Владислав Ващук: “Нам дуже потрібні люди, небайбужі до майбутнього своєї країни”

Не можу за інших щось казати, відповідаю тільки за себе. А моє рішення насправді було зваженим — піти до лав Нацгвардії — і я це зробив. Бо не хотів, аби мої діти згодом цим займалися, аби знову бачили війну. Моєму синові Віталію вже 22 роки, він навчається у Київській політехніці, доньці Василині — 16. Так, після того, як ми з дітьми вийшли з окупованого Гостомеля, я почав багато волонтерити і допомагати військовим. Але в якийсь момент відчув, що того недостатньо. Недостатньо просто проводити благодійні заходи, передавати кошти на потреби ЗСУ. Хотілося, аби ця війна якнайшвидше закінчилася. То чим ще можу допомогти в тому? Ну, собою, так би мовити, можу допомогти. І я мобілізувався. Нікому нічого не пояснюючи і не кажучи іншим, пішли, мовляв, зі мною. Тягнути за собою точно нікого не буду.

Звісно, на моє рішення вплинуло й особисте знайомство з бригадою «Буревій», і можливість мати адекватних, досвідчених командирів, мотивованих побратимів. Адже людей без достатньої мотивації сюди не приймають.

Так, у війську сьогодні потрібні люди. Нацгвардія теж потребує. Не вистачає їх і в нашому медичному центрі, який нині укомплектовано лише на 40 відсотків. Потрібні люди в медичну роту — і кваліфіковані, і ті, хто міг би навчитися виконувати необхідну роботу. Загалом її в нас усіх дуже й дуже багато. Що тут можна казати? Якщо ти можеш — іди, вчись, воюй, захищай. Нам дуже потрібні люди, небайдужі до майбутнього своєї країни.

У мене вже було понад 70 евакуацій. Від початку, пройшовши навчання, де опанував тактичну медицину, зброю, стрільбу, я служив на посаді санітара відділення збору та евакуації поранених. Робив усе, що говорив мені командир. Навчився надавати першу медичну допомогу, забезпечувати безперебійну роботу ШВЛ, моніторів, датчиків та іншого обладнання в машині «швидкої», яка доставляє пораненого до лікарні. Завжди дуже переживаю за тих, кого нам доводиться евакуйовувати, і роблю максимально все, що від мене залежить. Особливо ж непросто, коли боєць тяжкопоранений, наприклад, без кінцівок чи з тяжкими опіками, або на ШВЛі, сам не може дихати…

Якщо говорити простими словами, наше завдання — не втратити пораненого, транспортувати його до госпіталю чи іншої медустанови найбільш щадними засобами. Важливо навіть, як розвернути та підняти ноші в потягу, що не є санітарним, як з’ясувати, куди саме транспортувати пораненого, як прийняти його з гелікоптера або іншого транспорту, провести опитування у разі, якщо може розмовляти. Нерідко доводиться приймати швидкі рішення, від яких може залежати життя людини. У мирний час нашу роботу можна порівняти з роботою служб екстреної медичної допомоги, або «швидкої». Але тут є нюанси, адже евакуація може відбуватися з різних регіонів, де командир дасть завдання. І це шанс пораненого вижити, а вже згодом отримати кваліфіковану медичну допомогу.

Нам усім ще сильніше, ніж на початку повномасштабного вторгнення, треба об’єднатися і кожному добросовісно робити свою справу. Хто сьогодні бачить себе в Україні, той повинен робити все для того, аби вона була вільною. Це потрібно нам. Це потрібно нашим дітям та онукам. Інакше нам тут не жити. Я вже побачив «русский мир» на власні очі. Два тижні в окупації. Під обстрілами, без зв’язку, без води, їжі тільки на три дні вистачило. Добре, що люди ділилися один із одним, хто що мав. Це все дуже важко… Тим паче, діти поруч… Якось оголосили «зелений коридор», ми з дітьми три кілометри добиралися пішки, з сумками, до місця евакуації, куди мали під’їхати автобуси. Близько тисячі людей зібралося, але не склалося виїхати. Довелося нам повернутися назад у Гостомель. Через два тижні окупації зробив ще одну спробу — виїздити вирішив своїм авто. За якийсь час нас уже вишикувалася ціла колона, в машинах було багато літніх людей, вагітних жінок, дітей. Те, що бачили на своєму шляху, їдучи зі швидкістю 20 кілометрів на годину, не доведи Господи ще кому коли бачити. Я тільки просив дітей, аби очі заплющували…

Як згодом розповів мені сусід, рашисти загнали на наше подвір’я два бронетранспортери, десь до 15 осіб у домі розташувалося… Зрозуміло, багато чого пропало. Деякі нагороди забрали. Але то таке… Найголовніше — ми живі залишилися. Сам будинок вцілів. Після звільнення Київщини повернулися з дітьми туди. Будемо жити, будемо працювати — і все буде добре.

Багато чого роблю дистанційно. Адже стільки всього потрібно туди, на фронт. Добре, що маю можливість за рахунок власного імені залучати додаткові кошти на потреби ЗСУ та НГУ, спілкуючись зокрема і з різними благодійними фондами. Що іноді можу робити для нашої Перемоги трішки більше, ніж інші. Беручи, наприклад, участь у благодійних футбольних матчах. Водночас, це не означає, що перед тим уночі ми не були на евакуаційному виїзді або ж що після матчу знову не поїдемо на виконання чергового завдання.

Чимало роботи по реабілітації сьогодні, і, як офіцер реабілітації медичного центру, над цим працюю. Розробляємо різні програми для наших поранених захисників, котрі проходять курси реабілітації. Ментальне відновлення дуже важливе. Тобто ми це напрацьовуємо, виробляємо якусь таку єдину програму. Аби наші хлопці після війни, де були у великій небезпеці, світу білого там не бачили, знову хотіли і жити, і працювати, і рухатися вперед. Отож виділяємо час для них. Скажімо так, у ментальне здоров’я треба вкладатися.

Суспільство повинно повернутися обличчям до наших захисників і захисниць, до тих, хто прийшов із війни і перебуває на реабілітації або вже й демобілізований з тих чи інших причин. Їм потрібна вдячність співгромадян, із ними потрібно спілкуватися і допомагати, чим можемо. А не так, що суспільство каже «дякую» і забуває про ту людину.

Я народився, виріс, жив у Києві. Мама говорила українською, батько — російською. Я весь час розмовляв російською, як і всі мої друзі довкола, все оточення. Після того, як ми з дітьми врятувалися з окупації, прийняв для себе рішення розмовляти українською, всі інтерв’ю давати виключно українською. Зізнаюсь, нелегко, але потихеньку-помаленьку виговорююся. От і з вами сьогодні, бачте, спілкуюся українською.

Це теж — мій вибір. Про мову і дітям своїм кажу. Але не тисну, а просто нагадую, що їм потрібно розмовляти рідною, державною мовою. Бо примус тут може тільки зашкодити. Людина сама має усвідомити і захотіти говорити українською, полюбити її. І я вірю, що так у нас і буде. І що розмовляти українською стане перфектно, всі її знатимуть. Ось погляньте — зараз усі спортсмени дають інтерв’ю українською мовою. Тобто не все в нас так погано в мовному питанні. Навіть ті, хто відмовлятиметься від української, змушений буде нею спілкуватися, потрапивши, скажімо, в україномовне середовище, або й навіть підійшовши до каси в магазині, де його обслуговуватимуть державною мовою. Ще треба, вважаю, проводити різні заходи на підтримку української мови, які показуватимуть її значення для українців, її красу та унікальність.

Ми повинні відроджувати своє, свою націю, відроджувати все, що зруйнували в нас загарбники. І будемо потихеньку виробляти алгоритм українця, наш генетичний код відроджувати. Нас же не одне століття знищували, то хіба можемо за короткий час досягти в усьому ідеалу? Дайте людям час. Вони приймуть правильне рішення. Для себе, для своєї сім’ї. І все в нас буде добре, і все буде Україна!