Тетяна Гранкіна “Манюня”: “Для мене кожне збережене життя — це перемога!”

Це був початок повномасштабного вторгнення. Ми взагалі не знали, що робити, куди бігти, де можна бути корисними. Та я знала одне: шукати треба саме бойовий підрозділ, а не щось у глибокому тилу. Знайшла. Із сином цього не обговорювала, поставила перед фактом, пояснивши, що повинна йти, тому що кожен дорослий на той час мав так зробити. Звісно, він поставився з розумінням. Як і зараз ставиться з розумінням. Маю від нього підтримку, хоча й бачу в очах німе запитання: чи повернуся? Завжди кажу, що неодмінно повернуся. Хоча ж не можу цього гарантувати. Та син уже дорослий і все розуміє. Як і те, що наразі навіть у тилу немає безпечного місця. Тому ми всі в небезпеці.

Найважче — це чекати. Годину, дві, три, чотири — по-різному було. Коли в рацію чуєш, що в нас важкий трьохсотий, або й не один, чуєш, наскільки важко хлопцям їх евакуювати з поля бою. Це ж фактично нести треба. Раніше навіть нош волокуш не мали, бувало, й у спальниках виносили. Уявляєте, 5 км по розбитих від артобстрілів полях, під ногами протипіхотні ворожі міни можуть бути, плюс над тобою висять їхні дрони… І от чуєш у рацію кожен крок своїх, але не розумієш, що з пораненими. Завдання нашого екіпажу — прийняти їх і за відпрацьованим алгоритмом надати допомогу. Тобто зробити все, аби людина живою доїхала до стабілізаційного пункту, де вже є професійні лікарі.

…Скажу чесно, коли везеш пораненого, важкого, особливо, якщо вже непритомний, це — виклик. Виклик довезти живим, зробити максимально все можливе в тих умовах, у яких перебуваємо. Сама дорога дуже складна. Тому що здебільшого їздимо по вже неіснуючих дорогах, по ямах, а величезні хоч якось водій намагається об’їжджати. Буває, різко гальмує, не встигає попередити. І так я вже неодноразово травмувалася, бо ж працюю з пораненим, стою над ним. Але тоді не звертаєш на те увагу, і коли довозиш людину, і не просто довозиш, а ще й покращуєш її життєві показники до того, як передати лікарям у стабілізаційному центрі, це… Для мене абсолютне кожне збережене життя — це перемога.

Зі мною в екіпажі мій побратим, медик Олександр Черник, позивний «Каспер». Так, він моя, мабуть, основна опора, хоча і каже, що це я його опора. Звісно, ми стали один для одного в цих нелюдських умовах підтримкою. Із нами був водій Олексій Куценко — таких водіїв більше не роблять, як наш «Бетер». Він у 2014, 2015 роках був на війні. «Каспер» — із 2014 по 2016, працював на евакуаціях загиблих воїнів. Оце була дійсно опора. Але наш «Бетер» після поранення працює водієм у командира бригади, і зараз не маємо постійного водія. Ну, зате я в екіпажі з Олександром. Ми давно вже зі своїми побратимами, і вони знають нашу роботу, бачать нашу сміливість, наш професіоналізм, добре ставлення до всіх, і дуже багато хто каже, що коли «Манюня» та «Каспер» на чергуванні, йому вже не так страшно.

Щоправда, «Каспер» зараз займається евакуацією без мене, бо функціонал моєї лівої руки фактично повністю порушено після поранення. Здебільшого знаходжуся на медпункті, піклуюся про хлопців, які звертаються сюди. Буває, що й після поля бою їх привозять, приймаю їх тут, лікую, капаю, зігріваю. Але знаю, де моє місце, і тільки-но трохи покращає з рукою, повернуся на чергування. А поки що не можу сама собі надати допомогу. Бо не впораюся з турнікетом. Хоча іншому можу на будь-яку кінцівку його ефективно накласти. Це я відпрацювала. Можу і затампонувати, тобто всі дії, які виконувала раніше, можу робити, а от собі допомогти — ще ні.

У мене було шість операцій, дуже довге й важке лікування. Перші місяці були особливо важкими — через постійний біль. Запропоновані знеболення не допомагали. Два місяці, можна сказати, практично не спала. Перший місяць через величезний дефект м’яких тканин на нозі мені не дозволяли ходити. Попросила комбата, аби побратима відправили зі мною по етапах евакуації, і той на деякий час залишався поруч.

А після лікування не те, щоби повернулася на службу — я просто до неї бігла. Бо вже починала накривати депресія через те, що пів року провела в лікарні.

Ну, і плюс те, що й досі тут потрібна — і як інструктор, і як фельдшер та провізор на медпункті. Окрім того, займаюся телемедициною. Нарешті вона в нашому підрозділі працює. Мені кажуть, що відбувається з пораненим, а я даю зворотний зв’язок, розповідаю, що треба зробити. На аеророзвідку видаю ліки, щоб із дрона скинули за потреби. Детально, доступно розписую, як їх вживати, колоти. Бо коли ворог у небі панує, евакуація неможлива. Отож і досі займаюся пораненими, просто вже на рівні телемедицини, і це насправді дуже круто. Особливо, коли інформацію передає вже далі по рації людина, котру я або хтось інший дуже добре навчав такмеду.

Можливо, це й жахливо прозвучить, та скажу як є: просто до цього звикаєш. Зараз живу в районі, який вщент розтрощений. Тут лише кілька вцілілих хат. Є місцеві, котрі живуть у підвалах, у літніх кухнях. Для мене в цьому апокаліпсисі, в цій розрусі головне — знайти куточок, де буду більш-менш захищена, зможу налагодити бодай якийсь побут, щоб їсти можна було приготувати, речі попрати, гігієнічні процедури провести. А до розрухи довкола звикаєш. Якщо три роки в таких умовах, то, напевне, це нормальна адаптація — і фізична, і моральна.

Ну, а головний щит від цього всього — бути корисною, бути дотичною до того, щоб та розруха не поширилася далі прифронтових сіл і міст, щоб її зупинити.

…Емпатія. Вона є, але десь навіть намагаєшся її приглушити, тому що це купа сумних історій — і про військовослужбовців, і про місцевих людей, про їхніх котів, собак. Страждає ж усе живе. І якщо цілковито віддаєшся емпатії, то можеш вигоріти, не вижити морально в такому середовищі. Тому розумієш, що десь і треба поспівчувати, а десь і стоп собі сказати. Має бути баланс і в черствості, і в емпатії.

Зараз Україна — це наші люди. Це українці і ті, котрі, можливо, й не народилися тут, але душею й тілом вони в Україні, за Україну. Знаю багато прикладів величезного героїзму серед військових, серед волонтерів, серед друзів, серед рідних, які за всі ці роки, безумовно, втомилися, але вони як займалися своїми важливими справами задля Перемоги, так і займаються. Молода жінка, наприклад, в якої маленькі діти, не може піти на війну, але вона регулярно донатить. Обожнюю своїх волонтерів, які ще ніколи не відмовили в тому, що потрібно для нас із побратимами. Рідні, знайомі приїздять сюди, до нас у прифронтові міста, не боячись, просто привозять чи передають якісь смаколики, і ніколи не забувають, що в мене і там, і там є хлопці.

Ось ці всі люди для мене — Україна. Вони найкращі, вони небайдужі, вони сміливі, і кожен із них робить те, що може, і не перестає цього робити, попри купу складних ситуацій, попри те, що зараз дуже проблемно з донатами.

А наші хлопці, котрі, скажу чесно, по 50, а то й по 70 днів, буває, живуть у норах! Адже заховатися в окопі від того, що на них летить, недостатньо, треба ще рити нори. І коли повертаються з передової, приходять до медпункту, кажуть: «Вибачте, будь ласка, я тільки-но з поля бою, не дуже гарно пахну, але мені ось перев’язку треба зробити, а отут мені болить»… Уявляєте, вони ще й вибачаються! І роззуваються, коли бачать, що в медпункті чисто. Тому для мене це — Україна. Безмежно пишаюся, що взагалі знаю цих людей, чи була до них якось дотична, що чимось допомогла, полегшила їх дуже й дуже тяжке життя.

Отут буду різкою: я не хочу захищати їхні родини замість них. Згодна захищати їхні родини разом зі своїми, але поряд із ними, пліч-о-пліч.

Не одну сотню років ми боремося за своє існування, за право на існування, за свої цінності, за свою історію. Так, ми страждаємо, але об нас ламають зуби. І зараз ворог теж їх зламає. Головне, щоб ворога всередині не було. То вже набагато гірше, якщо буде і зовнішній, і внутрішній. Дуже важливо, аби всі українці усвідомлювали це. І теж брали участь у війні. Тому що фраза «Ми допомагаємо військовим» не зовсім правильна. Не військовим, а самим собі. Всі мають бути з нами у цьому строю, кожен по-своєму, хто як може. Але — в строю!

Чесно кажучи, ще до поранення багато думала про це. Дуже сподіваюся, що Україна буде сильною, мілітарі державою. Отож я потрібна буду і після війни, адже — бойовий медик, з бойовим досвідом, інструктор із такмеду — мене вчили навчати, а це дуже важливо. Мені є що розказати, чим поділитися, і можу залишатися у війську й викладати тактичну медицину. Але щодо просто цивільного життя, будемо відверті: мені 30 березня — 45 років. Я людина з інвалідністю. Кому буду потрібна? Хто візьме мене на роботу? Це ж треба буде якісь пільги давати, додаткову відпустку. Тож маю величезні сумніви щодо можливості працевлаштування після війни. І це мене лякає. Тому що я достатньо молода жінка, попереду ще довге життя (сподіваюся, переживемо цю війну, виживемо) — і що робитиму? Та намагаюся так далеко не думати. Ви ж самі розумієте… Те, що пережила, через яку м’ясорубку пройшла і залишилася живою… Ну, не працює ліва кисть. Це дрібниця порівняно з тим, що могло б статися. Разом зі мною були поранені хлопці, котрі набагато більше постраждали, і через важке каліцтво вони вже списалися. Тому так далеко не думаю. До того треба ще дожити.

Ми повинні перемогти, бо захищаємо своє право на Перемогу. На гідність. І майбутнє для наших дітей. Ми боремося не тільки за нашу землю. Ми боремося за нашу мову, за нашу культуру. Це є невід’ємною частиною нашої ідентичності. Маємо силу величезну, згуртованість, незламність духу. І ми це показали всьому світу, що правда і справедливість завжди перемагають. Наше прагнення до миру, до незалежності — це є те, що надихає нас і робить непереможними. Україна — то наше серденько, яке б’ється заради свободи. За слова «Слава Україні!» наших військових вбивають… Честь велика казати ці слова, і хочеться, аби той, хто їх промовляє, завжди згадував, пам’ятав, якою ціною те здобувається. Щоб ми промовляли «Слава Україні! Героям Слава!» з гордістю за те, що кожен із нас зробив для того, аби Україна як серце билася і б’ється заради свободи.