«Моя професія — це моє життя, я в ній живу», — каже відома українська акторка театру та кіно Ольга АТАНАСОВА, котру запросила на порадницьку гостину напередодні Дня українського кіно, що відзначають в Україні другої суботи вересня. Особливою ж радістю для неї стала можливість повернутися у професію після кількамісячної перерви, спричиненої великою війною. А вперше на українському кіноекрані вона з’явилася ще маленькою дівчинкою. Її творчим домом після закінчення Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого у 2002 році став Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, а з 2004 року акторка починає активно зніматися в кіно.
ПРО МАРКЕРИ УКРАЇНСЬКОСТІ
Це — щира, непідробна любов до своєї країни, готовність пожертви задля своєї країни і, звісно ж, конкретні вчинки. Це, безперечно, — і наша чудова українська мова. А ще — повсюдна підтримка всього свого, українського, найкращого.
ПРО ПОВЕРНЕННЯ В ПРОФЕСІЮ ПІСЛЯ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ
…Дуже-дуже цього хотіла. Було сильне бажання працювати, й працювати багато та довго. Першими були зйомки в серіалі «Розтин покаже». …Зайшла відразу в проєкт і просто купалася в своїй стихії. Задоволення відчуваєш, навіть коли тебе знову гримують. А що вже казати про сам знімальний процес. Та й радість від спілкування поза майданчиком. То начебто знову повертаєшся до чогось свого, знову почуваєшся на своєму місці. Оце дуже важливо. Час вимушеного творчого простою дав можливість, принаймні мені, зрозуміти, що займаюся своєю справою. Це дійсно професія мого життя, і нічого не хочу змінювати. Хоча дехто з моїх колег намагався це робити після повномасштабного вторгнення, шукаючи себе в чомусь іншому, не маючи надії на якісь акторські перспективи. У когось навіть виходило. Але в мене навіть думок таких не було, бо розуміла, що акторство — це моє і що хочу займатися тільки тим, що люблю я і що любить мене. Слава Богу, все склалося.
… Обожнюю кіно, обожнюю театр, обожнюю творити і там, і там. Мені неймовірно приємно спілкуватися з українськими режисерами, грати в українському кіно, українською мовою, працювати з колегами, котрі доволі довгий час були без такої, активної роботи. Не можу сказати, що зараз її достатньо для всіх, але можливостей насправді стало набагато більше. Щодо мене, то завжди, від початку своєї кар’єри, була при ділі, як кажуть, постійно знімалася.
ПРО КІНО «НЕ НА ЧАСІ»
Я вже знялася в кіно, що стосується наших днів, — про те, як працювала «Укрзалізниця» на початку повномасштабного вторгнення. Це драматичний серіал «Потяг» режисера Володимира Янощука. І не можу сказати, що таке кіно зараз не на часі. Хоча загалом, як на мене, аби знімати безпосередньо про війну, про всі жахіття, які вона принесла українцям, потрібно вичекати певний час, бо наразі це — як відкрита рана. В людей, котрі були та є на фронті, котрі весь цей жах бачили, відчули сповна війну на собі з її смертями і руйнуваннями, в тих, хто втрачає своїх близьких, може виникнути багато запитань. Адже в кіно присутній і художній вимисел, що не всі зможуть сприйняти. Казатимуть: ось це — правда, а це — неправда, насправді все було по-інакшому…
ПРО ВИСТАВУ «БУДЬТЕ, ЯК ВДОМА»
Зізнаюся, дуже хотіла, аби ми цю виставу повернули до життя. Звісно, для нас усіх вона пов’язана безпосередньо з Пашою Лі, котрого ми дуже любимо. Та розуміла, що це вибір Каті як режисерки: от як вона вирішить, так і буде. А я будь-яке її рішення прийму. Тож ми зраділи, дізнавшись, що будемо оновлювати улюблену для нас усіх виставу, присвятивши її пам’яті Паші Лі. Катя ввела ролі для дітей і запропонувала, аби там зіграла моя донька Адель разом із її сином Матвієм Скляренком. Це так символічно! Бо не знаю, як би змогла грати, аби хтось дорослий був, знаючи, що то — місце Паші. А от діти — як продовження, як те, що могло б у Паші бути в майбутньому, але ворог обірвав його життя. Знаю, він хотів діток. І от дивлячись тепер на наших Адель та Мотю, і тішуся, і плачу. Коли виходимо після вистави на поклін, як можу, до останнього стримую сльози. Та все одно бачу Пашу. Бачу усміхненого, і це дуже важливо для мене.
ПРО ПАШУ ЛІ
Справжнє усвідомлення того, що війна почалася, прийшло, коли дізналася про смерть Паші…
Він був моїм сонечком… Паша був моїм другом, порадником, веселим колегою. Він загалом дуже світла людина. Таких не вистачає в моєму житті. Знаю, що його місце ніхто й ніколи не зможе зайняти. Місце для Паші Лі завжди є в моєму серці. Тепер, на жаль, тільки там… Узагалі дуже вибіркова щодо друзів, рідко кого впускаю в своє тісне коло. Маю дуже багато приятелів, знайомих, а от друзів мало. Та щаслива, що саме ці люди йдуть поруч по всьому моєму життю.
ПРО ПЕРШІ МІСЯЦІ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ
Просто знала, що мушу залишитися тут. А стосовно донечки аргумент єдиний: її життя — найголовніше. Вивезти Адель із України вирішив її батько. Ви ж пам’ятаєте, що тоді коїлося в Києві у перші дні, й рішення приймалися переважно спонтанні. І я йому не заперечила, хоча тепер розумію, що, в принципі, донечку можна було б залишити вдома. Бо знаю, що тут, біля мене, з нею теж усе було б гаразд. Хоча, з іншого боку, добре, що багато чого вона не бачила.
Щодо ж себе, навіть думок таких не мала, аби кудись виїздити. Як не мала б і згодом. Але потрібно було їхати по Адель до Німеччини. Виїздила вже тоді, як у Києві стало більш-менш спокійно, в травні 22-го. А повернулися з нею додому, коли наше місто знову почали часто атакувати ракетами та дронами.
… Мені дуже хотілося бути чимось корисною тут, у Києві, коли почалася велика війна. Долучилася до роботи у нашому волонтерському центрі «Дрібне сузір’ячко» в театрі «Сузір’я», зорганізованому Катею Степанковою. В основному приміщенні театру були розташовані бійці, до 40 чоловік. Там вони проживали, навчалися (навчання проходило й до 70 чоловік), а потім йшли на фронт. Потрібно було облаштовувати їх побут, годувати. Людей тоді в Києві залишилося не дуже багато, але всі, хто був, чимось допомагали, ніхто не сидів, склавши руки.
Пригадую, ми навіть із Катею та Адою зробили невеличкий концерт для наших військових.
ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ
Це мій свідомий вибір. Я народилася в Києві, й досі говорила російською. Тепер моя мова — в житті, у творчості, в соцмережах, — звісно, українська. А як може бути інакше?! Хоча, чесно зізнаюся, інколи, буває, переходжу на російську. Тож працюю над собою. Донька ще не завжди розмовляє українською, хоча мову знає. Та я не кричатиму на неї за це, не заборонятиму. Просто можу пояснити або запитати: а як оце слово буде українською, знаєш? Усе поступово має відбуватися. Тоді це буде правильно, тоді це буде нормально. А примусом нічого не доб’єшся. Я всіляко намагаюся, аби донечка по-справжньому полюбила українську мову. Вона ж розуміє, що народилася в Україні, що є українкою.
ПРО ЖИТТЯ У ВІЙНІ
От насправді намагаюся бачити позитив. Люди живуть, працюють, народжують дітей, чекають додому своїх рідних. Це ті, хто свідомо залишився в Україні попри війну. А ми ж бачимо, що прилітає від ворога будь-куди, абсолютно навмання. Слава Богу, наша ППО демонструє дива, збиваючи багато ракет і дронів. Але ж вони й падають на нашу землю, на наші цивільні об’єкти. Як і той шахед, що наприкінці минулого року влучив у наш будинок кількома поверхами вище від моєї квартири. Досі постійно спускалися в укриття, відколи привезла Адель до Києва, але саме того дня чомусь залишилися вдома. Слава Богу, обійшлося…
Я стверджую: ми, не те що маємо право на щастя — ми повинні бути щасливими. І коли хтось, наприклад, виставляє у соцмережах своє радісне фото — що в тому поганого? Таке фото неодмінно вподобаю. Навіть просто за те, що ця людина тут — у Києві, чи в Харкові, чи в Сумах. Зрештою, та красива дівчина може донатити значно більше, ніж ті, хто бездіяльно сидить удома й засуджує її ось за цей радісний момент на знімку. Ми не можемо дозволити ворогу занурити нас у пітьму, дозволити знищити нас морально та фізично. Ми повинні жити. Жити у СВОЇЙ Україні.
Повну версію порадницької гостини з ОЛЬГОЮ АТАНАСОВОЮ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 12 вересня 2024 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».