Він міг би не брати до рук зброю, не підписувати контракт із ЗСУ на три роки. Міг залишатися вдома з дружиною та двома доньками. Міг продовжувати писати проникливі поетичні рядки – ну, не були б то «Вірші з окопу». Натомість народний артист України, художній керівник київського театру «Особистості», режисер, актор, телеведучий, журналіст, поет-пісняр Петро Мага без жодних вагань уже в перші дні повномасштабного вторгнення рашистів став до війська.
– «Я буду щасливою і багатою попри всі війни світу, і буду подорожувати стільки, скільки захочу, але завжди повертатимусь в Україну! Бо я ВІЛЬНА!!!» – написала днями Марія Мага на своїй Фб-сторінці. Уже за те, аби ці слова доньки стали дійсністю, треба було ставати на оборону рідної країни, – кажу пану Петру, подякувавши за те, що у фронтових буднях знайшов часинку й для нашого спілкування.
– Вона дуже подорослішала. Раніше їй завжди здавалося, що десь там, у далеких краях, усе набагато краще. Але побачила справжність того, що є тут. І я дуже радий, що в нашій сім’ї виросла дівчинка, котра стала патріотом, котра готова допомагати рідній країні, як тільки може. Волонтерить – і це прекрасно.
– Благодійний Фонд Марії Маги «Будемо жити» – то ідея доньки чи ваша спільна?
– Мені, чесно кажучи, було не до того, тому що відразу пішов до окопу. А дочка вже трохи позаймалася цим із іншими людьми, побачила справи, які їй не сподобалися, і вирішила, що аби бути задоволеною всім у волонтерській роботі, маєш вчинити, як у тому, знаєте, старому прислів’ї: хочеш зробити добре – зроби сам. От вона і зробила. Зібрала деяких наших актрис, хлопців, у яких є транспорт. Найперше, звісно, запалила всіх своїм ентузіазмом, ну, а далі, як кажуть, справа техніки. Їй довіряє багато людей, тому й відгукуються. У театрі «Особистості», де Марія – головний режисер, зробила склад гуманітарної допомоги. Молодша наша, Надія, також їй допомагає.
– Чи достатньо українці донатять, допомагають армії?
– Звичайно, недостатньо. І найстрашніше ось що. Буквально вчора дочка розповіла, як одна людина задонатила 6 гривень, вибачившись, що більше не може. А є ж такі, і їх немало, які можуть дати не одну тисячу, і навіть не один мільйон. Але ж ні… Деякі мажори ще й обпльовують людей, котрі пішли на фронт. І водночас бачимо, як по-багацькому гуляє молодь, скажімо, в Києві. Ніхто не каже, що не повинна відпочивати. Але ж роблять те з таким цинізмом. Та, зрештою, є таке поняття, як комендантський час.
Ми знаємо, скільки до України під виглядом волонтерської допомоги було завезено суперових автомобілів. А скільки затримують псевдоволонтерів, що торгують гуманітарною допомогою тощо. От і виходить, кому війна, а кому – мати рідна.
Моя дитина у своєму абсолютно офіційно оформленому Благодійному фонді має право залишати деякі кошти, аби той міг функціонувати, для якихось виплат. І я не можу її переконати купити за гроші фонду хоча б каністру бензину для авто. Не хоче й слухати. Пояснюю, що так не має бути, не може ж віддати все, продати ще й дах над головою. Хоча не здивуюся, якщо таке зробить. (Усміхається).
На противагу мажорам, згадаю про своїх побратимів, які приїздили тоді ще, в перші дні війни, на машинах, вартістю далеко за сто тисяч доларів, і возили на них бочки з бензином, гуманітарку, харчування. На ті ж машини встановлювали кулемет ДШК і робили з них бойові тачанки. Є дуже багаті люди, котрі пішли і роблять для Перемоги все, розумієте? Бо до них одразу, моментально дійшло: втратити Батьківщину – це втратити все, що робили досі. І в поведінці жодного з них я не бачив якоїсь меркантильності. Просто інакше не можуть.
Коли мене запитують: «Ви ж могли кудись поїхати?» Міг. Я – не призовний, як доцент Інституту кіно й телебачення не підлягаю призову. Маю купу травм. Але просто залишитися вдома – та як це?! Навіть думки такої не виникало. Ти чоловік або ні, ти тато або ні. На твій дім напали. Твоїм дітям, твоїй дружині, твоїм друзям загрожує небезпека. Хіба можна було інакше вчинити?!
Неприємно чути, що десь когось затримали, коли драпав через кордон, а як покарання вимагають повістку дати. Та не треба мені такого бійця у взводі! Не треба боягуза, не треба того, хто був готовий заплатити, аби втекти зі своєї Батьківщини, коли в неї біда. Не треба. Може, десь труби, перепрошую, з лайном треба почистити в підземних комунікаціях, то нехай чистить, нехай виконує найбруднішу роботу. Батьківщину ж захищати – то, на мою думку, велика честь, а не покарання.
– Як ви, людина, котра досі не була дотична до військової служби, командиром взводу стали?
– Коли тільки-но ставали в оборону Київської області, тільки починалося все те страхіття, люди приходили на блокпости, ділилися, чим могли, пригощали. Потім можна було бачити й нетверезих. Згодом почали наводити порядок, відсіювати тих, хто прийшов одразу. Крім того, моя телевізійна впізнаваність допомагала вирішувати дуже багато питань. Міг напряму звернутися до сильних світу цього, коли нам потрібні були бронежилети, каски. Це така маленька моральна корупція, але якщо вона допомагала – то чом би й ні? (Усміхається).
– Вашим побратимам лестить, що поруч із ними в окопі народний артист?
– Реготу з цього приводу було багато. Коли, скажімо, тихо й нічого над головами не літало, ми наводили в окопі порядок. Намагалися завжди його підтримувати. І щоб дошки були сухі, щоб глини на них не було. Бо коли випадає дощ або снігом припорошувало, то зразу стає слизько. Тож я брав віник і це все підмітав. А вони на камери знімали, заср…ці, і казали, що народний артист нам окопа підмітає. (Усміхається).
– Свої вірші хлопцям читаєте?
– Вони – перші слухачі. Багато хто встигає їх виставити на своїх сторінках у соцмережах навіть раніше від мене.
– «Вірші з окопу» проймають душу. Й де знаходяться такі слова?
– Начебто хтось зверху мені їх диктує. Особливо, коли якийсь шок переживаю. Так писав про Краматорськ, про Маріупольський театр, про Бучу, про Оленівку, про азовців… Хоча й не всім подобаються. Здається ж, зрозуміло, що загинули хлопці, які пішли під наказ здатися в полон, тому що їм гарантували щось. Зокрема, Червоний Хрест, який раптом був не допущений на територію того закладу, де загинули наші захисники. Про ООН і говорити не хочу. Загалом у світі фактично не залишилося жодної інстанції, міжнародної організації, якій би стовідсотково довіряв. От у моїх поетичних рядках дехто запримітив антивладні настрої й одразу ж почав розганяти зраду-зрадезну: от він «мокнув» владу. Та нікого я не «мокав». Усі побачили те, що побачили. І всі розуміють, що після історії з азовцями ані Червоному Хресту, ані ООН ніхто вже не віритиме. Ось про що писалося. Проте «добрі люди» нагадують мені, що працював же на медведчуківських телеканалах, а тепер, мовляв, «перефарбувався». Та завжди був проукраїнським, ніколи не дозволив собі жодного антиукраїнського висловлювання чи дії, або якогось улесливого, підлабузницького слова на адресу власника медіа. Коли ж канал і журналістів разом із ним продали, допрацював свій контракт і тихо пішов звідти. І мені ні за що не соромно.
Але в нас є цілий прошарок отих домашніх диванних експертів, знавців, що втекли в Іспанію, Італію, Німеччину чи ще кудись, або ж із ближчих регіонів «воюють», наприклад, із Ужгорода. Вони знають усе, а ми не так воюємо, не так волонтеримо, не так вірші пишемо.
– Які ваші найбільші страхи?
– Страхи змінюються з часом. От було два таких особливих моменти. Перший, це коли скинули рашисти бомбу на Маріупольський театр, з обох боків якого був напис величезними літерами «ДЕТИ». Я зрозумів, що вони не зупиняються ні перед чим, і в той момент стало дуже страшно. А вдруге, коли на каналі 1+1 підготували сюжет, як на Київському бронетанковому заводі ремонтують техніку, а вже вранці туди прилетіла ракета. Ось таке бажання попіаритися, похвалитися, що, перепрошую, межує з ідіотизмом, мене теж лякає.
Страшно втрачати побратимів. Один дуже близький мені лежить у психіатричній клініці. Через нічні страхи, що з’явилися після контузії.
А найбільший страх – що все це затягнеться. Дуже не хочеться, аби так розвивалися події на фронті. Бо чим далі, тим менше людей хотітиме йому допомагати: ну, не бахкає тут у нас, біля Кончі-Заспи, то чого його ото витрачатися.
– Після 2014 року «навчилися», як можна забути про війну, коли вона не поруч, а десь там, на Сході…
– Думаю, зараз такого не буде. Багато небайдужих людей. І тут. І серед тих, хто, на жаль, поїхав. Але відразу скажу, що схиляю голову перед тими, хто й за кордоном багато працює для України, волонтерить, надсилає гроші. Хоча, звісно, є й байдужі. Ото поїхали в якусь Коста-Браву і голі ніжки зі свого пляжного життя виставляють. І вже знову чути: «Да какая разница, послушайте, да на каком языке…» Слава Богу, дослідження засвідчують, що в Україні збільшився відсоток тих, хто принаймні визнає українську мову рідною. Але це серед тих, хто тут. Хто ж виїхав, у кого над головою не гупало, і хто навіть не дуже хотів дізнаватися про страхи, які були в Мощуні, Мотижині, Макарові, Ірпені, Бучі, Гостомелі, Великій Димерці на Київщині, у Сумській, Чернігівській областях, для них нічого не змінилося. Як їздили на відпочинок, так і їздять. Як грошей вистачало, так і вистачає. Як слухали російських виконавців, так і слухають. «Какая разница» – найстрашніші, як на мене, слова.
– Що має ще статися з людьми, аби до української пригорталися, усвідомили її життєву важливість?!
– Коли людина перепрошує, що все життя розмовляла російською, тільки зараз намагається перейти на українську, і ще не дуже й виходить – це одна справа. А коли й не намагаються, і не хочуть, ще й кидаються на тебе, як щось скажеш, то про що з такими, після того, що відбувається нині, можна говорити.
– Є у вас відчуття, що люди звикають до смертей?
– І це теж страшно. Дуже. Вражає, коли кажуть: сьогодні загинуло лише 30 осіб. Та люди добрі! Це аж у 30 сімей прийшло горе! Кожен – чийсь батько, дід, брат, чоловік, син, коханий. Ми знаємо історії, коли просто з весілля, після вінчання хлопці їхали на війну, а за кілька днів гинули. Дівчинка побула дружиною один день. Вона вдова. Ото б те, на дорогій машині, яке каже, що нехай воюють ідіоти, а я собі живу так, як хочу, побачило, як усе село на колінах зустрічає загиблого героя. І постояло б поруч із його сім’єю, в очі тим людям подивилося. Таких зневажаю. Вони як слимаки на цій землі, або ж навіть просто їх слід, оті шмарклі, що по собі лишають. Хоча вважають себе королями. Нехай би почули людей, які ось днями у столичному Будинку вчених зібралися на музично-поетичний вечір «Маріуполь. Мистецтво проти війни». Я теж приїхав туди, просто зі служби, читав свої вірші. Там були люди з Маріуполя, котрі втратили все. Працювали тяжко, побудували, наприклад, хату, а тут прийшли ті, що й воювати не вміють, а просто випалюють землю перед собою, і все знищили. Для мене це, звичайно, шок. Не знаю, як би сам пережив щось подібне. Бо дуже люблю свою хату, свою присадибну ділянку, все, що пов’язано з кожним куточком, де руки докладалися. А таких людей, які втратили все, у нас зараз сотні й сотні тисяч…
– У липні ви презентували свою авторську поетичну збірку «Вірші з окопу» на благодійному концерті на підтримку України в рамках фестивалю української культури «Союзівка» в США. Як там насправді ставляться до нашої біди?
– «Союзівка» проводилася тоді, коли вже бойових дій, наприклад, навколо Києва не було. Не було таких страхів, що відкрилися в Бучі. Бо як стало відомо про ті всі події, то, кажуть, у мілітаристичних магазинах Америки не можна було нічого купити – товар розпродувався за одну-дві доби. А коли оце з дочкою хотіли купити там кілька необхідних для фонду тактичних аптечок, то були єдиними покупцями в магазині.
Спочатку й протистояння між діаспорами було. Знаю, що в Нью-Йорку, Нью-Джерсі попалили багато автомобілів, які їздили з літерами «Z» і георгіївськими стрічками. Але Америка – різна. Хтось дуже переймається, день і ніч тільки й займається допомогою Україні. Валентина Табака, у якої зупинявся, постійно волонтерить, навіть із рідними рідко бачиться.
– На вашу думку, як правильно розповідати про війну?
– Скажімо, я можу розповідати тільки мистецькими засобами. Якщо прочитав вірш «302 хвилини» про матір, котра чекає на дзвінок сина, то ця тема однакова близька і зрозуміла всім матерям планети, й більше нічого пояснювати не треба.
– Допускали, що буде таке вторгнення?
– На сто відсотків був упевнений, що війна буде, але – в межах Донбасу. Причому говорив про те і з нинішнім легендарним комбатом «Легіону Свободи» Петром Кузиком. Загалом багато хто так думав. А рашисти, бачте, спробували і на Харків, і на Київ, і на Херсон… Думаю, реально багато місцевого керівництва обіцяло, що їх тут чекають із квітами, хлібом-сіллю. Але ж ніхто не думав, що народ так повстане. А коли народ повстає, то закінчується тим, чим і має закінчуватися. І доля нардепа Ковальова, який вирішив стати свідомим зрадником свого народу й загинув (наші кажуть – від ножа, москалі – що від кулі), дуже показова. Місце іуди – висіти на воротах.
– Якою для вас бачиться Перемога?
– Для мене Перемога – це повний зал театру, гасне світло, виходжу на сцену зі словами «Слава Україні!» Зал не дуже голосно відповідає: «Героям Слава!» Кажу, що сьогодні зіграємо цю виставу за себе і за тих, хто вже ніколи не вийде на сцену. І відіграємо спектакль. А потім снитиметься мені страшний сон актора, що буцімто запізнився на вихід на сцену, а не те, що сниться зараз…
– Бо «слово перемогти для нас означає – жити!»
Провела розмову Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
