Володимир Ращук: «Для мене, для моїх побратимів це — по-справжньому священна війна»

Можливо, це й звучатиме пафосно, але для мене, для мого бойового підрозділу, для батальйону «Свобода», для всіх нас, хто з 24 лютого пішов на фронт, це — по-справжньому священна війна. Ми відродилися, можна сказати, як той птах Фенікс, — з попелу, і відчуваємо сильну підтримку та енергію від наших пращурів, які боролися — за нашу мову, за нашу землю, за нашу державу, нашу незалежність і за вільну Україну. Ми свідомі того, що дійсно боремося за святу правду, за нашу історію, культуру багатющу. Тому для нас це не якісь визвольні змагання, а, без перебільшення, дійсно священна війна.

Коли раніше ти читав про війну в книжках із історії, описане не мало нічого спільного з тобою. Це було десь там, із кимось, а тебе не стосується безпосередньо. Знаєте, коли побачив фактично від самого початку вторгнення і Бучу, й Ірпінь, усі ті жахіття, — після цього в мені ніби вмерло щось людське. Бо зрозумів, що це, знову ж таки, без перебільшення, — геноцид української нації. Повний і тотальний. І тому для мене це — абсолютно жорстока війна, абсолютно безпринципна з боку ворога, в якого нічого святого немає, нічого людяного. Загалом війна — дуже мерзенна річ і найнижчий розріз людських взаємовідносин.

Найперше завдання тилу — це, безумовно, допомагати фронту. Не втомлюючись. Вірити й допомагати всім, чим можеш. Реально — зараз усе має бути спрямовано на фронт. Це перше. Друге. Для молодих, для дорослих — для кожного зараз надто важливо зрозуміти, що війна ця не омине жодну родину, і що вона стосується кожного. Тому кожна людина має стати обізнаною в якійсь сфері військової справи. От я був цивільним, до вторгнення не вмів тримати зброю, нічого не розумів. Але був змушений вчитися. Тому що добровольці дуже швидко закінчилися, і ми мусили ставати професійними військовими. І зараз ротація в ротацію вчимося. Ми беремо натівські стандарти, читаємо найкращі книжки, аналізуємо, як поводиться ворог і як — наші війська. Ми постійно намагаємося ставати кращими.

Отож повертаючись до цивільних: кожна людина має або в тактичній медицині «прокачатися», або ходити на стрільби, вчитися тактиці, вчитися володіти зброєю, вчитися на операторів БПЛА. Щоб мати хоч якусь спеціалізацію в умовах війни. Чому це треба? Ми ніколи вже не зможемо перейти в абсолютний стан миру. Бо ворог цей — споконвічний. Він був, є і, на жаль, буде. Хоч би як хотіли, щоб її не стало, в тому чи іншому вигляді росія залишиться. І мусимо стати мілітарною країною, як, приміром, Ізраїль, де кожна людина окрім своєї цивільної професії має бути корисною і на війні. Вірити, молитися — це добре. Та потрібно робити щось більше.

Коли мене, бува, з тилу запитують: «Ну, як ви там?» Ну, а як ми?! От була донбаська зима — вночі мінус 20, а вдень під ногами багнюка. Ти постійно мокрий, а вночі знову мороз. І ще ж змушений перебувати під постійними обстрілами. А боєприпаси по передній лінії просто-таки ешелонами випускають. У Рубіжному ми рахували: 420 прильотів тільки по нашому сектору, тільки за годину! А росіяни ж постійно лізуть, маєш бути весь час зосередженим і в бойовій готовності. І так відбувається вже півтора року. То яка людина, в принципі, це може витримати? Звісно, було б добре, як відбулася якась планова ротація. Нехай не демобілізація, а дали хлопцям хоча б три місяці відпочинку, передиху. Бо знаю, на жаль, багато сімей, які не витримують, не в усіх такі дружини, як моя. Жінки просто втомлюються.

Мене запитали: «Володю, ну, в принципі, зараз є можливість тебе демобілізувати, маєш вагомі підстави». З одного боку, дуже хотів би. А з іншого, розумію, що мої побратими залишаються там, що війна не закінчилася… І що я в тилу робитиму?

До вторгнення я був російськомовним (Володимир народився в Маріуполі – Авт.) і, на жаль, не бачив у цьому нічого поганого: так, державна — українська мова, але ж у нас свобода слова, демократія, можемо говорити будь-якою. А от, справді, ліг спати 23 февраля, а прокинувся 24 лютого — я різко перейшов на українську та зарікся й слова російського не вживати.

Знаєте, я путіна вважаю «українотворцем». Аби цей маразматик не почав повномасштабну війну, не був таким зухвалим, не повірив медведчуку і всім іншим, то з такою потужною пропагандою, як російська, через 10 років України не було б. Вони її спокійно захопили б і знищили. Але війна на нашій території все дуже змінила. Люди почали прокидатися, усвідомлювати, що наша ідентифікація, наш національний ген — то є і наша мова, без якої не буде України . Саме це відбулося й зі мною — я переродився в українця, в націоналіста (у хорошому сенсі).

А російську маємо забороняти — на державному рівні. Вдома спілкуйся, якою хочеш. У публічному ж просторі маєш бути україномовною людиною. Мусимо позбутися наративу, який постійно просували в Україні: українська — це не модно, це — мова селюків і таке інше. Ми зараз страждаємо від російськомовних. Пам’ятаєте, колись давно путін сказав, що росія закінчується там, де закінчується російська мова.

Мені дуже шкода, дуже боляче, що дехто досі цього не розуміє. Кажуть: мені так зручно, мені матуся співала колискові…, а на війні воюють теж російськомовні… Я вважаю, що це — повна фігня. По рації ми спілкуємося тільки українською мовою. Бо якщо там звучатиме російська, отже, наші хлопці або в полоні, або їх убили. Все.

Українська мова — це мова переможців, мова сильної нації, мова гідних людей, і кожен, хто говорить досі російською, повинен соромитися цього. Я не можу чути її. Для мене це — як червона ганчірка для бика.

Ми повинні перемогти. Бо якщо ми не переможемо, а переможе ворог, то України не буде. Адже єдина форма російської риторики: їхня перемога полягає в нашій денацифікації. Тобто маємо зникнути як нація. Тобто повне й абсолютне знищення України як ідеї. Тому маємо захищатися і захищати своє!