Ми живемо у час, коли вчорашні діти стають Героями. Відчуваємо захоплення їх відвагою, мужністю. І — глибокий біль, бо вони йдуть… Хоч кому, як не їм, можна було сказати собі: «Я ж іще надто юний»?! І хто, як не ці майже діти, мали право бути захищеними, а не захищати, про що в рази старші від них дорослі часом відверто кажуть уголос: «Я ж не профі, щоб ставати в стрій»?! Та ця молодь визначає свої сенси й обирає шлях, відкидаючи хибні уявлення. Закриває Україну собою, творить свій подвиг, не питаючи дозволу в старших. І йде від нас, не лишивши по собі нащадків. Ми не знаємо, скільки ще буде в небесних підрозділах тих дівчат і хлопців із Україною в серці, чиє життя коротке, мов спалах зірки. Маємо пошанувати кожного. Як дорослих. Як Героїв. Маємо пам’ятати. Для цього, власне, й ця розповідь.
…Маленька збірочка під назвою «Степан Чубенко. Я зрозумів сенс життя» — у руках майже невагома. На її обкладинці — фрагмент із картини українсько-литовської художниці Беати Куркуль, написаної в рамках спецпроєкту Донецької ОДА. Підліток, обличчя якого знає чи не кожен із нас, — у воротарських обладунках і з українським прапором. Справжній страж на воротах України, виникає думка. Власне, голкіпер у перекладі з англійської — захисник, страж або охоронець воріт. За великим рахунком — той, який не допустить чужинців. І тому в цій обкладинці — сутність життя і подвигу навіки 16-річного краматорського школяра Степана Чубенка.
— До війни в нас було щасливе життя. Ми були дружною родиною. Наш дім був гостинним і відкритим для всіх. Степанко ріс жартівником, його все цікавило. Був добрим до людей, готовим допомогти, зустріти, піднести сумку. На нього можна було покластися. За слабких завжди заступався. Знаю від його друзів, що не раз доплачував продавцям за бабусь, коли тим бракувало коштів. А 2014-го, коли почалися обстріли, допоміг обладнати сховище, спускав туди стареньких, — розповідає про сина Сталіна Чубенко. — Змалку жалів усе живе. Якось побачив на базарі мале кошеня — й уже готовий його рятувати. Нагадала, що наша кішка не потерпить чужого, а маля хтось ще неодмінно забере! А він зітхає: «Ага, беруть гарних, а це — страшненьке, можуть і не взяти!» Іншим разом вони з другом знайшли голуба, понесли до ветеринара. Той каже, що голубами не займається — а наш Степан його запитує: «А ви клятву Гіпократа давали?!»
ЙОГО ЦІКАВИЛО ВСЕ
У 5 років Степанко вже не розставався з м’ячем. Хоча спершу хотів займатися греко-римською боротьбою, та футбол переміг, і він став воротарем «Авангарду». Коли отримував травми, мати щоразу питала його: «Все? Кидаємо?» Та він не здавався. Із часом став фанатом «Шахтаря», як ультрас — підтримував Краматорський ФК «Авангард». Його коментарі спортивних подій вирізнялися фаховістю і гумором, але в дорослому житті давно вирішив стати професійним футболістом. Один із аргументів — теж цілком дорослий: ця професія дасть можливість добре забезпечити власну родину.
Своїй дівчині казав: як одружаться, одну дитину народять і ще одну — всиновлять. Дивовижна як для 16-річного готовність до відповідальності за інших співзвучна із регулярними відвідинами міського дитбудинку. Це теж було його свідоме рішення — познайомитися з директором, зібрати однодумців, придбати необхідне. Він любив гратися з цими дітьми, а вони мріяли про такого вожатого в таборі. Директор дитбудинку каже: вони й зараз отримують велику допомогу — можливо, завдяки тому, що люди підхопили цю справу Степана?
Із нього вийшов би чудовий батько, вважають рідні. Він навіть записав відео, в якому звертається до своїх майбутніх дітей, обіцяючи: гратиме в багатьох відомих клубах і йтиме до своєї мети.
— Син не соромився прояву почуттів. Міг уночі, пробираючись повз кімнату батьків на кухню до холодильника, оголосити: «Батьки, я вас люблю!» Дітей ми фізично не карали, Стьопа навіть не знав, як це — стояти в кутку, — пригадує мати. — Вирішив спробувати — став до кута спиною. Сказала, як треба. Постояв трохи — й питає: «Так, а в чому прикол?»
Читати почав із 5 років. Одноліткам був за психолога: міг дати пораду, розрадити. Біля нього завжди юрмилися друзі. Разом із ними створив лігу КВК у Краматорську, їздили по Україні, захищаючи честь міста. Без його участі не обходилися шкільні заходи. Часом виходили на шкільну сцену вдвох — мама й син — декламуючи щось. А тепер школярі читають уже вірші самого Степана. Хоч поетом себе не вважав і про власну книжку не мріяв, але, перечитавши всі його проби пера після загибелі, родина вирішила видати збірку в пам’ять про Стьопу.
— Син здивувався би, що зберегла його творчість. На жаль, не змогла зберегти самого Стьопу. День, коли він народився, 11 листопада 1997 року, — це й мій другий день народження. Лікарі боролися за моє життя під час пологів. Та, певно, в Бога були на мене плани, — розповідає пані Сталіна.
«Я — ЗВИЧАЙНИЙ УКРАЇНЕЦЬ»
Так він написав про себе в одному з віршів.
— Син вплинув на мене, завдяки йому почала читати українською. Хоч першу таку книжку — дитячу — придбала 1993 року, аби навчитися мови, тільки-но переїхавши з росії до Краматорська. Бо завжди вважала: треба знати і поважати мову, історію, культуру тієї країни, де мешкаєш. Але в родині, на жаль, ми тоді говорили російською. Зараз намагаємося спілкуватися українською. Стьопа перейшов на неї 2014-го, — згадує його мати. — Новини він черпав не з телевізора, а з соцмереж. Спілкувався з очевидцями подій, щось доводив сепарам. На формування його поглядів вплинули книжки про ОУН і Бандеру, старші друзі сина та Василь Шкляр, чий роман «Залишенець» хтось дав почитати Стьопі. Він уподобав пісні Ореста Лютого, як-от «Слава Україні та її синам…» У переліку його цінностей були Держава, Герої, вишиванка. Хоч вишиванки ніхто з нас тоді ще не мав.
Стьопа жив Революцією Гідності. У лютому організував у Краматорську марш «ультрасів» на підтримку Євромайдану. Від початку проросійських виступів разом із друзями допомагав українським військовим водою, продуктами. Коли Краматорськ захопили бойовики, мати повезла сина до своїх рідних у Ростовську область. Та за кілька днів він заявив, що йому час повертатися додому: «Україна в небезпеці!» І наочно демонстрував рідним, як викривлено подавало одеські події російське телебачення.
Удома біля його столу висів аркушик із довгою цитатою, знайденою в інеті, що починалася зі слів: «Якщо в тебе є мрія, ти маєш її захищати». Згодом дівчата розповіли: попереджав їх, що буде війна, обіцяв захистити. А ще — зняти прапор днр і кинути в туалеті.
— Одного разу приходжу з роботи, а в туалеті — днрівський прапор. Питаю сина, що це? Відповідає: «Ганчірка» — усміхається жінка. — Потім друг розповів: син зняв його з флагштока на міській площі. Коли заліз туди, повз ішов чоловік — та й питає, що він там робить. Стьопа каже: «Знімаю». «А… Ну знімай, знімай», — відреагував перехожий і рушив далі.
…Після загроз, почутих у місті на свою адресу, сказав, що поїде в гості до друга в Київ. Уже втративши сина, рідні довідалися: у ті дні Степан намагався записатися в добробат, але як неповнолітньому йому відмовили. Потім хлопці з Сотні Лева прислали відео: син побував у їхньому підрозділі. А після того, як Краматорськ знову став українським, вирішив повертатися до родини.
ПОДВИГ
23 липня 2014 року, попри поради батьків, Степан обрав для повернення додому потяг «Кив — Донецьк» і був затриманий контррозвідкою мгб днр. Чи то за жовто-блакитну стрічку на рюкзаку і шарф футбольного клубу «Карпати», чи то через суперечку, в якій відстоював неподільність України — напевно досі невідомо. Катування почалися в Донецьку, потім продовжилися в Горбачево-Михайлівці, в розташуванні бандформування «керч», аж поки був отриманий наказ на розстріл. Виконали його троє «героїв», для яких беззбройний підліток, котрий відмовився стати зрадником своєї Батьківщини, видавався небезпечним ворогом.
Під час пошуків батьки розклеїли в Донецьку й Горбачево-Михайлівці фото сина з інформацією про пошуки. І хоча в селищі знали про вбивство, відгукнулася тільки одна жінка. Решта або боялися, або підтримували окупантів. Довгі та небезпечні пошуки дали результат — такий, який не міг наснитися й у страшному сні. Спочатку — повідомлення про розстріл, а потім треба було наполягти на ексгумації та поверненні Степана до Краматорська.
Батькам вдалося знайти свідка трагедії, який зголосився допомогти розслідуванню. Він упізнав усіх трьох бойовиків батальйону «керч» — Вадима Погодіна, що керував розстрілом, Юрія Москальова та Максима Сухомлинова. «Пробачте, що не врятував вашого сина», — сказав свідок. Об’явилося ще кілька очевидців злочину. Одна з жінок бачила в будинку, де перебували днрівці, зв’язаного скотчем юнака, перед яким лежав аркуш паперу й ручка. Пропонували «покаятися»? Чи написати заяву про вступ у стрій днр? Просила, аби відпустили юного затриманого, та її не стали слухати.
За даними досудового розслідування, Степана не стало 29 липня. Та батькам хочеться вірити, що сина вбили раніше, і він менше мучився. Обидва впевнені, що під час арешту Стьопа не приховував своєї проукраїнської позиції, як ніколи не приховував своїх переконань. Із його артистизмом і вмінням імпровізувати він міг щось придумати на свій захист, але вважав неприйнятною таку гру з ворогами України. Казав, як думав — і тому його вбили.
…Ексгумація відбулася на початку жовтня. Мати впізнала свою кровинку. Поховати сина в Краматорську батьки змогли лише за місяць, 8 листопада, в Міжнародний День КВК. Проститися з ним прийшло дуже багато людей.
У днр злочин визнали вбивством, постановивши заарештувати злочинців — та потім повідомили: мовляв, фактичне місцеперебування не встановлене. Насправді їх затримували, але так і не видали, дарма що Україна подала всіх трьох у міжнародний розшук по лінії Інтерполу. Через три роки після вбивства український суд у Торецьку заочно засудив усіх трьох убивць до довічного позбавлення волі. Тож є надія: злочинці ще отримають своє.
А пам’ять живе…
На могилу Героя приїздять друзі з різних областей. Віднедавна його ім’ям назвали одну з вулиць Краматорська, і тепер колишня Уральська — вулиця Степана Чубенка. Іще одна така — в Зайцевому на Донеччині. Цьогоріч удев’яте відбудеться обласний футбольний турнір, започаткований його друзями. А ще ж є Всеукраїнський конкурс дитячого репортажу «Юний самовидець», присвячений пам’яті Степана.
Футболісти «Авангарду» ухвалили рішення назавжди закріпити перший номер за Степаном Чубенком. Біля стадіону постав пам’ятник юному голкіперу в повен зріст із м’ячем.
Біля входу — пам’ятна дошка. У школі №12, де навчався і яка тепер носить його ім’я, — іще одна, керамічна, кольорова, така ж яскрава, яким був цей юнак.
— До нас часто забігали друзі сина. Розмовляли, згадували. Дізналася ще чимало доброго про сина. Якось одягла до школи — я викладаю там, де навчався син — його улюблений светр із оленями. А дівчатка як побачили — й одна за одною: «А можна я вас обніму?» І я розумію: це ж вони зараз Степана обіймають…
Бачите, хлопець із російськомовного середовища, який декламував Єсеніна й не мав вишиванки, віддав життя за Україну, повівся достойніше за багатьох дорослих…
Зазвичай люди запитують у Бога: «За що нам це?» А варто було б запитати — для чого? Ніхто-бо не міг зупинити злочинну діяльність бандформування «керч», а Степан знищив його своєю смертю. З вересня 2014-го воно вже не існує, — каже Сталіна Чубенко. — Своїм подвигом син підняв хвилю патріотизму серед молоді. Коли в рік розстрілу Степана в Краматорську виступав український репер Ярмак, люди боялися ходити на такі концерти, але молодь пішла, і після однієї з пісень весь зал скандував: «Номер перший Стьопа Чубенко!», а після слів Ярмака «Слава Україні» линуло громогласне: «Героям слава!»
Нагороди, якими відзначено подвиг сина, — це недержавний орден «Народний Герой України» (2016) та орден «За мужність» ІІІ ступеня (2017), медаль від ПЦУ «За жертовність і любов до України», нагрудний знак «Кров за Україну», медаль «Степан Чубенко. Гідність і Спорт». Прикро, що за ці дев’ять років держава так і не визначилася зі статусом Степана. Хто він — Герой Небесної Сотні? Доброволець? Герой України? Чи просто вбитий підліток? Народ України визначився, ми також.
Василь Шкляр подарував синові книжку, як живому. Підписав: «Герою України Степанові Чубенку від автора: Доземно вклоняюся, Степаночку, перед величчю Твого українського духу, і підписую цю книжку Тобі, живому, адже Герої не вмирають». Синові присвячено чимало віршів, поет Олександр Берестяний написав поему «Планета ЧубСт16», але під час війни не до друку. Степанову збірочку планувало видати повністю в українському перекладі, додавши спогади й світлини, з передмовою Василя Шкляра, видавництво «Дніпро». Та зараз і це — на паузі.
Збірочка Степана теж наближає Перемогу. Вірш «Я зрозумів сенс життя», який дав назву книжці, син написав у 15 років. Пригадуєте його висновок? Треба дарувати людям добро й відкрити їм своє серце. Він так і прожив своє коротке життя…
Завдяки другу сина, Віталію Єгорову, про Степана знають у 21-й ОМПБ «Сармат», а в 1-й (і кращій!) роті його ім’я носить БМП. Таке враження, що в роту зарахували самого сина, здійснивши його мрію захищати Україну… Ми допомагаємо насамперед цьому підрозділу: за донати на його потреби дарую збірочку Степана. Та зараз хлопцям на фронті вкрай потрібний квадрокоптер, це модель вартістю 150 тис. грн. Гроші збиратимемо на банку: https://send.monobank.ua/jar/6DDCbV851b— і будемо вдячні всім, хто підтримає.
Ольга ГОЙДЕНКО.
Автор висловлює вдячність за спілкування при написанні тексту Сталіні Чубенко.
