У дитинстві, коли в нашому житті було дуже мало телевізора, фільми ставали подією, на яку збиралася вся сім’я. Не виняток і телефільм режисера Миколи Мащенка «Як гартувалася сталь». Я була замалою, аби розумітися на ідейних смислах, і не дуже стежила за подіями, але в сценах, де з’являвся Жухрай (Костянтин Степанков), прикипала до екрана. Такий мужній, такий справжній! А голос! Це вже потім почула про нього: лицар українського кіно, один із найзатребуваніших акторів, котрий зіграв понад 150 ролей!
…Минали мої журналістські роки. Й от старший колега, відомий журналіст Анатолій Михайленко, захоплено розповідає про свою зустріч-розмову з легендарним Костянтином Степанковим у довженківському саду. Слухаю майже із заздрістю: якби і собі зустрітися з Майстром! Тож коли за кілька років зателефонувала Аді Миколаївні Роговцевій, аби запросити на порадницьку гостину, і слухавку взяв її чоловік, аж розгубилася від несподіванки, що так запросто можна почути голос свого кумира з дитинства. Й дала собі слово, що неодмінно наберуся сміливості, аби запросити його на порадницьку гостину – може, не відмовить!?
…Не запросила, не встигла. За рік, 22 липня 2004-го, Костянтина Степанкова не стало. А в мені лишився пекучий журналістський, людський біль, що запізнилася, не торкнулася до величі цього чоловіка, його мудрості. Тому, згадуючи великого Актора в дні його 90-ліття, яке його рідні, близькі, колеги, учні вшановували 3 червня в столичному Будинку кіно, можу лише процитувати дещо з того, що впродовж багатьох років чула про нього на порадницьких гостинах.
Ада РОГОВЦЕВА, народна артистка України:
«…- Яким найціннішим подарунком обдарував вас Кость Петрович за роки вашого спільного життя?
– Дітьми він мене обдарував.
– Найдорогоцінніші розмови з ним, останні – про що були? Чи встигли наговоритися?
– Не можна було тоді говорити, як востаннє. Адже ми довго приховували від нього невиліковну хворобу. Говорили так, наче все йде до життя, аби не лякався. І лікарів попереджали, щоб не прохопилися. …Кость Петрович до останнього вірив в одужання, і ми бачили ту його віру…
Найкраща моя розмова з ним була в останню ніч. Його труна стояла ось на цьому столі у великій кімнаті, і ми лишилися вдвох… Здавалося, годинникова стрілка оберталася з шаленою швидкістю. Коротшої ночі у моєму житті не було. Бо знала, що – остання, і востаннє ми вдвох. Я тоді з ним весь час говорила, і ми попрощалися. Без слів…
– Ви казали, що для тривалості шлюбу люди мають бути співзвучними. У чому ця співзвучність проявляється, як її досягти?
– А ми з Костем Петровичем майже ні в чому не були співзвучними. Хіба в тому, що він не знав жадоби ні до чого, міг віддати останнє, ще й моє останнє прихопити, і я – так само. Це вирішальне у спільному житті – якщо в людей немає жадоби… Отаке прохолодне, я сказала б, ставлення до матеріального вирішує дуже багато. Це по-перше. А друге – книжки. Ми ж читали як! Книжка ходила від нього до мене, від мене до нього, обмінювалися думками, враженнями, й завдяки цьому мали величезний спільний інтелектуальний світ. І так – усе наше життя».
Рік 2015.
Лариса КАДОЧНИКОВА, народна артистка України:
«Костянтин Петрович та Ада Миколаївна прожили гарне, довге подружнє життя. Шкода, що Костянтин Петрович не сповна реалізувався як актор. А міг дуже багато зробити для нашого мистецтва, стати артистом європейського рівня, як тепер Богдан Ступка. Я багато знімалася зі Степанковим, це був надзвичайний актор, прекрасна людина. Та йому не давали працювати, може, той біль, що носив у собі, й забрав його так рано від нас».
Рік 2008.
Володимир ТАЛАШКО, народний артист України:
«…Мій коханий учитель і справжній друг Кость Петрович Степанков, котрий до останніх днів уболівав за нас усіх, кого випустив на своєму передостанньому курсі – мене, Юру Мисенкова, Сашу Белину, Люду Лобзу, Льошу Горбунова, на жаль, перестав існувати для багатьох людей, які його любили і сьогодні люблять, коли перестав зніматися в кіно. А сталося це, як закінчилася робота на Кіностудії імені Довженка.
Останні роки життя Костя Петровича – це гіркий приклад, за який має бути соромно всім тодішнім міністрам культури і президентам України.
Йому могла допомогти лише робота, якої він не мав тривалий час. То непростимо для держави, адже така людина – високої духовності, великого таланту – могла б ще так багато зробити для української культури, духовного здоров’я нації. І те, що сталося на Донбасі й що могло б статися в інших регіонах, – зокрема й від того, що держава таких своїх велетнів забувала…»
Рік 2016.
Катерина СТЕПАНКОВА, режисер:
«- Катю, зовні ви схожі і на батька, і на маму. А душею, характером, внутрішнім світом на кого більше?
– На батька. За темпераментом, психотипом. Хоча на мій внутрішній світ вплив обох був дуже сильним, тому що були категоричні люди. Росли ж ми з братом за радянської влади, а дім наш був україноцентричним. Не можу казати, що націоналістичним, тому що дітей трохи намагалися від цього відгороджувати, бо підуть до школи, щось розповідатимуть з почутого в домі і півміста сяде. На це теж треба було зважати. Але Гімн України я почула у нашій квартирі на Пушкінській, граючись під столом. Коли щось заборонили Іванові Миколайчуку і вони з батьком прийшли, й отак сіли рука до руки, потилиця до потилиці і співали майже нечутно: «Ще не вмерла України…». Здається, йшов 1977 рік.
І вплив був дуже категоричним. Якщо не можеш допомогти – не допомагай, не будь просто добреньким. Можеш зробити добро – зроби, не можеш – зчини галас, аби його зробили. Але не роби наполовину, а наскільки можеш. Тобто чорне було чорним, а біле білим. Батьки мали трішки різне світосприйняття, але в принципових речах сходилися. І вимогливими дуже були. Не те що пильнували, як поводишся, але раптом дуже різко й гнівно давали оцінку світові, і розуміла: «А, почекай, я теж так роблю. Значить, не можна!»
…Батько тяжко переживав своє творче безробіття. Він саме увійшов у літній вік, коли перестали знімати кіно. Бачила абсолютно різних двох чоловіків: того, що був удома, і в експедиціях. Після повернення з них ледь ходив по хаті, мав сильний артроз, а за 3 дні зустрічаю хлопців із каскадерської групи, і ті захоплено розповідають: «Катю, це щось неймовірне! 72 роки, а він на коні, 2 тижні під дощем!» Бо знав, що є робота, а тут, удома, немає, і без неї захлинався…»
Рік 2017.
…Людина живе, доки про неї пам’ятають. Такі люди, як Костянтин Степанков житимуть, допоки будуть ті, хто його любив, цінував. А їх, слава Богу, немало.
Тетяна ВЛАСЮК.