Валентина Ковальська: “Наша пісня, наша мова — то наш захист”

Маю онуку, котра закінчила перший клас. Щойно, як то кажуть, накриває від цієї всієї біди, від переживань, згадую її, і біль потроху відступає. (Усміхається). І як діти щось надішлють — фото чи відео з онучкою, у мене відразу світлішає на душі, настрій з’являється. Ми ж заради своїх дітей живемо, заради онуків. Із сином і його сім’єю мешкаємо по різні береги Дніпра в Києві, не так часто бачимося. До речі, дісталося і їхньому будинку під час ракетного обстрілу столиці 1 червня, повибивало вікна…. Та попри все ми всі тримаємося, тримається й наша малеча.

Робота дуже допомагає. А працюю з молоддю, в Академії мистецтв імені Павла Чубинського, професором кафедри мистецтва співу. Знаєте, це так надихає до життя. Дуже талановиті в нас діти. Працюю з дівчатками, котрі хочуть співати. Прагну дати їм те, що сама бачу в пісні, яка має два крила: мелодію та слово. Бо важливо не лише правильно співати. Зрештою, то — ціла наука…

Загалом вважаю, що велика частина нашого народу просто герої. Як він об’єднався, зорганізувався з перших тижнів. Знаєте, що мене особливо вразило? Коли побачила, як жіночки старшого віку плетуть маскувальні сітки в столичному Музеї літератури України. Наша кафедра давала там концерти якраз на Шевченківські дні. Я була режисером, сценаристом, ведучою. Були ми там 10 березня — жіночки плели сітки, поїхали 22 травня – вони стоять і плетуть, плетуть. Худенькі, маленькі, акуратненькі… А від порізаної на стрічки тканини стільки пилюки, якою змушені дихати. Але це не зупиняє їх. Плакала, коли на них дивилася. Жодна з тих жіночок не вважає себе героїнею, просто робить те, що може. Для нашої Перемоги.

Якось давно гостювала у своєї однокласниці тут, у Києві. Був там військовий зі своєю дружиною, росіянкою. Ми сиділи за столом, я говорила, відповідала їм українською мовою. Знаєте, що та росіянка мені заявила? «Да что это такое?! Что это за неуважение к людям?! Как вы разговариваете?!» То після цього господар дому ледве не вигнав її з хати — слава Богу, адекватний був. А їй відповіла: «Я у себе вдома, в Україні, і це — моя мова». Так само було і з Миколайчуком Іваном, коли до нього приїхав режисер із Москви, Віктор Мережко. Іван розмовляв із ним українською, а той йому: «Что это ты говоришь этой телячьей мовою?! Да говори на нормальном языке!» Іван вказав йому на двері. Ледве втихомирив їх присутній там Борислав Брондуков, який і привів до Іванової хати Мережка, допоміг якось це загладити. Миколайчук завжди мав стійку позицію щодо мови, і з друзями українською розмовляв. Був духовним аристократом він.

Мій збірник пісень із його фільмів під назвою «Пісенне древо Івана Миколайчука», мав вийти до 80-літнього ювілею у 2021 році. Але, на жаль, тоді забракло грошей видати весь тираж. А в ніч на 15 червня, в день народження Івана, Вижницька друкарня надрукувала лише два примірники. І тільки в цьому році вдалося перевидати книжку повним тиражем. Трішки переробила її. Знайшлися, слава Богу, благодійники, зокрема Ігор Яків’юк, трохи я додала, трохи культурний центр Івана Миколайчука в Чернівцях. Вийшла книжка до дня його народження, їду оце з презентацією на Іванову батьківщину.

У 2018 році відзначали своє 50-річчя, і напередодні я подумала: це ж ми все життя проспівали акапельно. Жодного разу, ніхто й ніколи — ані з сопілочкою, ані скрипочкою, ані з чим іншим — нам не акомпанував. «Золоті ключі» — єдиний колектив в Україні, який так багато років співав акапельно. Відпрацьовували за день по два концерти на два відділення, просто падали від утоми. Це ж дуже важко отак весь час витримати. Але — співали.

Отож вирішила надіслати інформацію про нас, наш репертуар, різні відео, програми до Національного реєстру рекордів України. Там були в захваті. Бо нічого подібного не чули й не бачили. От і маємо рекорд — «Найтриваліший період творчості акапельного співу в історії України».

Дуже багато роботи в нас попереду, після Перемоги на фронті. Бо треба ще перемогти людське бачення всіх процесів, які відбуваються і відбуватимуться в країні. Слава Богу, стійкість духу в нас є. Тримаймося, підтримуймо своїх дітей, батьків. Армії нашій допомагаймо. І віри не втрачаймо, що буде наша Перемога.