Ніна Матвієнко: “Її голосом звучала душа України”

Усі пісні Ніни Матвієнко були українські, українською мовою та про Україну. Вона завжди їх співала, навіть у часи, коли в країні винищувалося все українське. Завжди несла українську пісню, українську культуру. Україну несла в собі.

Величезний репертуар співачки вражає: понад 250 народних пісень і творів українських композиторів, цілий пласт української культури, — колядки, щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові, козацькі, весільні, жартівливі, колискові, псалми, поховальні, пісні-балади, про кохання та родинні. Багато чого з тієї пісенної спадщини ми чули вперше.

Особливою ж любов’ю українців стали відомі пісні в її виконанні — «Чарівна скрипка», «Дикі гуси», «Квітка-душа»…

…Її рідне село Неділище на Житомирщині — за кілька кілометрів від моїх рідних Кулішів. І скільки себе пам’ятаю, пишалася, що маю таку землячку, котра видавалася своєю, близькою. А коли вже познайомилися, зустрічалися, спілкувалися, зрозуміла, наскільки справжньою, щирою, відкритою є ця жінка, як багато в ній світла, добра та любові, і як багато в ній болю та сили. І ніколи жодного натяку на велич, на зірковість. Ставши знаменитістю, не відгородилася від свого роду, від рідної землі.

У черговому номері «Порадниці» згадуємо, якою була берегиня української пісні, яким був її земний, творчий шлях, про що говорила наостанку…

Мала щасливу нагоду кілька разів запрошувати Ніну Митрофанівну на порадницьку гостину. І це завжди була справжня розкіш спілкування. Вона була щирою, вільна говорити те, що думала. Мала власну думку й стосовно того, що відбувалося в той чи інший час у країні. Співачка з болем говорила мені про те, що їй і досі намагаються закрити рота, легенди якісь складають, перевертають сказані нею слова… Але цього не треба боятися, казала, мовляв, вона від того тільки мужніє. А вже в своєму останньому в житті телеінтерв’ю мовила: «Нарешті я сказала, хто я. Я з тих родів, які сьогодні не здаються. Я з тих родів, які топчуть цю землю недаремно. Я з тих родів, які пам’ятають, хто вони»…

У цій тендітній жінці відчувалася якась особлива сила.

— Що може зробити жінку сильною — любов, гроші, слава? — запитала якось у неї.

— О, то дуже гарне запитання! Любов… І більше нічого. Ні слава, ні звання. То все — в коробочці, у футлярі. А заробляється ж слава на сцені великою працею, великим подвигом. Тому мусиш усе сміття, яке є, залишити в хаті, свій біль тримати в собі та йти до людей чистою, піднесеною, з любов’ю. Скільки пережила внутрішньо, навіть не підозрюючи про це. Буває ж так, що живеш і не знаєш, чому душа сумує. Запам’ятайте, що недаремно вона сумує, вона все знає. Серце — то найкращий барометр, через нього можна все в цьому житті звіряти. Ми всі прагнемо любові.

От уявіть собі кущ папороті: який він прекрасний, пишний, чубатий, коли одним кущем чи в одному горщику росте. А скільки красивих у ньому гілочок, розгалужень, листочків! То оцей горщик із папороттю я порівняла б із нашим серцем, котре вміщує в собі стільки любовей, що як капіляри, артерії живлять його. Без любові людина взагалі по-справжньому не живе на світі. А любити вона здатна від народження… То щось людське дуже, високе, як нагорода, подарована нам у житті самим Господом. Кажуть, от дали дар у горлечко — людина співає, говорить, дали руки — творить, майструє. Це все дари, таланти. Але й талант любити теж дається.

Кожному кажу: якщо ви наперед загадаєте заробити гроші, нічого не вийде. Спочатку треба Боже пустити, що ви хочете доброго зробити.

Заздрощі я бачила часто. Як захищалася? Віддавала цьому злу квіти. Більше нічого не могла вдіяти.

Найвищі в моєму житті нагороди та підтримка були із залу, від людей.

Я не можу не співати. Пісня — то ж наче молитва звучить!.. Головне, сказати людям щось таке і заспівати так, аби вийшли із залу, а я — зі сцени — чимось наділені, збагачені. Важливо бути впевненою, що заслужила стояти перед ними. Бо вони сидять, а я стою перед ними — ні, не вищою, а в поклоні перед своїм глядачем, слухачем. Це для мене велика честь.

За місяці повномасштабного вторгнення Ніна Матвієнко багато виступала перед нашими захисниками, навіть уже попри серйозні проблеми зі здоров’ям.

«Серце моє болить за кожним воїном, то — синочки наші, всіх їх так називаю. А які вони в нас мужні, які красені, як їм личить ця військова форма, які просвітлені обличчя, який гострий розум мають. Усі вони — справжні патріоти. Сьогодні кожна мати отим молитовним дивом має стати, повинна молитися повсякчас, навіть просто йдучи по вулиці, просити Боженьку благословити синочків наших на Перемогу. Хлопчики наші дорогі, повертайтеся додому живі, здорові, прошу. Україні ще треба народити багато-багато дітей».

Слава Богу, Україна наша нині воскресає по-справжньому — в мові, воскресає духом. Коли такою дорогою ціною здобуваємо Перемогу над окупантами, коли втрачено стільки життів наших воїнів, сподіваюся, тепер уже кожен українець задумається, якою мовою йому говорити. Не треба нікого примушувати. Надіюся тільки на серце й совість кожного. Нам треба всіх заохотити до України, а не протиставляти один одному.

…Ми повинні до кінця розгромити ворога, вигнати з нашої землі, аби й духу, навіть черевика його тут не залишилося. Тепер ми обізнані, ми обережні стали і знаємо, де наше.

…Так, страшно від того, як земля наша плаче, горить зараз, як її розривають такою страшною зброєю. Їй теж болить дуже, і вона може не витримати, відгукнутися величезними природними катаклізмами. Я щодня говорю з нею й прошу: «Мамочко, прости нам, прости, що дозволили таке робити. Але ми загоїмо твої рани, відродимо наші міста та села. Ми посіємо хліб, ми посадимо квіти»…

Ніколи не заздріть. Завжди будьте самі собою, не будьте отарою: як усі, так і я. Будьте окремими, кращими. Індивідуальність — це квітка неба. Любіть… (2006).

Любіть Україну, всім серцем її любіть, по-справжньому, любіть такою, як є, не віддавайте нікому в руки. Бо якщо в руки — то це ж як зброя. Розумієте? Чужі руки можуть з нами що завгодно зробити, можуть знищити. Любіть її, як пісню. Як красу цю українську надзвичайну. Приберіть сміття — із землі, з душі своєї, знайдіть частинку тієї чистоти, доброти, яку ще можна відшукати. Це від нас залежить. Дякую, що ви у мене є, мої люди, моя Україно! Люблю вас! (2019).

Будьте людьми. Будьте родиною. Будьте сусідами. Будьте кумами. Будьте братами й сестрами. Не забувайте, що от саме зараз від кожного з нас залежить наше життя, наше майбутнє. Від нашої згуртованості залежить цілісність України і цілісність роду українського. Найвище благо, яке об’єднує, дає силу і яке перемагає, — це любов». (То були останні слова, які почула від нашої легенди; січень 2023 року).

Прощалися з великою українкою, котрій напередодні мало б виповнитися 76 років, 11 жовтня в Національній філармонії України. Провести в останню дорогу, обдарувати квітами та оплесками прийшли сотні людей. Ми кілька годин стояли в черзі, аби востаннє вклонитися Ніні Митрофанівні. Поховали її на Звіринецькому кладовищі в Києві. Тепер спів Квітки-душі лунатиме в небесному хорі. А ми чутимемо його лишень у записах. І співатимемо Ніниних пісень, адже, як колись говорила: «Якщо моїх пісень не співатимуть, важко буде мені вмирати, бо й вони загинуть».

Ігор Поклад, народний артист України, композитор, котрий разом із поетом Юрієм Рибчинським подарував нам далекого 1969 року пісню «Дикі гуси», прощаючись зі співачкою сказав:

«Ніна — це абсолютно янгольське створіння. Її не можна ні з ким порівняти. Скільки в Україні голосів — але немає такого другого. Це не вона співає — це душа співає. Ніна і є душа України. Для нашої сім’ї ця втрата — особиста трагедія».

«В цю пісню я вклала багато душі, тепла, любові, — написала у соцмережі Тоня Матвієнко, заслужена артистка України, в день народження мами, 10 жовтня. — Це мав бути гарний сюрприз мамі на день народження. Випускаючи пісню-присвяту «Сік землі» для мами сьогодні, хочу закликати вас відкласти всі справи та зателефонувати батькам і сказати їм «дякую!» Дякую за безсонні ночі, дякую за виховання та турботу, за мотивацію та підтримку в усьому… Я обов’язково продовжу мамину традицію популяризувати українські пісні у світі. Робити добро! Шануйте один одного та своє коріння. Дякую, мамо!» А вже в день поховання Тоня сказала: «Моя мама — це і є Україна»…