Андрій Демиденко: “Хто за свободу воїн — свободи достоїн”

Умови воєнні… Умови досить і досить трагічні. Колись наші батьки, бабусі, дідусі часто повторювали: «Головне — щоб війни не було». І ми, звиклі жити в мирному часі, дивувалися, навіщо ці розмови, все ж і так зрозуміло. Виявляється, мудрість поколінь наших пращурів базується на чомусь такому, що не зникає, не вмирає. Час показує, що прогрес — технологічний, інформаційний, поза сумнівами, сприяє, допомагає людям. А от у плані ставлення до людини світ став жорстокішим. Принаймні ні на йоту не менш жорстоким, ніж у часи середньовіччя. Хіба ж це не так, коли вже ось понад 10 років миролюбна Україна, яка ніколи ні на кого не зазіхала, потерпає від такого циклопа, від таких антилюдей, від цих породжень усього злого, миршавого, злоякісного і кровожерливого?! Звичайно, можна від них заховатися десь. Але не заховаєшся, скажімо, від чужини. Так, звісно, там можна жити, багато хто й живе, і щасливі мовби. А я, наприклад, останні 7–8 років нікуди навіть не їздив відпочивати, з особистісних міркувань. Бо як же можна, коли хлопці, дівчата наші воюють, кров’ю стікають, гинуть за Україну. Ну, це поза моєю мораллю. Гени мої, духовні та фізичні, живляться українським єством, українською суттю. І недаремно ж і в одному з віршів написав:

Україно, ім’ям Твоїм не торгую,

Роду Твого не цураюсь,

І вірю в Тебе, як у правду святую,

Болем Твоїм я караюсь.

Україно, з Тобою я — вічність.

Без Тебе — пір’їна.

Є й у мене ім’я,

Коли є Україна!

Це не просто поетичні глибокі й афористичні рядки. Це — суть. Бо можна смачно їсти. Бо можна гарно, солодко спати. Але якщо ти людина з історичною і родовою пам’яттю, то, звісно ж, тяжієш до цього роду, до цього народу, і без нього тобі вкрай важко. І я –серед них.

Коли орки підходили до Києва, я був на своїй дачі, а це неподалік від Бучі, Ірпеня та житомирської траси. Ось у такому жахливому трикутнику виявився геть відрізаним від своїх. Ніякого зв’язку. Адже світла не було, всі зарядні пристрої розрядилися. І подітися нікуди. Ірпінський міст уже був підірваний. Не знаєш, що де коїться. А над головою день і ніч гудуть вибухи, летять снаряди, звідусіль стріляють. Бувало, що й на 5 хвилин вогонь не стихав. Ось у таких умовах, в такій ізоляції пробув понад місяць.

Так, у деяких ЗМІ писали й говорили, що напевне поет Андрій Демиденко загинув. Та, слава Богу, орки, яких довкола повно було, у наше дачне селище не зайшли. Рельєф там такий нерівний, місцевість болотиста, що не дуже для техніки підходяща. Щоправда, розвідка ворожа з’являлася. Та нікого не зачепили, хоча люди і вступали з окупантами в розмову, питали, навіщо ті сюди прийшли, пощо їм Україна. Нас там жило на той час із десяток чоловік. Трималися дружно, підтримували один одного, і витримали цей іспит. У паніку я не впадав, більше того — відчув нагальну потребу щось робити. Попервах хотів до Тероборони записатися, але не взяли. Наші там стояли зі стрілецькою зброєю, а орки на танках наступали з житомирської траси. Ох, наробили ці нелюди біди, скількох людей знищили…

Дуже важко, коли постійно чуєш ворога, коли немає ніякого зв’язку і не знаєш, де свої, на якому світі сам живеш і країна твоя. Ні де родичі, ні де світ. Та коли ще це триває такий довгий, тупо чорний і приглушений для всіх окрилених почуттів час…

Це був мій найперший твір після повномасштабного вторгнення. Скажу чесно, не вірив, що зможу. Такий трагікоспресований час, і кругом усе супроти чогось поетичного й окриленого. Але ж, очевидно, Бог — за Україну. А я ж ще так старався. Задумав, що це має бути епічна якась річ, причому така, що об’єднає найдавніші історичні часи, події із сьогоденням. І неодмінно із сьогоденням, де буде актив і дух оцей непоборності, дух Києва, котрий постає в усій своїй величі, у справжніх трагедіях своїх і патріаршій мудрості. Адже значущість Києва завжди урізали за совєцьких часів. У тих усіх союзних виданнях, телепрограмах ані його мудрості, ані патріаршої величі, ані історичного значення не підкреслювали. Так собі, плавали поміж хвиль. А Київ наш — це ж така субстанція!

У поемі хотів показати його дуже афористично, щоб було багато поетичних метафор-відкриттів. Щоб там жив дух світовий свободи, нездоланність наша, дух козацький, традиції наші, все те, що не вмирає, оте, що не можна вбити «ні холодним булатом, ні свинцевим дублетом, ані із арбалета». Оце все там аби відчувалося, але водночас, щоб панегіриком не стало.

Я — Київ.

Знає вік,

Знає світ,

Знає кожен народ,

Де проходить

цей фронт,

Хто скарав

чорні орди!

Я — Київ.

Колиска слов’янів!

Крізь мої груди

Плине вічний Дніпро —

Аквабог наш і славень! —

Якого ніхто

Не зборов!

Він мої омиває

рани…

Поему «Я — Київ! Я — серце свободи!» перекладено англійською мовою, зараз роблять переклад німецькою.

Має бути державна відповідна програма. Не бачив, аби за останні роки організовувалися бодай якісь заходи на підтримку рідної мови.

Є в мене пісня, яка стала національним гімном української мови для всіх українців у світі, — «Звучи, рідна мово!» Хіба не можна було зробити, наприклад, фестиваль пісні, присвяченої українській мові?! Адже велика ріка з маленьких джерелець починається…

Знаєте, навіть у тих істот можна повчитися принаймні одному — нехай фанатичному, але патріотизму. У них це є. Вони, бачте, хоч де живуть у світі, організовують колонії, школи свої й окрім російської ніякої іншої, тієї ж англійської мови, там немає. Не допускають просто. А прожив руський у Києві чи, наприклад, у Казахстані 40 років, і речення українською чи казахською не вивчив. Що, такий тупий? Тупий-то тупий, але ж міг би! Ні, для нього це принципово.

Знову хочу звернутися до нашої молоді, до нашої надії. Знаєте, здається мені, серед молодих стає навіть (даруйте, може, це слово й не дуже сюди пасує) модою душі говорити українською. І ще — таким сповіданням до всіх наших Героїв, до всіх полеглих.

А ті, хто ніяк не може відірватися від мови ворога, мав би те зробити хоча б із поваги до тих, хто нас захищає, такою силою і такою кров’ю. Зрештою, заради й себе, здавалося б. Помовчи вже нарешті з тією російською…

Ви ж бачите, нас усіх хочуть знищити, до останньої молекули української — і у фізичному, і в історичному, і в моральному вимірах.

Безумовно, під час воєнних дій нехай єдиною мовою, найголовнішою буде мова відсічі нашим ворогам і наша Перемога. Поза сумнівами. Але ж ті, хто забезпечує тили, можуть і повинні захищати країну ось цією потужною зброєю, якою є наша мова. Врешті-решт, що вирізняє народ з-поміж інших? Мова. І — традиції. Те, що говорить про його ідентичність.

Хоч би хто на нас нападав, хто нас прагнув знищити, — хіба це їм вдавалося?

Нас вибрав час.

Не ми його обрали.

Козацький дух в музеї не здали.

Наш родовід і слава не вмирали,

Щоб ми завжди вкраїнцями були!

Урешті-решт, якщо нас понищать, чи заберуть у нас ім’я наше — України, українців, то хто ж ми? Ми просто розчинимося в масі народів. Отож і повинні перемогти — для того, аби БУТИ! Щоб зберегтися, щоб лишитися народом.