Листопад на Обухівщину приходить під знаком творчості Андрія Малишка. Тут, у райцентрі, на вулиці, що тепер носить ім’я видатного поета, майже 23 роки тому було відкрито його Музей-садибу, де завжди раді гостям. Це та сама хатина, де 14.11.1912 побачив світ наймолодший син багатодітної родини шевця Самійла Малишка, високого, ставного чоловіка з непростим характером, гордо посадженою головою і довгими козацькими вусами. Весь Малишків рід споконвіку був із козаків. Самійло мав золоті руки, все село зверталося до нього по взуття, але й чарочку міг перехилити. Мати, Ївга, завжди ходила в очіпку та вишиванці, знала сотні пісень, а ще — приспівки, примовки, казки, чудово співала, того й дітей вчила. Завдяки їй Андрійко знав стільки пісень, що потім міг співати годинами. Багато цікавого розповідала мати малому. Заворожений, слухав про вирій і жайворонків, які навесні відкривають небеса, без яких і весна — не весна. Мріяв тоді й собі стати жайворонком, аби вітати людей. Пройдуть роки, і Малишко запрошуватиме друзів на природу, аби разом послухати, як співає в полі його улюблений птах…
Материнська пісня змалку торкала його серце. Ось тільки засмучувала сумна кінцівка про трагічну загибель козака. Тож вирішив трохи переробити слова, аби героя пісні було лише поранено, а потім, вилікуваний добрими людьми, той повертався додому. Це була перша проба пера малого Малишка. Власні вірші почав записувати до клейончатого зошита в шкільні роки. Та батько, який згодом дуже пишався Андрієм, тоді це заняття не схвалив: волів бачити всіх чотирьох синів продовжувачами своєї справи. Але шевцем став лише старший, Сергій, а решта троє пішли хто куди. Андрій після семирічки вступив до медичного технікуму, Василь подався працювати до Києва. Петро ж став таким собі Робін Гудом, який зі зброєю в руках грабував багатіїв, радянських чиновників, натомість допомагаючи бідним. Можливо, то був його вияв протесту проти радянської влади? Всі троє, окрім Сергія, свого часу писали вірші. Та Петра за всі злочини засудили до смертної кари. Не допомогла й мольба матері, яка, пішки й босоніж здолавши осінньої пори шлях від Обухова до Києва, кинулася в ноги високому чиновнику, благаючи за сина. Згодом, вже ставши відомим поетом, Андрій Малишко не раз зітхав: мовляв, «якби я писав так, як Петро, ціни мені б не було…»
…А тоді, розуміючи, що медична наука йому «не заходить», а душа прагне Слова, він, кинувши технікум, пішов на літфак Київського інституту народної освіти (нині — Національний університет ім. Шевченка). Там талановитого хлопчину взяв під опіку один із викладачів — Максим Рильський.
ЗАЛЮБЛЕНИЙ У НАЙРІДНІШЕ
Перша публікація 18-річного поета вийшла в журналі «Глобус». Коли став студентом, друкується в «Молодому Більшовику» (тепер — журнал «Дніпро»). Потім учителює в Овручі на Житомирщині, а після служби в армії надалі пробує сили як журналіст у виданнях Харкова й Києва. У 24 роки стає автором першої збірки. Незабаром видає ще 7 книжок. Крім віршів, творить низку поем на історичні теми.
Улітку 1941-го стає військкором кількох видань. Йому пощастило вижити, не мав і поранень, отримав лиш важку контузію (машина наскочила на міну), та все подальше життя відчував провину перед тими, хто не повернувся з фронту. В роки війни видає збірку за збіркою. 1941-го з-під його пера виходить цикл із 5 поезій «Україно моя!», який облітає всі фронти. У кожному рядку цих віршів бринить неймовірна любов, і ніжність, і біль за найріднішу в світі землю. Особливо ж зачіпає душу рефреном повторюване: «Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти». Неймовірну силу впливу цих віршів свого часу відчув і Василь Стус, про що написав у листі до Малишка в грудні 1962-го: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» М.Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя».
Але чому «Батьківщина», якщо у Малишка було — «Україна»? Все просто: по війні пропущені в часи лихоліття емоційні рядки поезії зазнали ідеологічного переосмислення. Радянська влада конче потребувала згадки про «великий, єдиний» — ось так і обріс вірш невластивими його стилю доповненнями. Загалом же у циклі — безліч нагадувань про Україну: карпатські долини, Шевченкова круча, човни на водах Подніпров’я, Дніпро, і Славута… І Київ, який стоїть і «чекає, як воїн», і помста за рідну землю Наливайка та «дітей Залізнякових»… Про Україну і для українців вірш цей, бо решті то чуже. І от коли зануришся в ритміку вірша, наче шиті білими нитками, постають там «ідеологічні правки» на кшталт «Україно радянська» замість «Україно моя», а на тлі вишуканих поетичних картин ріжуть вухо наче рубані рядки: «Із синами росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!»
Очевидно, що це редагування пізнішого часу. І лише саркастичну посмішку в час протистояння з ворогом викликають заідеологізовані «доповнення» — «настоялися» вже-бо ми, українці, разом «із синами росії»!.. Непідробне ж поетове слово і зараз — мов заклик до бою за кожен клаптик української землі. Хоч правки у його вірші вносила не лише цензура. Часом «небезпечні» слова самотужки заміняли друзі-газетярі, аби гарно написаний вірш таки побачив життя.
НАГОРОДИ І ПОКАРАННЯ
У повоєнні роки Малишко отримує свою першу сталінську премію за поему «Прометей» (1946). Другу сталінську премію йому дають за збірку «За синім морем» (1951), яка начебто викриває імперіалізм; Малишко написав її після поїздки у складі письменницької делегації до США і Канади. Шевченківську премію отримує за збірку «Далекі орбіти» (1964), Державну срср (1969) — за «Дорогу під яворами». Очевидно, на тлі справжніх віршів там були й кон’юнктурні рядки. Та в ті самі часи він створив і чимало чудових поезій, як-от поетичну галерею своїх друзів та вчителів — Рильського, Вишні, Довженка; звертався й до історичної тематики. Загалом видав за життя близько 40 поетичних збірок.
Різні думки викликала в сучасників його творчість. Хтось пригадував, як Малишко оспівував сталіна і приймав від «вождя» нагороди й відзнаки. Інші ж пам’ятали, як по війні, на відміну від багатьох письменнників, він відмовився долучитися до цькування Максима Рильського, якого дуже шанував, після чого був звільнений з посад заступника голови Спілки письменників і відповідального редактора журналу «Дніпро». Був час, коли разом з іншими критикував Сосюрин вірш «Любіть Україну», та на похоронах поета у виступі назвав речі своїми іменами, пообіцявши: «…Ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші!» Разом із Олесем Гончаром, будучи депутатом верховної ради срср, Андрій Малишко засудив закон, що дозволяв школярам відмовитися від вивчення української мови. А виступаючи у Львові — публічно дивувався, куди поділася чута ним там 1939-го українська мова, і люди у вишиванках, й українські написи на будинках. Завершив же свій виступ риторичним запитанням, яке пролунало, мов грім серед ясного неба: «Раби, навіщо я вас визволяв?» І цього йому вже не пробачили, викресливши творчість Малишка зі шкільного підручника, а його прізвище — з переліку кандидатів на чергові вибори до верховної ради.
І ще один «образок з натури». Донька згадувала, як одного разу невдовзі після виписки з лікарні застала батька з другом за початою пляшкою коньяку із закускою. Тривожачись за наслідки для його здоров’я, вигукнула, не тямлячи себе, — може, тому й російською: «По какому это случаю, тебе же нельзя!..» Малишко вмить побуряковів, скинув наїдки додолу і прокричав до неї фальцетом: «Щоб я у моєму домі не чув російської мови!»
СПРАВИ СЕРДЕЧНІ
Літературознавці вважають: тричі одружений Малишко, який ніколи не був самотнім, крізь усе життя проніс своє перше юнацьке кохання до землячки, Катрусі Пелих. Коли Андрій поїхав на навчання, батьки умовили дівчину вийти заміж за агронома, мовляв, віршами родину не утримати. Відтоді Малишко навіть слова цього — «агроном» — терпіти не міг. Відомо, що Катерина трагічно загинула. Можливо, саме їй поет міг присвятити рядки: «Гаї шумлять біля потоку, де хвиль весняна течія, прощай, кохана, кароока, прощай, пораднице моя!..» Невідомо напевно, й про кого йшлося згодом в іншому його творі: «Цвітуть осінні тихі небеса, Де ти стоїш блакитна, мов роса. В очах засмуток темний, мов ожина, — Моя кохана, мріялось, дружина. Як сон далекий, видиво майне… Хоч не забудь, а згадуй ти мене». Донька поета припускала, що обидва рази йшлося про її матір, як і в рядках із поезії «Ми підем, де трави похилі» — «…і карії очі, і рученьки білі ночами насняться мені…»
Із журналісткою Дариною Лівшиць Малишко познайомився в редакції, де вона працювала. Після одруження отримали невеличку кімнатку, потім перебралися до більшої квартири. Багато хто дивувався, як у ці роки Малишко встигав так багато і гарно писати, якщо в домі немовля? Поет лише усміхався на те. Друга світова поклала край мирній сімейній злагоді.
«В перші ж дні понад шістдесят письменників виявили бажання йти на фронт добровольцями. І ти серед них, мій тату», — згадувала донька. Її з матір’ю вивезли до Уфи разом із іншими родинами письменників. Найбільшою радістю для обох були тоді листи від глави сім’ї. «Хоч би вітром з України донесло вам мою печаль за вами, хоч би сонцем зійшла над вами моя добра звістка, любі мої, далекі!..» — це рядки з його листа, написаного 1941-го. Пам’ятаючи, наскільки схожа на нього маленька донька, у 1942-му напише дружині з фронту: «Якщо будем живі, то буде в тебе два Андрії: малий і великий, а якщо великого не буде, то залишиться мій двійник». А з часом батько усвідомить: вони з Валюшкою подібні не лише зовнішньо, схожі-бо й душами…
…Її мати чекала на чоловіка чотири роки. Та він повернувся до Києва з молоденькою дружиною, Майєю Федоровою. Щоправда, не мав уже певності, чи вірно чинить? Зайшовши додому, казав Дарині, що заплутався, чекав її слова, бо ж навіть не сварилася з ним. Вона ж відповіла: «Ти вибрав свою долю сам». Невдовзі вони розлучилися. Відтоді донька, на запрошення батька, час від часу приходила в гості до них із Майєю. Молода жінка їй навіть сподобалася: грала з нею, наче з лялькою, підгодовувала в голодні часи. Та згодом Малишко пішов і від неї. А Майя через кілька десятиріч, перестрівши Валентину, казала, що клянеться своїми дітьми (у другому шлюбі мала їх двійко): коли її сватали за Малишка, то завіряли, що він неодружений, інакше б вона на такий крок ніколи не пішла. Оглядаючи давно не бачену Валентину, упізнавала риси Андрія Самійловича, — і доньці здалося, що Майя досі кохає її батька…
Третью супутницею життя Малишка, з якою він прожив останні роки, стала поетка Любов Забашта. Та, за спогадами Валентини, й у цьому шлюбі життя у батька не склалося, а дружина виявилася зовсім іншою людиною, аніж спершу видавалося. Оповідала, на схилі днів пропонував Валентині дати грошей на кооператив, аби потім перейти жити до неї, та від публічних кроків його утримувало власне риторичне: «А що люди скажуть?!»
«Не щастило тобі, тату, в особистому житті», — підсумовувала спогади донька поета. І тішилася, як поталанило їй самій — бути донькою такого батька!
«Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, ТАТУ!»
Фронтові листи Андрія Малишка до її матері й до неї самої, тоді крихітної, Валентина зберігала як найбільшу цінність. 1942-го, коли їй було 5 років, розпитував дружину навіть про доньчину зачіску. По війні брав із собою на творчі вечори. А коли стала писати вірші й рядок не йшов, не раз здавалося: саме батько підказує потрібне слово.
Дитиною часто співала разом із ним і бабцею. Коли побудував дачу в Кончі-Озерній, приїздила, скучивши. І знову, як колись у дитинстві в піонертаборі в Ірпіні, вони удвох ловили рибу, збирали в навколишніх лісах гриби, та головне — спілкувалися. Могли говорити нескінченно довго, ділилися творчими планами, задумками. Часто незадоволений правками літредакторів, Малишко завжди дозволяв робити зауваження доньці. Сам пропонував їй: «От послухай, у тебе вухо добре».
Останні роки не раз лежав із серцем і високим тиском у лікарні в Феофанії. Коли донька приїздила провідати, вони, забувши про час, гуляли алеями, згодом продовжували розмову вже на лаві. Чи не все життя пригадали тоді, розставивши всі крапки над «і». Потім були вже зимові доріжки. Лише коли батько потрапив туди останнього разу, приїхати не було як: через епідемію лікарня була закрита майже для всіх відвідувачів. 17.02.1970, перенервувавши під час розмови з дружиною, Малишко почувся зле. Медики забігали біля пацієнта, та врятувати 57-річного поета не змогли. Пізніше доньці повідомили: в батька одночасно сталися інсульт та інфаркт, іще й печінка була в поганому стані.
…Примчавши просто серед ночі до лікарні, Валентина вже не застала його в живих. У палаті під батьковою подушкою лежала її книжка…
Андрія Малишка поховали на центральній алеї Байкового цвинтаря. Остання його поетична збірка «Серпень душі моєї» вийшла посмертно. Видавши книжку спогадів «Я люблю тебе, тату», Валентина Малишко не раз «приміряла» на батька ту роль у суспільстві, яку він міг би посісти, якби залишався живим: «Я знаю, з ким би ти був усі ці роки, що минули без тебе, знаю, як би ти виступав у Верховній Раді, аж трибуна б тряслася, знаю, з ким би ти був…»
ЛЯГЛИ НА МУЗИКУ РЯДКИ
Ніхто не рахував, скільки віршів містили ті чотири десятка поетичних збірок, які побачили світ за життя поета, але пісень у його творчій спадщині було менше в рази — лише близько сотні, а найвідоміших — іще менше. Та саме пісні принесли Андрію Малишку світову славу. Він співпрацював із найкращими композиторами — Платоном і Георгієм Майбородами, Олександром Білашем, Михайлом Вериківським, Левком Ревуцьким, Андрієм Штогаренком… Тож чарівні слова поета доповнювала така само музика котрогось із композиторів, — і народжувалася нова диво-пісня. Більшість із них, найкращих, були створені в 1950-ті. «Знову цвітуть каштани» і «Пісня про Київ» — як данина поваги й любові до української столиці. «Ти мене накличешся ночами», «Я забув, що й плачуть з поцілунку…», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…» — як зізнання в коханні…
Прекрасну поезію «Цвітуть осінні тихі небеса» поклав на музику Олександр Білаш. Десятиріччями незмінна колись у наших школах першовереснева «Вчителька» була написана разом із Платоном Майбородою. Як і чудовий романс на слова Малишка «Ми підем, де трави похилі». Валентина Малишко згадувала, як на її очах просто на коробці з-під «Казбеку» за десяток хвилин накидав текст її батько, а Платон Майборода тут же почав імпровізувати за роялем, до сліз розчулиши поета створеною мелодією. Був час, коли Малишко з Майбородою проживали під одним дахом, в одному й тому самому будинку. Їхня співпраця принесла тоді особливо щедрі плоди. Не випадково поет називав композитора «вірним братом», присвятивши рядки, в яких наголошував: «То нелегко… дати пісню… що її сніги не заметуть!»
Щасливо склалася доля й у їхньої «Пісні про рушник», відомої ще як «Рідна мати моя…», яка в усіх сенсах стала народною, так що її слова й історію знає кожен українець. Уже наступного дня «батьки» пісні обрали для неї першого виконавця — уславленого Олександра Таранця. Плине час, а пісня не стариться, й нині здатна підтримати високість духу людського!
«Лебединою» ж піснею для Малишка стала «Стежина», слова якої написав у лікарні в останні дні свого життя. Оповідали, рвався тоді до рідного Обухова, та вже не було як — і тому рвуть нам душу ці щемні рядки:
«Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.
Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Дощами мита-перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль».
РИСОЧКИ ДО ПОРТРЕТА
«Батько був дуже хлібосольним. Йому багато було дано від Бога», — згадувала донька. Казала, якби він не став поетом, міг би стати характерним актором — частенько грав у житті. Або ж «добрим співаком, бо голос мав оксамитовий, розкішного тембру баритон. Міг би стати й композитором — частенько сам підбирав мелодії до своїх текстів». Та мав і людські слабкості: любив, коли йому лестили, був дуже азартною людиною.
Дружив із Олесем Жолдаком і Сергієм Воскрекасенком, із братами Майбородами, особливо з Платоном, із Василем Кучером, Михайлом Чабанівським, Миколою Нагнибідою, Іваном Гончаренком, Василем Швецем, Анатолієм Шияном та ін. Поважав і любив Максима Рильського, який ставився до нього, як до сина.
Йому подобалося відпочивати в Ірпені, у Будинку творчості. Зазвичай натхненно працював з 20-ї до 9 ранку, по тому йшов відпочивати. Траплялось, по ночах його навідували так само «сови», аби порадитися щодо сюжету чи влучного слова — і він відкладав свою працю, зосереджуючись на питанні гостя. І хоча був самокритичним, часом і сам потребував слухача. У вільні хвилини любив порибалити, обмірковуючи нові задуми. Тут не раз вдавався до розіграшів, так само розігрували і його самого. Переповімо зі слів очевидців принаймні одну з цих історій.
Якось, відмовившись у компанії від спиртного, Малишко почув заспокійливе: мовляв, йому ше нема чого турбуватися через алкоголь; от якщо приходить зебра — то вже кранти! На тому розмова й закінчилася, та незабаром друзі вирішили пожартувати. Озброївшись пляшками чорної туші, гуртом розмалювали «під зебру» невеличкого білого коника з господарства Будинку творчості, який завжди сподівався на смаколики. Готову «зебру» привели просто під двері будиночка поета. Побачивши, хто до нього завітав, Малишко вратив дар мови, лише відступав усередину кімнати, тоді як «зебра» теж рушила слідом! Та за кілька хвилин, не отримавши жодного пригощення, бідолашна тварина пішла ні з чим, а сам поет, переляканий, повідав друзям, які «випадково» завітали до нього: мовляв, усе — кранти йому, бо й зебра вже приходила!
Після сніданку, обіду, вечері та перед сном зазвичай прогулювався алеями парку, оточений цілим роєм шанувальників, часом щось розповідав сам, та більше модерував розмову. І хоч би де перебував, завжди був у центрі товариства. Умів слухати людей, бо — любив…
Ольга ГОЙДЕНКО.
