Кажуть, героями не народжуються. Та приходить час – і людина, котра, можливо, жила по сусідству, була скромною і не привертала до себе особливої уваги, робить щось неймовірне, таке, на що здатен далеко не кожен – і ми сприймаємо її вже через призму Подвигу…
От і про майора, начальника розвідки штабу 299-ї бригади тактичної авіації ЗСУ Олександра Кукурбу дотепер написано небагато. Повний кавалер трьох орденів Богдана Хмельницького, він не прагнув публічності й інтерв’ю, навіть ставши цієї весни Героєм України. «Був простим і справжнім» – справедливо підмічено в чи не єдиній детальній розповіді про Героя на сайті armyinform.com.ua, яку вдалося знайти.
…Сільський хлопець із Коломийщини, якого мама Тетяна ростила сама, бо ж батько завчасно «самоусунувся», чи не змалку вже знав, ким хоче стати. І двері військового ліцею імені Івана Богуна таки прочинилися перед хлопчиною, а мама підтримала, хоч як важко було. Бо Сашка, який вирішив стати професійним військовим, не лякали жодні випробування. З нуля опанував англійську і, блискуче склавши ЗНО, подав документи до двох вишів одразу.
На факультет військової польової медицини зарахували без іспитів, але… переміг поклик неба… Так він став льотчиком, як виявилося, – одним із найефективніших у бою, коли прийшов час боронити своє. Від 24 лютого мав сотню результативних бойових вильотів, знищивши понад 300 окупантів, 20 танків, пів сотні одиниць бронетехніки, тож після першої Зірки Героя, жартували побратими, міг би з часом і до другої вже готуватися. Свою справу знав досконало, навіть зі старшими за званням ділився бойовим досвідом, та й надалі праг нових знань. Тож не раз просив побратимів, коли ті вирушали за океан, принагідно уточнити щось в американців. Такі, як він, щодня наближають Перемогу, на них неможливо не рівнятися. Про них пам’ятатимемо, й коли на багатостраждальну українську землю прийде виборена Перемога…
Про війну говорити із мамою не любив. Беріг її серце. Тож і про синову Зірку Героя довідалася від сусідів, каже пані Тетяна. А коли, завжди пунктуальний, 26 липня довго не виходив на зв’язок, одразу пригадала: вертаючись із останньої відпустки, син забув удома маленькі іконки, що завжди тримав при собі…
І прийшов чорний день, коли колишні сусіди, односельці, схилили коліна, зустрічаючи свого земляка, котрий у неповні 28 років назавжди повернувся додому – на щиті, під прапором кольорів сонця і такого любого йому неба.
…Пригадалося, не раз проїздила цим мальовничим селом ранньої осені дорогою від Коломиї до Косова, коли до ранкового автобуса набивалися зграйки дітлахів, скорочуючи дорогу до школи. Це ж їх право на знання й на саме життя боронив найперше Олександр.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
