Христина Панасюк: “У моєму серці — присяга на вірність українському народові”

В якийсь момент стало складно поєднувати свою основну роботу (викладачка по класу фортепіано та концертмейстер у Рівненській дитячій музичній школі №2. — Авт.), волонтерство та поїздки на фронт. А хочеться робити більше, значно більше, та складно вкластися в рамки тих вихідних днів, коли можеш поїхати на війну. І ще дуже хотілося бути пліч-о-пліч із тими, хто наближає нашу Перемогу та вигризає її у ворога своїми зубами. Насправді чудово розуміла, куди їду, і що тут аж ніяк не «райський куточок». Це — бойові дії. Хоча на даний момент мене бережуть. Можливо, волонтером подекуди робила навіть більше і в значно гарячіших місцях бувала, ніж зараз, як військовослужбовець. Розумію, що це може бути тимчасово. У будь-якому разі для мене дуже значуще те, чим на цей момент корисна.

До самої себе завжди були і є запитання: а чи достатньо сьогодні корисною була? Мені важливо засинати, знаючи, що зробила багато важливого, в чомусь допомогла своїм побратимам. Це стосується і питань по службі, і навіть волонтерства.

Почала вивчати військову, кризову психологію. Для мене це питання дуже важливе. Є декілька сфер потреб військових, які перебувають на передовій. Зрозуміло, є базові: поїсти, поспати, помитися, випрати одяг. Вони важливі, аби людина могла відновитися, перезавантажитися. Якщо ці базові речі закриті, є ще такий дуже важливий елемент, як емоції. Тобто спілкування в колективі, з рідними, близькими, коханими людьми. Тут — і арт-терапія, тут і музика, концерти. Тобто те, що може з людини трохи «випхнути» війну й «увімкнути» нагадування про рідних, про дім, про те, заради чого, заради кого вона тут, на фронті. І от фразу «я зрозумів, заради кого воюю» часто чула. Це й мене мотивує, надихає, коли в самої опускаються руки. Згадую тих хлопців, котрі говорили: «А я думав, що черствію, що в мене вже немає емоцій. Зараз розумію, що живий завдяки твоїм пісням». Для мене максимально цінно — усвідомлювати, що от для когось це важливо, комусь це допомогло перемкнути негативні емоції на позитив. А позитивні емоції надзвичайно важливі.

На жаль, багато цивільних не знають, як спілкуватися з військовими, і поки що це величезна проблема нашої держави. Дуже хотілося б, аби цивільних вчили тому, вчили адаптуватися до військових. Вони повертаються з війни з травмами — психологічними, фізичними. Їх треба підтримувати, їм треба бути вдячними — за те, що інші можуть жити, працювати, відпочивати, обіймати своїх дітей. Наші воїни жертвують можливістю побути разом зі своїми дітьми, коханими дружинами, щоб у цивільних була така можливість. Коли наші люди це усвідомлять, можливо, трохи переосмислять свою поведінку і будуть більш уважні, більш вдячні захисникам. Як би мені цього хотілося! Про те і від воїнів чую, які бувають у короткострокових відпустках, повертаються додому після поранення. Їм хочеться відчувати, бачити ту вдячність. Аби при зустрічі хтось приклав руку до серця і сказав «дякую». Вони не завжди знають, як реагувати, але щасливі, коли це хтось робить. Щасливі, коли до них підбігають дітки й дарують свої малюночки (їх можна побачити в кожному бліндажі у хлопців, де висять як обереги), або просто обіймають. Підходить дівчина до воїна і каже: «Вибачте, ви пахнете так, як і мій чоловік, котрий на передовій. Можна вас обійму?!» Цей запах війни — він особливий. Подібне може зрозуміти не кожен. А ті, кого війна торкається безпосередньо, знають, що це таке.

Цивільні мають усвідомити, що багато військових повертатимуться до мирного життя і важливо знайти правильний механізм комунікації, де неодмінно повинна бути вдячність їм. Я переконана, що так має бути. Люди усвідомлюють свою цінність. Люди усвідомлюють, що вони круті, що вони сталеві, що вони незламні. І цивільні, котрі їм допомагають, донатять, які їх чекають удома, які моляться за них. Це все взаємодія суспільства, і потрібно над тим працювати, щоб знайти правильний механізм повернення людей з війни.

А як це можна зробити? Хто саме має бути там, на Бахмутському чи ще якомусь гарячому напрямку, а хто в той час сидітиме в ресторані? Як цей відбір має відбуватися? Я так розумію, що це — особистий вибір кожного.

Але! Ті, хто на війні давно, потребують відпочинку. Їх має хтось замінити. Людям потрібно готуватися до того, що воювати рано чи пізно доведеться усім. Якщо не готові воювати, мають бути максимально корисними війську і своїй країні. Волонтерити, донатити, допомагати пораненим та сім’ям загиблих героїв. Це біда всієї країни, а не окремих людей, тому все має бути по справедливості!

Сказати, що мені не страшно? Це буде неправдою. Дуже страшно. І розумію, що війна — це одна справа, коли живеш цивільним життям у відносно мирному місті, й інша — коли ти вже на фронті, серед військових, а вони — найперша ціль для ворога. Якщо людина боїться, розуміє, що не зможе воювати, стріляти, треба, щоб на рівні ТЦК мала можливість обговорити, де могла б бути корисною в разі мобілізації з урахуванням її фаху. Скажімо, як той же айтівець, комп’ютерний геній. Та й навіть картоплю чистити на весь підрозділ теж комусь потрібно. На війні важливий кожен.

Звісно, дуже хотілося б, аби механізм мобілізації був правильнішим. Щоб не ловили людей на вулиці й не посилали будь-куди. Щоб усе-таки було розуміння найбільшої цінності тієї чи іншої людини і того, де стане максимально корисною на війні.

Усі, хто поруч, вони ж з великої любові прийшли сюди. З любові до своєї країни, до своїх дружин, дітей, мам, татусів, до своїх близьких. Вони ризикують своїм життям саме з великої любові. Цим ми й відрізняємося від ворога, бо він прийшов захопити, убити. Хтось влучно сказав: «Українець бореться за те, аби жити в своєму домі. Ворог бореться за те, щоб жити в домі українця». Це — істина. Ми — захисники. Нам немає чого соромитися, нам немає чого боятися. Ми — на своїй землі. Живемо і хочемо жити у своїй країні. Щоб і наші рідні, наші діти, наші майбутні онуки та правнуки жили тут, під мирним небом. Аби їм не довелося одягати військову форму, як нам, і боротися з ворогом. Оце, напевне, було б найстрашніше — розуміти, що чогось не доробили і що нашим онукам доведеться воювати. Дуже хочеться цей гештальт закрити назавжди, і щоб ворог більше ніколи не насмілився ступити на нашу землю.