні цінності. Ви оце згадали про воєначальника, а в мене відразу перед очима — наші, українські матері. Котрі втратили дітей у цій жахливій війні, або чиї діти зникли безвісти чи перебувають у російському полоні. Ми дуже часто з цими жінками зустрічаємося в нашому центрі «Цінності». І найперше, що кожна з них говорить: моя дитина була великим патріотом. А ще, коли, наприклад, просила: «Синочку, в тебе ж троє діток, не йди», він відповідав, що має захистити її, свою маму, і свою сім’ю. Чоловік від природи своєї виконує функцію захисника. А мама якраз і є тією людиною, котра формує цінності, на захист яких він стає. Мабуть, у цьому є зміст усього світу, незалежно від того, в якій країні ти народився. Життя ж почалося на планеті мільйони років тому. І кожне нове покоління сповідувало і відстоювало свої цінності. От для українського суспільства найбільшими цінностями були і є воля, свобода, рідна земля, сім’я.

Тому, звертаючись до рідних людей наших захисників, хочеться казати не просто слова шани й подяки за їхніх синів і дочок. А подякувати, найперше, за те, що вони вклали в своїх дітей правильні цінності. Готовність стати на захист життя — це, як на мене, і правильне виховання, і вміння приймати рішення. Й усвідомлення, що навіть власна смерть, яка дарує життя іншому, — це вчинок, який варто зробити.

Ворог зараз в України, в українців один — це та країна, яка забирає щоденно їх життя і на фронті, і в тилу, адже гине й багато цивільних людей. Маємо думати не про те, що нас розсварює, а дбати про те, що нас об’єднує. Маємо бути по-справжньому вдячними кожному, хто стояв і стоїть на захисті України. А як буває? Ми, скажімо, гортаємо стрічку в соцмережах, бачимо портрети наших Героїв, і часто навіть не зупиняємося, аби прочитати про них. І для величезної кількості людей вони залишаються безіменними… А таке-от невшанування вчинку і пам’яті робить нашу націю слабкішою.

Будь-яке патріотичне виховання, морально-етичне, починається в сім’ї. І тільки вона формує цінності людини. Суспільство, держава вже згодом їх проявляє і зміцнює. А ви запитайте зараз у будь-кого, як часто у своїй сім’ї говорять про людей, котрі дали і дають нам шанс жити й вірити в Перемогу? Скільки разів проговорюють зі своїми дітьми цю тему? Такими звичайними, простими словами. Без пафосу, без фальші, без нагнітання ситуації. Розповідаючи реальні історії про тих, хто поруч жив, працював, будував плани на майбутнє, а війна все обірвала. Такі розповіді, такі приклади формують особистість. А ще вони формують цінності наступного покоління.

Тому що сусід наш північний нікуди не подінеться. Він і надалі нестиме загрозу, прагнутиме знищення українського народу. Наші діти мають бути готовими сприйняти це і зрозуміти. Бува, при зустрічах батьки мені говорять, що не треба дітям цих усіх негативних емоцій, їм потрібне психологічне розвантаження і тому подібне. Так, звичайно. Негативні емоції — то одна історія. Але це — реалії нашого сьогодення. І тільки форми, які обираємо в розповідях із дітьми, дають їм можливість, попри всі жахи війни, сприймати сьогодення таким, яким воно є.

Комунікація з дітьми, як на мене, буде більш ефективною, навіть коли кожна сім’я започаткує традицію щось робити для підтримки тих, хто на фронті, або тих, хто втратив своїх рідних. Від себе. Нехай це буде маленький внесок, маленька справа. Але має бути щирою, має бути постійною. Таким чином, по-перше, будемо виховувати дітей співучасними — до тих, хто потребує підтримки й допомоги. Й коли виростуть, так само будуть співучасними до своїх батьків.

По-друге, сімейні традиції допомагають сформувати і зберегти зв’язок зі своїми дітьми впродовж усього життя. Сімейні традиції, попри зайнятість батьків, попри домінування технологічного світу, що оточує дитину, дозволяють зберігати ті теплі почуття й емоції, які отримуємо під час спілкування один із одним. Вони можуть бути різноманітними, і стосуватися не лише якихось свят — релігійних, державних, сімейних. Вони можуть бути особливими в кожній сім’ї.

А от щодо національно-патріотичного виховання, тут історія набагато складніша. Тому що сучасне покоління батьків і саме багато в чому необізнане — з культурою або історією нашого народу.

А знаєте, мені здається, війна не може зруйнувати сім’ю, якщо та створювалася на основі спільних цінностей. Коли перед тим, як брати шлюб, чоловік і жінка сідали й одне в одного запитували: а як ти бачиш наше життя, стосунки з нашими рідними, чи поважатимеш моїх батьків, яким бачиш виховання наших майбутніх дітей, нашу поведінку в складних моментах… Це все треба проговорювати, перш ніж шлюб брати.

Але… Чоловіки, котрі на війні, а дружини десь далеко… Він чи не щодня бачить смерть. Він чує історії про те, як жінки, перебуваючи за кордоном, заводили нові сім’ї. Є навіть випадки, коли відмовляють своїм чоловікам у спілкуванні з дітьми. Як їм те перенести, та ще й будучи у пеклі?! Зрештою, побратими ж стають сім’єю. Коли один за одного відповідає, коли розділяє біль, знає про всіх рідних, чим цікавиться тощо.

Чоловік наважується на розлучення й тому, що не знає, коли і як закінчиться для нього ця війна, яким він буде, пройшовши через її пекло. Отож і відпускає дружину, тим паче, якщо не мають спільних дітей: нехай будує своє життя без нього. Бо кожен день на передовій — це на межі життя і смерті.

Звісно, шлюб може розпастися з різних причин. Людина з віком змінюється, змінюються її життєві пріоритети. Хтось зростає в духовному плані, а хтось так і залишається на місці. Зустріли іншу людину, закохалися… Але перше, що мають розуміти: якщо є діти, то батьківство не можна розірвати. Отут потрібно вчити дитину: якщо з мамою залишається — поважати тата, якщо з батьком — поважати матір. І батьків своїх батьків. Це сто відсотків. А друга післяшлюбна історія: важливо залишатися друзями. За вами є спільні приємні спогади, події, ви — зберігачі пам’яті одне одного в певному періоді вашого життя. Звичайно, бувають ситуації, коли в сім’ї аб’юз, коли насильство. Від такого треба йти. Людина ніколи не змінюється. Якщо вже підняла руку, якщо вдарила, завдала болю один раз, зробить те й знову. Навіть якщо жінка терпітиме, сподіватиметься, що все налагодиться, однаково все своє подальше життя буде жити з осторогою, що це відбудеться ще й ще. А так не має бути. Щастя, любов, довіра, взаєморозуміння — ось на чому ґрунтується сім’я.

Погляньмо на культуру нашу, на творчість народну. Наприклад, у нас є проєкт «Вишиванка, народжена війною». Українська вишиванка, яка має тисячолітню історію, вперше в нашому поколінні здобула ще один колір — зелений, захисний, колір війни і життя одночасно. Досі вишиванок такого кольору в Україні не було. А подивімося на вишиванки наших військових, котрі одягають їх як символ захисту свого народу, народного захисту, під час важливих подій у своєму житті. Це теж те, чим ми доповнили свою культуру. Під час війни вона зростає, можемо говорити про сплеск культурної активності, який зараз спостерігаємо в кожному куточку України, коли творчість слугує додатковою енергією людини, аби перемогти ворога, здолати всі труднощі і вдосконалити себе. Повірте, це дорогого вартує.

Ще одним надбанням нашого покоління є те, що почали застосовувати цифрові технології для збереження культурної спадщини, оцифровуючи пам’ятки, які можуть бути знищені ворогом. Спадщину неможливо відновити. Хіба що відтворити. А найкраще, звісно, зберегти у первозданному вигляді. Оцифрування культурної спадщини дає можливість багатьом людям у різних куточках світу, не тільки в Україні, познайомитися з нашою культурою і нашою ідентичністю. Це не великі фоліанти, які мають високу страхову суму. Але це, можна сказати, цифрові версії найкращих здобутків українського народу, які можуть не тільки зберігатися, а й передаватися через візуальний контент у цифровому світі. І це роблять українці. Ми живемо, ми творимо, ми діємо!