Євген Коваленко: “Кобза” завжди українською співала”

Виступаємо, аякже! Зрозуміло, через війну не так часто і не на тих майданчиках та сценах, про що можна було б дізнатися з афіш. Концерти наші сьогоднішні — переважно перед військовими, в шпиталях. Як то кажуть, безафішні концерти. А читачам вашим, котрі хочуть послухати і наслухатися «Кобзи», раджу шукати нас у Ютубі, де море різних пісень, записів концертів. Навіть перед самим повномасштабним вторгненням на Суспільному Культура відбулися зйомки нашого великого концерту.

Нині виступає «Кобза» в такому складі: заслужені артисти України Микола Правдивий, Володимир Солдатенко, Костянтин Карачун, Петро Коваленко, Олександр Муренко і я, народний артист України Євген Коваленко.

Ми ж весь час прагнули до певної джазової гармонії, до складної гармонії. Аби це звучало, вигравало багатоголоссям. Адже багатоголосий спів в Україні був споконвіку. І, знаєте, це викликало в публіки величезне захоплення. От ми цим жили й так творили. Ще хочу зауважити, що обробляти українські народні пісні, наприклад, у джазовій манері, більше підходить, це — природніше. Ви ж знаєте, що джаз зародився з народної музики. Ми вже все перепробували, перем’яли, так би мовити. Не знаю, чи й багато лишилося ще народних пісень, яких би я не торкався, так би мовити. Досвід маємо величезний і знаємо, що краще робити, які пісні брати для обробки, яку мелодику. І щоразу впевнюєшся, що українська мелодика впізнавана в світі. Адже об’їздили десятки й десятки країн, і всюди нас дуже гарно сприймали. А, бувало, й казали: «О, та це ж — наші!» Мовляв, мелодика наша на їхню схожа. А в таких країнах, як, наприклад, Фінляндія чи Японія, де теж гастролювали, культура взагалі дуже відрізняється від української, і для них виступи «Кобзи» ставали особливими. Глядачі були просто в захваті, тому що всі мелодії там все ж таки дещо примітивні. Ось так щоразу, гастролюючи світом, ми переконувалися, наскільки ж багата наша Україна мелодією і гармонічним впливом своїм, красою своєю, багатоголоссям.

…Використовували ми сучасні інструменти, були й барабани, і рояль, скрипка, дуже багато духових, в синтезі з народними старовинними інструментами — бандура, козо-бас, бугай, сопілка, дримба, бубен, ліра. Задіювали сучасні ритми, сучасні засоби, які були перевірені не раз на репетиціях і на маленьких концертах, а потім вже випускали їх на широку публіку. Тоді ми були новаторами і весь час намагалися знайти щось нове. Нам ні з кого було брати приклад, нікого було копіювати. То вже під нас згодом почало працювати дуже багато різних самодіяльних колективів.

Із великим задоволенням, і ми були горді тим, знамениті наші композитори Олександр Білаш, Ігор Шамо, Платон Майборода, Віталій Філіпенко та багато-багато інших віддавали нам свої пісні, а ми радо їх виконували. Це були просто геніальні твори. Наприклад, пісня на музику Платона Майбороди і вірші Михайла Ткача «Ти і я — одна сім’я». Тоді виглядало на те, що вона начебто про дружбу народів, а насправді там суто лірична сімейна тематика:

Там, де біла хата на любов багата,

Скупані в любистку ми росли,

Пахне рута-м’ята, вітром не прим’ята,

Там, де ми закохані були з тобою!

В тихі вечори над колисками

Нам пісень співали матері,

Пролітають роки за роками,

Стеляться тумани на зорі.

Приспів:

А за туманами нові світи,

Ми їх відкриємо, і я, і ти,

А ми з тобою Землю обійдем,

Ми все здолаєм, все знайдем,

Для того ми одна сім’я — ти і я.

Цією піснею щодня починався ефір Українського Радіо. Спочатку бандура грала «Реве та стогне Дніпр широкий…», а потім звучала наша пісня. Зрозуміло, нічого вічного немає, і на зміну їй із часом прийшла чудова пісня Тараса Петриненка «Україна».

Звичайно, нам довіряли. А то ж були люди, котрі писали опери, балети, симфонії. Зокрема Мирослав Скорик, автор «Трьох трембіт». Цю його чудову пісню на слова Олександра Вратарьова ми й досі співаємо. Окрім Мирослава Скорика, із львівських композиторів з нами ще співпрацювали Богдан Янівський, Віктор Камінський. Зізнаюся, дуже радий, що таке багате життя прожив, познайомився з великими музикантами, композиторами, поетами. А Олександр Іванович Білаш колись навіть був учнем мого батька, як певний час жив у Житомирі, де я народився в сім’ї музикантів. Ми з ним згодом дружили, він не тільки прекрасний композитор, а й дивовижний поет. Маю подаровані, підписані ним збірки його творів, і дуже гордий з того.

Скажу чесно: нас ніхто не утискав. Єдине, художня рада вимагала, щоб перед початком свого концерту неодмінно співали про партію та про леніна. Я тоді навіть ходив до цк компартії України і намагався там розповісти, що назва наша — «Кобза» і що наше завдання творче в тому, аби популяризувати українську народну музику. А в українській народній музиці таких пісень — про партію та леніна — ніколи не було. Натомість на відкриття своєї концертної програми можемо співати, відповідно до пори року, різні обрядові пісні — таких в Україні безліч. Слава Богу, мені таки вдалося добитися свого. Отож свій концерт завжди розпочинали чи то колядкою, наприклад, «Добрий вечір тобі, пане господарю», чи то веснянкою…

Знаєте, коли тяжче щось починати, щось творити, то воно навіть інколи й на краще виходить. Нехай не за кількістю, а зі якістю добротно. Бачу потенціал у наших молодих виконавців. І багато чого в них мені приємно чути. Переважна їх більшість ставиться до творчості професійно. І кожен ще прагне до креативу, хоче знайти власний стиль, щоб вирізнятися з-поміж інших. Це приємно. Інколи навіть і впізнаю, як почую: ага, це той і той-то.

Щодо перекладів текстів. Річ у тім, що є пісні, які колись були написані на російські тексти, але вони — з українською мелодикою. І я завжди жалкував, що така прекрасна українська мелодія, а пісня виконується російською. От саме ці пісні не треба боятися перекладати, навпаки — вони заграють новими барвами, в українськомовному оздобленні стануть більш органічними. А є і такі, наче ото московські теревені. І хоч би які українські слова туди підкладав, хоч із якого діалекту — ніщо не підійде до її змісту. Бо кожна пісня — то хоч і маленький, але дуже місткий твір, розповідь про щось, про когось. І за ті 3–4 хвилини звучання треба віддати душу. А коли її там немає, то хоч як шукай, хоч якою мовою співай, вона там не з’явиться.

Наш народ уже сотнями років терпить, терпить, але то ж до якоїсь пори. Усе має початок і кінець. Звісно, нині мусимо терпіти, скільки потрібно. Та маємо ж якось і докладатися кожен до того, аби нашим воїнам легше Перемогу було здобувати. Треба й зробити висновки для самих себе, для своєї душі, своєї голови, свого розуму: що ти можеш учинити, аби нарешті настав мир, що можеш вкласти в те, аби закінчилася ця страшна війна.

Ми повинні перемогти, бо ми — сильна нація і ми це заслужили за всю історію свого існування.