У День Героїв, заснований ОУН 23 травня 1941 року, ми згадуємо не лише полковника УНР, командира Січових Стрільців, одного з ідеологів українського націоналізму Євгена Коновальця, знищеного того дня в результаті спецоперації НКВС. Це день усіх, хто в різні часи боровся за українську Незалежність. Кожен рік неоголошеної війни відкриває все нові імена Героїв, які вже в наш час віддають за Україну найдорожче — єдине і неповторне життя, маючи одну спільну мрію — про Перемогу. До останньої миті життя наближав Перемогу й український генерал, 10 років тому знищений, за великим рахунком, нащадками того самого ворога, що й Євген Коновалець, — Сергій Петрович Кульчицький. Людина честі. Справжній морський піхотинець. Генерал від Бога. Командир, який приймав розумні рішення і завжди залишався людиною. Багатогранний і цікавий до всього. Для солдат — «тато й мама», або просто «Батя»…
Його батько і мати — родом із Тернопільщини. Сергій народився, коли батько-офіцер проходив службу в групі радянських військ у Німеччині, а до школи пішов, коли Петра Івановича перевели на Далекий Схід. Іще змалку мріяв стати військовим, але мати, Надія Іванівна, була категорично проти. Тож потайки подав документи до суворівського військового училища, сповістивши батьків після вступу. У 22 роки, з відзнакою закінчивши Далекосхідне вище загальновійськове командне училище, молодий офіцер мав право вибору місця служби — й обрав підрозділ морської піхоти північного флоту, що базувався аж за Полярним колом, біля мурманська. Розпочинав командиром десантно-штурмового взводу, з часом доріс до заступника командира — начальника штабу ОДШБ морської піхоти. Мав хист і до військової справи, і до бойової техніки, двигуни якої не раз перебирав «до гвинтика». Коли ж бракувало запчастин, виручали невикористані непитущим Сергієм талони на горілку і цукор: за них вимінював на складі все необхідне для ремонту. Тоді ж молодий офіцер започаткував особисте спілкування з підлеглими дорогою до КПП: розпитував про родину, плани на майбутнє, міг дати пораду. Це краще за покарання вплинуло на дисципліну в підрозділі. Здавалося б, його офіцерська кар’єра складалась успішно, та після здобуття Україною Незалежності Кульчицький подає рапорт, аби продовжити службу на рідній землі, дарма що розуміє: кар’єру доведеться будувати спочатку. Таж не марно Кульчицький, за спогадами близького друга, підняв тоді над сєвєроморськом синьо-жовтий прапор!
ВІД КАПІТАНА — ДО ШТАБІСТА
Дочекавшись припису, Сергій Петрович разом із родиною переїхав до Тернополя. 1992-го капітан Кульчицький розпочинає службу в Нацгвардії України — спершу в рідному місті, потім на різних посадах у Криму. Згодом в Івано-Франківську після переведення до лав МВС він проявляє себе і як чудовий господар: добивається спорудження багатоповерхівки, де отримали квартири його підлеглі.
На той час до його перших нагород додаються ордени «За мужність» ІІІ ст. — за особисту мужність, виявлену під час ліквідації наслідків повені в Закарпатській області (1999), та Богдана Хмельницького III ст. — за вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності та безпеки Української держави, високий професіоналізм (2008). Таким чином відзначено й бездоганне виконання ним службового обов’язку. А «за кадром» — й капремонти приміщень, будівництво казарм покращеного типу для курсантів, сучасне обладнання клубу й бібліотеки, облаштування психотренінгового комплексу, мультимедійного тиру та солдатської їдальні, а ще — напрочуд уважне ставлення нового комбрига до старших поколінь воїнів підрозділу. Кульчицький дбає, аби солдати були добре нагодовані й одягнені, вважаючи: тоді вони й служитимуть ефективно. В його підрозділах не знають дідівщини. Аби пересвідчитися, що солдати не мають синців, комбриг ходить навіть до лазні. Понад 5 років перебуває на чолі 2-ї окремої Галицької ордена Червоного Прапора бригади Західного територіального командування ВВ МВС України (військова частина 3002 у Львові), а після закінчення Національної академії оборони України переходить на штабні посади. Відкритий, доброзичливий, щирий, комунікабельний, дотепний — таким він запам’ятався багатьом.
Початок Революції Гідності застає генерала Кульчицького (це звання отримав 24.08.2013) начальником управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління ВВ МВС України. Ніхто ще не знає: менш ніж за пів року воно стане Головним управлінням НГУ. У ті дні Сергія Петровича раптово відправляють у тривалу відпустку — вочевидь, через недовіру з боку злочинної влади. Можна сказати, це — своєрідне визнання порядності українського генерала.
У ПОШУКАХ ПОРОЗУМІННЯ
Із початком анексії Криму, коли постає завдання захисту України, саме Кульчицькому довелось особисто займатися формуванням із активістів Самооборони першого офіційного добровольчого підрозділу в складі колишніх внутрішніх військ. Після недавнього жорстокого протистояння майданівців із підрозділами ВВ і масової загибелі людей це було дуже непросто. Близько 500 добровольців із Самооборони Майдану, які 14.03.2014 організовано дісталися із серця столиці до навчального центру «Петрівці», морально були готові дати збройну відсіч ворогові. Ті одразу рвалися в бій — дарма, що після приїзду нічого, крім дірявих наметів, їм не видали. Кульчицький відповідав за підготовку добровольців. Їх навчання мало відбуватися на полігоні бригади спецпризначення «Барс», яка увійшла до НГУ, тож перші дні минули у протистоянні майданівців і бійців «Барса». Кульчицькому вдалося подолати ненависть цих угрупувань одне до одного: він умів гасити конфлікти і знаходити спільну мову з кожною людиною. Фактично тоді був чужим для майданівців, та його слова: «Україна — понад усе!» були ними почуті. Тих, хто рвався йти відстоювати Крим, зупиняв поясненням: не може відпустити їх, не навчивши тримати зброю в руках. І обіцяв після пришвидшеного курсу спецпідготовки вирушити на війну і воювати разом із ними.
Коли наголос у навчанні був зроблений на стройову підготовку, це дратувало резервістів. Насправді ж стріляти тоді не було чим. Вислухавши претензії та побажання сотників, Кульчицький пояснив свою позицію: він не буде керувати «м’ясом», яке ворог знищить у перші ж хвилини бою; спершу хлопці мають стати бійцями. Вирішили більше уваги приділяти військовій тактиці. Генерал був прямолінійним: «Я не хочу бути начальником похоронної команди. Мені не потрібен ваш героїзм, якщо ви будете мертвими». Тож за якісь 3 тижні майбутні нацгвардійці швидко опанували тактику вуличного бою й основи рукопашного, пройшли вогневу підготовку, навчилися метати гранати і стріляти з різних видів зброї. «Йому не треба було підвищувати голос. Достатньо було просто подивитись на людину, і одразу все вставало на свої місця. Він особисто з кожним займався на стрільбищі. Якщо хтось не розумів — міг дві години пояснювати та по кілька разів відповідати на одне й те саме запитання», — таким запам’ятався Кульчицький першим добровольцям.
За цей час авторитет генерала, який так само жив у казармі в Нових Петрівцях, став безсумнівним для кожного новобранця. Як рідний батько, він намагався забезпечити першочергові потреби хлопців, допомагав навіть шукати берці, а для воїна з маленьким розміром ноги спеціально розшукав і вручив підходящі, — хіба ж забудеться таке?!
Колишній координатор батальйону, Андрій Антонищак, у своїх спогадах про генерала наголошував: той був мужчиною сам і вчив того інших. Основним завданням для нацгвардійців як мужчин вважав захист своєї держави, а отже й своєї сім’ї, свого дому, — безвідносно до того, де саме йде війна. А ще не раз казав про продажність політиків, наголошуючи: туди треба йти ось таким людям, як нацгвардійці, аби очищувати політику своєю участю. І дуже розчулився, коли після прийняття Присяги вчорашні майданівці просили сфотографуватися з їхніми сім’ями і називали його, як найріднішого чоловіка — «Батя»…
СПРАВЖНІЙ ВОЇН
У Павлограді, де бійці 1-го резервного батальйону перебували після вишколу, Кульчицький учив облаштовувати блокпости, зупиняти машини, перевіряти документи. Водночас приводив до тями місцевих неадекватів, які качали права, і продумував ризиковані розвідувальні поїздки нацгвардійців на окуповані території для зустрічей із українським підпіллям.
Вимагаючи порядку та дисципліни, сам повністю віддавався роботі, але дбав про людей, а за потреби ставав за них горою. Мав можливість зосередитися на підготовці 2-го батальйону НГУ, та не міг собі дозволити кинути необстріляну молодь, тож разом із ними невдовзі вирушив до зони бойових дій на сході України. Формально залишаючись при штабі АТО в Ізюмі, фактично перебував на нулях. З першого дня жив у наметі разом зі своїми бійцями, літав чи їздив туди, де вони перебували, дбав про їх захист, екіпірування, намагався забезпечити боєкомплектом, водою, харчами, бувало, що й сам готував, чи окопувався разом із усіма, і ніколи не дистанціювався від них. Брав участь у бойових операціях, даючи приклад власної мужності й витривалості. Своєю фізпідготовкою навіть у 50 років давав фору молодшим новобранцям. Не ховався від куль і міг вирушити на бойове завдання без бронежилета, бо його не було в інших бійців. А ще було очевидно: це справжній воїн, який розуміє все, що відбувається.
Більше місяця генерал Кульчицький разом із бійцями перебував у зоні проведення АТО. Його спокій і впевненість передавалися нацгвардійцям. Умів пожартувати, заряджав людей своїм позитивом. Не знав страху, хоча часто ризикував. Знав і те, що гору Карачун обстрілюють і летіти туди — вкрай небезпечно. На той час бракувало людей, і деякі українські блокпости, якими оточили Слов’янськ, самі опинилися в оточенні. Нашим військовим там протистояв утричі більший гарнізон «зелених чоловічків», тож усе необхідне для нацгвардійців доставляли туди суто повітряним шляхом, але наші гелікоптери уже збивали… Того дня — 29 травня — завершувалося перебування генерала на сході, попереду була поїздка у Львів, до родини, тож він мав достатньо причин, аби не вирушати туди того разу. Планові завдання були б виконані й без нього. Але він хотів підтримати хлопців з 1-го батальйону НГУ, які перебували на блокпості в повному оточенні…
ТРАГЕДІЯ НЕ БУЛА ВИПАДКОВОЮ
…Продукти харчування і БК на 4 блокпості були розвантажені, ротація бойового складу — проведена. Відтак гелікоптер прилетів на 5 блокпост, який тримали нацгвардійці. Поспілкувавшись із хлопцями й отримавши від них інформацію, генерал повернувся на борт. Коли гелікоптер віддалився на 800 м і піднявся на висоту 30–40 м, пролунав постріл. Мобільна група бойовиків, як їх тоді називали, поцілила по борту №16 — чи то протитанковою керованою ракетою, чи то з ПЗРК. Екіпаж охопленого полум’ям гелікоптера до останнього намагався здійснити аварійну посадку, але вибухнули паливні баки. Через велику швидкість Мі-8МТ буквально врізався в землю, після чого стався ще один вибух…
Кульчицький був першим українським генералом, загиблим під час війни на Донбасі. Разом із ним унаслідок катастрофи тоді загинули ще 11 військовослужбовців, включно із членами екіпажу. Дивом уцілів лише другий пілот, Олександр Макеєнко, якого при ударі викинуло з судна й відкинуло на значну відстань.
…На думку нацгвардійців, трагедія не була випадковою, її спричинив злив інформації зі штабу про присутність генерала на борту — зрадників-бо не бракувало. Нині покійний Андрій Антонищак вважав загибель Кульчицького показовою стратою, проведеною москвою після слів генерала, що він готовий «дійти до москви і стріляти до останнього патрона». Було й інше припущення — що генерал міг комусь заважати: завжди-бо приймав рішення тоді, коли це було на часі, не чекаючи на численні дозволи «згори», і йому могли помститися за це. Принаймні навідник точно був, оскільки ворог чув про виліт борту з Ізюма, знав маршрут слідування, а в засаді перебувало близько 40 сепаратистів. Після влучання в борт вони поспішили доповісти, буцім тіло генерала в їхніх руках. Та сім українських відчайдухів-нацгвардійців із оточеного блокпоста в єдиному пориві кинулися зі зброєю їм напереріз, аби не допустити цього. Змусивши ворога відступити, вони забрали тіла загиблих і евакуювали травмованого. Невдовзі сили АТО зворотним ударом знищили ворожу групу, що полювала за генералом.
ІДЕАЛЬНА ПАРА
Двадцять вісім років Сергій Петрович прожив у парі з Надією Богданівною. Щаслива пара — це було зрозуміло навіть незнайомим уже з першого погляду на цих двох. А почалася та магія поглядів і почуттів, коли Сергій був курсантом, а Надія — студенткою педучилища. Здається, самою долею їм судилося бути разом. Батьки в обох — із тернопільського села Чорнокінці, мами з дитинства дружили й навчалися в одному класі. Отож час від часу ділилися світлинами. Сергій роками приїздив на канікули на малу батьківщину батьків. Одного разу світлину красеня-суворівця побачила майбутня вчителька Надійка Дребіт. Як згодом з’ясувалося, юнакові теж сподобалася побачена на світлині дівчина з Тернопілля. Та познайомитися вдалося, коли Кульчицький уже курсантом приїхав до села. Підтягнутий, акуратний, спортивний, вихований юнак із військовою виправкою справив чудове враження на дівчину. Незабаром розквітло кохання і прийшло рішення: завжди бути разом. Побратися випадало лише за 3 роки, коли Сергій стане офіцером, та Надія дала згоду. Бачилися лиш тиждень на рік, коли він приїздив в Україну, решта часу — роман у листах. За цей час дівчина вступила до столичного педінституту, тож коли закохані нарешті взяли шлюб, перевелася на заочне — й одразу після весілля зібралася їхати за чоловіком. Перші 7 років молодята прожили у селищі в мурманській області, серед хуртовин і глибоких снігів. Тут пізнали щастя батьківства: народився син Валерій. Коли жінка перебувала в пологовому, чоловік приходив щодня, долаючи пішки по 10 км. А далі, хоч би який був завантажений, допомагав дружині доглядати за малюком, займався з ним навіть під час обідньої перерви. Перебуваючи за Полярним колом, практикували лижні прогулянки всією сім’єю — це і здоров’я зміцнювало, і єднало. Вже обжилися на новому місці, та коли після проголошення Незалежності Сергій вирішив, що його місце в Україні (завжди-бо пам’ятав, звідки родом, і вдома в нього розмовляли українською), — зібралися й переїхали. Та не встигли набутися разом, як служба покликала чоловіка в дорогу. І знову — щовечірні телефонні розмови й зустрічі наїздами. Та коли Сергій Петрович приїздив додому, родинному щастю не було меж. А як у сина з дружиною народився малий Сашко, у Кульчицьких-старших склалася нова традиція спільних прогулянок із дитячим візочком. Наприкінці травня 2014-го вони планували спільну липневу відпустку, а в серпні мали відзначити 29-ту річницю шлюбу…
У переданих речах загиблого чоловіка Надія Богданівна знайшла вірш, присвячений офіцерським дружинам. Сергій Петрович не часто писав поезію. Наче простився з коханою тими рядками…
РІВНЯННЯ НА ГЕРОЯ
…Заплаканий від дощів і людських сліз Львів прощався із Сергієм Кульчицьким останнього дня весни 2014-го. Тисячі людей чекали на похоронну процесію під проливним дощем. На полі почесних поховань Личаківського цвинтаря портрет генерала на його могилі — в оточенні табличок і світлин інших Героїв, яких завжди пам’ятатиме Україна, — УНРівців, упівців, політв’язнів-шістдесятників, місцевих Героїв Небесної Сотні…
За три тижні по тому тодішній Президент України Петро Порошенко своїм указом №544/2014 за виняткові військові заслуги перед Українською державою, героїзм і самопожертву, виявлені в захисті державного суверенітету України, присвоїв генерал-майору Сергію Кульчицькому звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Найвищу державну нагороду з його рук отримали дружина Героя Надія і син Валерій. За наказом тодішнього командувача НГУ Степана Полторака й на прохання військовослужбовців ім’я генерала увічнено в списках особового складу Галицької бригади та резервного батальйону столичного з’єднання НГУ.
У липнi 2014-го з солдатів 1-го та 2-го резервних батальйонів НГУ сформували батальйон оперативного призначення, бійці якого дали йому ім’я Сергія Кульчицького. Через пів року на місці трагедії встановили пам’ятний хрест загиблим. Іще за рік, враховуючи особливі заслуги Героя-генерала перед Батьківщиною та зразкове виконання бойових завдань особовим складом батальйону в складі 27-ї бригади Північного оперативно-територіального об’єднання НГУ, президентським указом йому офіційно було присвоєно ім’я генерала Сергія Кульчицького. З кожним роком в Україні більшає вулиць його імені, є й погруддя, й пам’ятні знаки. Та найперше — це пам’ять його вихованців, їх любов і повага, які не минають із часом.
Втративши свого генерала, нацгвардійці продовжують рівнятися на нього. «Кульчицькі» — так кажуть про себе ті, які стали воїнами під його керівництвом, і ті, хто приєднався після його загибелі. Захисники, яких Кульчицький особисто навчав «з нуля», переконані: заслуга їхнього «Баті», що в батальйоні, який пройшов Слов’янськ, Дебальцево, Світязь, Станицю Луганську, у той час було лише 24 «двохсотих». Людина слова, генерал і тут дотримав обітниці — підготувати необстріляних хлопців так, щоб якомога більше з них залишилися живими. І хоч за роки оновився особовий склад батальйону, але залишилися злагодженість, високий моральний дух, дружба, яка зберігається навіть між тими, хто в строю і хто пішов звідти, — і це теж від Кульчицького. Із початком повномасштабного вторгнення до батальйону за лічені дні повернулися звідусіль, навіть з-за кордону, понад 95 відсотків особового складу за весь час його існування, які в травні 2022-го традиційно вшанували свого «Батю». Того дня на їхній сторінці в соцмережах з’явилися щирі, сповнені болю й любові рядки: «Сергію Петровичу, ми пам’ятаємо Вас! Невимовно боляче й досі через те, що Ви загинули… Історія не визнає modus conjunctivus, але ми все ж таки думаємо, що, якби Ви з хлопцями не загинули в той день, хід війни міг би бути іншим. Й можливо, сьогодні теж все було б інакше. Але є як є зараз. Немає Вас, немає хлопців. І багато хто з побратимів разом із Вами тримають небо над нами. Ми пам’ятаємо все, що Ви говорили тоді, все, чому навчали. І Ви, мабуть, були би приємно здивовані тим, як змінилися ми. Наскільки досвідченими стали. І як ми продовжуємо боронити нашу Україну від рашистського окупанта».
Світла пам’ять Герою!
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
